Я хочу бути дуже гарною в той день. І ще хочу, щоб усі люди були гарними".
(Із зшитка Ганнусі Гомон)
Марта давно не була на Овечому хуторі. Мати вже й людьми переказувала, й листи писала, а дочка не приїздила. Відповідала, що роботи багато. Чогось її побільшало відтоді, як повернувся в Степовий Іван...
Але тепер Марта повинна поїхати, щоб дати відповідь Сергієві і... собі. Вчора генерал Чоботар викликав Кортунова і з жалем сказав:
– Будемо прощатися з тобою, товаришу підполковник.
– Чому? – здивувався Сергій.
– Прийшов наказ відкомандирувати тебе в розпорядження командуючого протиповітряною обороною.
– Коли виїздити?
– Два дні на збори і влаштування особистих справ.
– Єсть!
Двох днів на збори вистачало, а щодо "особистих справ", то Сергій не знав, як він їх влаштує. Все залежало від Марти, а вона...
Вона дивно поводилася з ним. На аеродромі всі знали, що Марта дружить з Сергієм. Саме дружить, а не щось інше. Це слово, мабуть, точно визначало характер їх стосунків, принаймні її ставлення до Сергія. Це було щось більше, ніж товариська приязнь, і менше, ніж закоханість. Кортунов прагнув завжди ставити всі крапки над "і", як людина рішуча і відверта, але й досі не зміг добитися від Марти й слова на просте: "Ти любиш мене?" Марта ніби не чула цих запитань, а Сергій не знаходив відповіді в лукавому погляді дівчини.
Недавно, коли вони з друзями скромно відзначали присвоєння Кортунову звання підполковника, Марта подарувала йому дві червоні троянди, яких ще ніхто не бачив у цьому степу. Квіти стояли в простій склянці посеред столу, льотчики зачаровано дивилися на них і чомусь розмовляли тихо." Марта не прийшла на цю холостяцьку вечірку. Сергій, провівши друзів, зайшов до жіночого гуртожитку, але Марти не було. Ася по секрету сказала, що Марта отримала від когось листа і пішла, мабуть, в степ.
Сергій знайшов її за аеродромом на піщаному, косогорі. Вона завжди приходила сюди, бо він нагадував їй курган в Овечому.
– Чому ти не прийшла, Марто? – стурбовано запитав Сергій.
– Бо я не вмію прикидатися...
– Я тебе не розумію.
– На твоєму вечорі треба було бути веселою, а мені... сумно. Ось і все.
– Чому тобі сумно?
– Так...
– Це не відповідь, Марто.
– Значить, я не хочу відповідати...
– Тоді інша річ... Мені піти?
– Як хочеш...
– Чому ти так розмовляєш зі мною? – Сергій легенько обняв Марту.
– Бо я не вмію прикидатися, – Марта зняла його руку з плеча.
– Від кого ти отримала листа?
– Від мами.
– Щось трапилося?
– Ні.
– У неділю можемо поїхати, – сказав Сергій.
– Не хочу.
– Мені важко з тобою говорити, Марто, – признався Сергій.
– Я не примушую...
– Я люблю тебе, Марто... і я не можу жити в цій невідомості... Я хочу знати, що буде далі...
– Я не ворожка.
– Я повинен знати, що ти... думаєш про мене, як ти до мене ставишся...
– Ставлюся до тебе добре, – просто відповіла Марта.
– Ти хоч трохи любиш мене?
– Хіба можна любити "трохи"?
– Не знаю, але ти мені скажи...
– Коли покохаю, тоді скажу...
Мовчання.
Сергій подивився на годинник:
– Мені треба йти. О четвертій ранку політ.
– Йди, Сергію, спочинь.
– А ти?
– Мені летіти нікуди... я побуду тут.
