аким і таким рокам негайно з'явитись...
Ніхто із строганівськйх селян не з'явивсь на мобілізацію добровільно. Як тільки зачули, що їм загрожує, одразу кинулися ховатись, хто де, а їх завертали, ловили, збивали кіньми в гурти, турлом гнали на сільський майдан.
До невпізнання змінений військовим мундиром і все ж одразу впізнаний строганівцями молодий Фальцфейн іде понад шеренгою сяк-так вишикуваних селян і, тикаючи в кожного ручкою нагайки, відраховує:
— Один... два... три... Десятий! Ложись! І знову:
— Один... два... три... Десятий! Ложись! Кожного десятого тут же хапають, кладуть і вже
не відпускають, доки кров'ю не підпливе.
Оленчук не потрапив у число десятих, але це його не врятувало від канчуків. Котромусь із офіцерської комісії при огляді здалася підозрілою Оленчукова шия. Чому не згинається? Контужений чи просто симулює?
Уважно розглядали офіцери жилаву, не згодну на мобілізацію Оленчукову шию.
— Набік поставило? В комуністичний бік дивишся? І хоч не був десятим, його теж поклали й наказали
задирати сорочку.
Як у далекі татарські часи, гасають по селу верхівці з оберемками реквізованих кожухів та сирових полотен у сідлах. Шастають по дворах. Джигітуючи, стинають нагайками голови курям, а коли слащовський аероплан сипнув край села призначені селянам листівки, чечня, розважаючись, на повнім скаку стала ловити їх у повітрі на вістря своїх клинків.
"Подальший мій шлях оголошувати не стану. Ви узнаєте його по загравах пожеж!.."
Літає пір'я по дворах, всюди лунає дике гортанне "хазайка!". Буйне завойовницьке бешкетування було саме в розпалі, коли до Строганівки похідним строєм при зачохлених гарматах вступив артдивізіон капітана Дьяконова.
Знайоме село край Сиваша, перетоптані кіннотою виноградники... їдучи верхи попереду своїх артилеристів, мовчки роззираючись на метушню по дворах, Дьяконов дедалі з більшою стривоженістю прислухається до лементу збудораженого села. Не хлібом-сіл-лю, не величальним дзвоном церковним зустрічають білих витязів. На майдані повно людей: крик, плач... Біля одного двору стовпились селяни, а жінка, поставивши відро на глиняну загату, підносить то одному, то іншому кухоль води. Дьяконов відчув, як йому й самому враз пересохло в горлі. Під'їхавши ближче, здивовано розглядав селян. Якісь вони незвичайні стоять перед ним: колись привітні, зараз чомусь одвертаються, уникають його погляду... В перетлілій одежі, в солом'яних брилях, інші й зовсім простоволосі, в декого на сорочках проступає свіжа кров... І раптом... Дьяконов сам собі не повірив: Оленчук! Оленчук бере кухоль тремтячою рукою, пожадливо п'є великими ковтками, і рука, і плечі йому чомусь трясуться. Що з ним?
— Оленчук!
Старий батареєць повільно передав кухоль товаришеві й. тільки тоді підвів очі на офіцера, на своє врятоване торік від розправи благородіє. Наче не впізнаючи Дьяконова, селянин зупинив на ньому важкий скаламучений погляд.
— Що з тобою, Оленчук?
Оленчук неквапом став задирати на собі зі спини сорочку:
— Бийте й ви!
Спина — рана кривава... Дьяконов не хотів вірити власним очам... Невже? Невже знову починають те саме? І це незважаючи на найсуворіші' попередження головнокомандувача проти безчинств і сваволі?
— Хто це його? — запитав у жінки, що роздавала воду.
— А це ж... ваші. За церквою он свободу роздають. Молодий Фальцфейн за материну землю розплачується...
Дьяконов шарпнув коня, аж він, здибившись, сердито війнув на селян своїм султанисто розпущеним хвостом. Гаряча пилюка вдарила з-під копит, поволі осідаючи на брилях, на посічених сорочках, на плечах. Мовчки ковтали пилюку дядьки, мовчки ковтав її й Оленчук, в похмурій важкій задумі дивлячись услід своєму так несподівано зустрінутому благородію.
За церквою Дьяконов з розгону осадив коня і мимоволі скреготнув зубами: знайона картина! Якісь офіцери, збивши під оградою гурт селян, тут же чинять над ними суд і розправу.
— Глузувати над нами? Тільки криве та сліпе й явилось на мобілізацію!
— А сини де? Де фронтовики?
І вслід за цим висвисти канчуків і приглушений стогін...
Дьяконов, пробиваючись між солдатами, спрямував коня в саму гущу:
— Хто старший?
І одразу помітив його — в нових полковницьких погонах, довгов'язого молодого аристократа з маленьким — з кулачок — перекошеним злобою обличчям у пенсне.
— З ким маю че...?
Він не встиг ще договорити, як Дьяконбв, навалюючись на нього конем, з усього розмаху оперіщив його арапником — раз, і вдруге, і втретє! Затоптав би конем, змішав би з землею, якби не стали на заваді оці. Звідусіль кинулись, хортами нависли на ньому, стягли з сідла і за мить уже обеззброїли, здерли погони з плечей...
Біла акація стоїть край Оленчукового городу, над самим Сивашем. Ніяке дерево не витримує в цім безводнім солончаковім краю, на палених вітрах, і тільки вона, жилава акація, цупка та колюча королева півдня, веселить людський зір по присиваських убогих селах, щовесни вбираючись в рясні кетяги цвіту, щоліта осипаючись духмяними пелюстками на плескаті, порослі бур'яном дахи. Як вірну подругу, любить білу акацію степовик. Та й як її не любити! Наперекір суховіям та чорним бурям повсюди йде вона за людиною, заходячи аж сюди, до самого мертвого моря, де, крім солі, вже ніщо не росте...