Сергій так і пішов, не розвіявши своїх сумнівів. Марті було жаль його. Вона хизувалася перед ним відвертістю, але побоялася розповісти, що стривожило ЇЇ. Треба було прочитати йому один рядок з материного листа: "У Степовий повернувся Іван, живе у нас. Казав, що приїде до нього Ярина з сином". Оце і все. Марта розуміла, що назавжди розійшлися їхні з Іваном шляхи, що не було в нього справжнього почуття до неї, але нічого не могла вдіяти з собою. Здавалося, що вже почала забувати, але досить було цього єдиного рядка, щоб знову збунтувалася її душа і, всупереч всякій логіці, з'явилася якась надія.
...Ася першою принесла цю новину дівчатам:
– Сергій виїздить!
– Який Сергій?
– Куди?
– Коли?
– Кортунов. На збори генерал дав два дні. Переводять в іншу частину.
– Це правда? – спитала Марта Сергія, ледве дочекавшись, поки він прийшов на вечерю.
– Правда. Звільнишся – зайди, поговоримо.
Дівчата майже виштовхнули Марту з їдальні:
– Без тебе впораємося. Йди, чекає ж.
Кортунов займав невелику кімнатку в офіцерському гуртожитку. Марта ще ніколи не була тут і з здивуванням побачила на столику свою фотографію, що висіла колись у червоному кутку в березневій стінгазеті. Сергій відкрив коробку цукерок:
– Прошу, Марто.
– Коли ти виїздиш?
– Післязавтра.
– Жаль, – промовила Марта.
– Справді? – ледь усміхнувся Кортунов.
– Справді... Ти хороший... друг, Сергію.
– І тільки?
Не відповіла.
– Ми можемо з тобою, Марто, не розлучатися.
– Як?
– Давай одружимось.
– А-а...
– Поїдемо разом... завтра на хутір, скажемо мамі, ;і потім...
– Швидкий, – спідлоба глянула на Сергія.
– То як, Марто?
– На хутір поїдемо...
* * *
Сизим від паморозі степом котився парокінний віз. Біля Остапа Веремійовича сиділа Ярина з сином на руках, позаду, на засланому килимом сіні, – Одарка Павлівна її Катерина Власівна у великих картатих хустках. Мовчали, бо, видно, Одарка вже стомилася клясти цей завітряний степ, свою долю, піски й зятя.
– Якось воно буде, – час від часу заспокоював усіх Остап Веремійович.
– Живуть же тут люди, і я звикну, мамо, – втішала Ярина.
– Бог тобі суддя, – зняла з себе всяку відповідальність Одарка, переклавши її на плечі всевишнього. – Сама захотіла, я тебе не силувала. Пошкодуєш.
Ще позавчора Яринка й не збиралася на Овечий, та прийшла зі школи і застала від Івана листа. Нічого не писав про своє життя, її не кликав, лиш просив, щоб прислала синову карточку, бо "так я скучаю за вами..."
Ярина зрозуміла, що за цією фразою стояв відчай. Тяжко Іванові в тому степу, тяжко самому. Треба щось вирішувати, бо так далі тривати не могло. А тут ще цей Данило Прах. Він переслідував її своєю мовчазною любов'ю. Зустрічав щодня, нічого не говорив, як бувало, ;і тільки сумно, приречено дивився на неї. Стояла недобудована хата – теж ніби докір Ярині... Вона боялася цих зустрічей, відчуваючи свою беззахисність.
Треба їхати до Івана, бути поруч з ним, допомогти йому і повернути свій втрачений спокій.
– Я поїду, – сказала тієї ж ночі матері.
Одарка Павлівна просила, благала, лякала і просто кричала, – та дарма: опівдні Остап Веремійович уже винити речі та вимощував воза. Почувши, що їде Одарка, Катерина й собі зібралася:
Хоч побачу, де він ті ліси вирощує...
Данило прийшов попрощатися, допоміг запрягти коней, потім відкликав Ярину:
– Усе ти забрала в мене... Тепер і надії нема... Але я буду чекати...
Данило скинув шапку, вклонився. Заторохтів віз по мерзлому груддю. Данило зачинив ворота і, згорблений, постарілий, побрів вулицею.
Заночували в невеличкому степовому селі, і лиш засіріло надворі, Остап Веремійович уже ладнав воза.
– Якщо добре їхатимеш, то на полудень доберешся до лісгоспу, – сказав господар хати Остапу Веремійовичу, – Тримай курс просто на аеродром – на кілометрів тридцять ближче буде.
Зривалися зі степу винищувачі, наповнюючи гуркотом небо. Михайлик стежив за ними вирячкуватими оченятами й тулився до матері.
– Наш тато теж колись літав... і Михайлик буде літати... високо-високо.
Зелена машина з червоними зірочками на дверцятах промчала мимо. Ярина помітила, що за кермом сидів військовий і жінка. Потім газик круто розвернувся й зупинився біля воза. Військовий у чорній шкіряній куртці вийшов з машини:
– Здрастуйте!
– Доброго здоров'я, – озвалися Остапові пасажирки.
– Далеко їдете?
– На Овечий, тобто в Степовий лісгосп, – пояснив Остап Веремійович.
– У гості? – військовий розглядав незнайомців.
– До Івана Запорожного їдемо, може, чули про такого? – сказала Одарка.
– Ми друзі з Іваном, – зрадів військовий.
– Дружину й синочка везу Іванові, – кинув на Ярину Остап Веремійович.
– Бачиш, – звернувся військовий до жінки, що сиділа, забившись у куточок. – Іванову рідню зустріли!
З машини вийшла струнка висока дівчина в шапці-вушанці, зграбно підігнаній шинелі і блискучих хромових чобітках, привіталася, пронизавши Ярину гострим холодним поглядом. Ярина відповіла тим же.
– Пересідайте в машину, – звернувся Кортунов до Ярини, – навіщо ж вам дитину мучити?
– Справді, Яринко, – погодилася Одарка.
– Ні, дякую, – відмовилася Ярина, – ми всі разом приїдемо.
– Жаль, – сказав Сергій.
Марта крутнулася на одній нозі й пішла до машини.
– Може, передумаєте? – все ще стояв Кортунов.
– Ні, дякую...
– Сподіваюся, зустрінемось? – козирнув Кортунов і сів за кермо.
– Чого ж ти не поїхала? – накинулася Одарка на дочку.
– Не хотіла з тією, – відказала Ярина.
– А хто ж вона? Славненька солдаточка, – похвалила Одарка.
– Марта...
Вдалині забовваніли лісгоспівські будівлі, а незабаром Остап Веремійович зупинив коней і зіскочив з воза:
– Ви ж подивіться! – захоплено вигукнув старий лісник. – Росте!
І всі побачили зелене море молодого лісу. Смарагдові сосонки рівними рядками розбігалися по степу. Старші" чотирилітки, вже сягали до плечей Остапу Веремійовичу. Молодші – лапасті, приземкуваті, вузлуватими стовбурчиками теж тяглися в ріст.
– Ну й Іван, – похитав головою Остап Веремійович і пішов у посадку.
Попадалися зріджені ділянки, деякі сосонки повсихали – все це помічав Остап Веремійович, але вражало його інше: не на клаптику піщаної пустелі виростав ліс, а зеленів широким розливом у степу, на тисячах гектарів. Остап ніжно гладив колючі гіллячки – він знав ціну цьому лісу і праці, вкладеній людьми.
Біля воза йшли останні приготування до врочистого в'їзду на хутір: Одарка Павлівна одягнула нову спідницю, перевзулася в хромові чоботи, Катерина Власівна запнулася квітчастою хусткою й дістала синього жакета – хай подивляться, що й ми люди не бідні і маємо свою амбіцію.
– Ви ж, тату, як слід проїдьте хутором, – наказала Одарка.
Остап Веремійович махнув батогом, натягнув віжки, і коні, вигнувши шиї, влетіли на тиху вулицю Степового*
– Куди ж їхати? – обернувся Остап Веремійович до Одарки.
– Поганяйте до того великого будинку, певно, там Іван живе, – вирішила Одарка, – а де ще може жити директор?
Біля будинку стояли жінки. Критично оглянувши прибулих, вони одразу розчарували Одарку Павлівну:
– У Заклунної Ольги наймає кімнату Іван Трифоновичу.