Ниць лежить у тіні акації Оленчук, поклавши голову на руки. Пробрався сюди, так що й жінка не чула, ліг і як умер у бур'яні. Чув, як посилала вона дітей розшукувати батька, але не обізвався. Чи соромно було в такому вигляді показатися перед дітьми, чи... й сам не знає чому: висічений, поганьблений, лежить, прищухнувши на власному городі, мов злодій або дезертир.
Незабаром — чув — дружина з сусідкою голосно перемовлялася через загату.
— Попало й твоєму, Харитийо... Був би хоч десятий, а то тільки за те, що шию скрутило.
— Ой лишенько! — забідкалась дружина.— А ці ж казали, не битимуть! Де ж це він?
— Прийде. Понад Сивашем, бачила, отам крався. А мого так і не найшли. "Де,— питають,— заховавсь?" Дуже ж, видно, їм солдатів прикрутило, якщо вже й за дідами ганяються. "Беріть,— кажу,— тоді хоч мене, коли дід заховавсь!.."
Чув згодом Оленчук — повернулися діти, з галасом притягли на подвір'я підібраного десь коня.
— Відведіть, зараз же мені відведіть! — накинулась на них мати.— Халепи за нього не обберешся!
— Ні, хай, мамо, хай. Нічого за нього не буде,— лементували діти і навперебій кинулись пояснювати матері, що кінь запалений, що його тепер тільки в плуга, бо для кавалерії такий уже не годиться...
— Біляк —сам його покинув!
— Що то й за біляк такий?
— П'яне калмича! Зовсім мале, як Грицько сусідський буде,— жваво розповідали діти.— Сидить отам над Сивашем і плаче, що большак бога в нього вкрав... "Бога,— каже,— нема, земля нема, одна вода, та й та солона, матер-чорт!"
"Бога в нього вкрали, а тут? — думав, прислухаючись до розмови, Оленчук.— 3 богом оце ви, по-божому? Ні за що ні про що отак, як худобину... За те, що шию в боях скрутило за вашого ж батюшку царя!"
До самого вечора вовтузились на подвір'ї його хлопці з конем. То годували його всяким зіллям із рук, дивуючись, що кінь виявився куди перебірливішим за верблюда, то підсаджували один одного й пробували сісти верхи, потім, доп'явши раптом, що кінь коростявий, взялись його разом чистити та промивати.
— Виведем коросту! Відгодуємо! Будемо ним орати, мамо!
Раді здобуткові сини. В кавалерію не годиться, так орати ним думають. І пригадав Оленчук, як починалося, як першу ниву свою обробляв із старшим сином, що з Килигеєм пішов і десь тепер на польськім шляхту кремсає... Довга їм випала нива, і так лягла, що позиції білих були на однім кінці, а на другім — червоних. Підходив своїм плугом Оленчук то до одних, то до других і мирно закурював з обома. Дозакурювались! Кров'ю лежить-підпливає! І за що? Уперта шия його їм не сподобалась, на мобілізацію їхню не далась. Усе тут йому склалось докупи: і комнезамство, і повстанство, і те, що в панську землю плуга загнав, людиною себе відчув! І за це — пороти? Та як вони сміють?
— По якому праву? — розлючений, накинувся на дружину, коли вона, нарешті відшукавши його, принесла йому сюди в бур'яни підвечірок, бо йти в хату він відмовився.— Доки вони будуть над нами глумитись? Нічого так і не навчилися більш — тільки шомполами та канчуками!..
— Тихіше, тихіше, Іване,— заспокоювала його дружина,— бо ще почують...
— Хай чують,— обвів скаламученим поглядом навкруги.— Не боюся я їх! При всіх скажу! Далеко на цьому не поїдуть! Кишка тонка!
Покричав, побушував і знову ліг, замовк надовго. Не зваживши на упрохування жінки та дітей, так і не перейшов до хати, так і лежав тут, на городі над Сивашем, на теплій потрісканій землі.
Ропа весь день кипить на Сиваші, росте сіль, за день-два все дно морське до самого небосхилу забіліє нею, ніби снігом забите.
Акація, розімлівши за день на сонці, підвечір густо, солодко запахла, і парка, п'янлива млость, як перед дощем, розливаючись, потяглася понад землею.
Настала ніч.
Нило, горіло побите тіло Оленчукове. Та ще більше горіла йому розбунтована покривджена душа. Тупотом повнилась темрява за селом, ішли і йшли битим шляхом війська — кіннота, артилерія, броньовики, а важко Іванові було так, неначе йдуть, переходять вони цієї ночі по ньому.
IV
Закривались ревкоми. Натовпи біженців, сім'ї активістів, похідні червоноармійські лазарети з'явились на шляхах, звідусіль поспішаючи степами до дніпровських переправ. Видима смерть гналась за ними. Землею чеченські шаблі та броньовики, а з неба життя не давали французькі аероплани. Казали, що під Мелітополем, переслідуючи розсіяну по степу якусь кінну частину, аероплани так низько спускались, що крилами збивали червоним вершникам голови з плечей.
Територія, зайнята врангелівцями, безупинно розширювалась.
День і ніч з жорстокими боями відступав степом до Дніпра загін Леоніда Бронникова, уже в ході боїв сформований з олешківських комунарів, матросів берегових застав та сільських ревкомівців. Відступали крок за кроком, несучи на руках поранених, а вбитих залишаючи пастухам, щоб поховали. Не стільки шляхами курними йшли,, скільки брели хлібами навпростець, а коли ночами ворожі броньовики, переслідуючи їх, промацували степ прожекторами, тоді падали у високих житах, і то були хвилини їхнього перепочинку. Г