Щоб було тепліше, збились в купку, тупали ногами, терли приморожені носи і вуха, постукували один одного по спині.
А село наче вимерло, навкруги – ні душі, навіть собаки не гавкали. Поховалися всі по хатах, поприпадали до щілин в ставнях і з острахом спостерігали за новоприбулими.
Моя бабуся тоді ще жива була. Дивилася вона, дивилася та й каже:
– Вони ж, бідолахи, зовсім замерзнуть, вдягнуті ж он як погано. Та й голодні, мабуть. Чим же їх в дорозі могли годувати? Так шкода їх! Хоч і погані вони, хоч і вороги, та все ж люди. Не з'їдять вони нас, спробую вийти. Ану, дайте там трохи хлібця та мундирки.
Вона обережно відчинила двері і, тримаючи у фартуху запечену картоплю та кілька шматків хліба, боязно направилася до чоловіків. Ті побачили, підійшли, поздоровались. Бабця мовчки протягнула свої дари. Передні розібрали, щиро дякували. А один, що стояв найближче, нахилився і поцілував старій руку.
Тут бабця не витримала і заголосила на все село:
– Ой, синочки мої нещасні, болящі…
І тоді з усіх хат повиходили люди, понесли картоплю, хліб – хто що мав.
Згодом з'явилось п'яне начальство – ледве на ногах трималося.
– Ну, баби, так і бути – розбирайте всіх, поки ми добрі! – сказали конвоїри так, наче можна було де-небудь ще розмістити цих засланих.
Розібрали жінки ворогів по хатах, і з'явилися у вдовиних дворах хазяї: стукали сокирами, заготовляючи дрова; лагодили продірявлені дахи, сараї, печі; склили вікна, розчищали сніг – в умілих чоловічих руках кипіла робота. Відразу ожило завмерле під час війни село. І зрозуміли люди, що вороги народу, якими так лякало їх начальство, зовсім не вороги, а навпаки, люди, які разом зі своїм народом ділять всі тяготи життя, намагаються вижити, ще й допомогти ближньому.
І лісгосп, куди заслані пішли працювати, вперше за всі роки свого існування виконав річний план.
-8-
У середині лютого прийшов важливий документ, у якому повідомлялося, що колгосп не виконав плану заготівок живиці, тому голову колгоспу необхідно негайно переобрати. Головою ж був "чужак" – молодий недавно демобілізований старший сержант Єгор Шилов. У війну його двічі поранило і контузило, що досі давалося взнаки. Шилов був маленьким, тихим, непримітним, зате грамотним і партійним. Мав дружину і маленького сина.
На збори зібралася не тільки вся Капкара, а й сам секретар райкому партії приїхав. Я теж вирішила піти послухати.
І колгоспники, і секретар райкому партії виступали так, що ледве можна було щось зрозуміти. Ніхто не міг до ладу скласти жодного речення – якщо в ньому був підмет, то не було присудка, а всі інші члени речення замінялись словом "зничиться", або лайкою, яка була всім знайома і нею володіли так віртуозно, що все ставало зрозумілим, через деякий час навіть і мені.
Бідний голова спочатку намагався відбиватися від звинувачень:
– Аргумертирую (лайка) значиться так (лайка): хреновий він (лайка) рік. Аргумертирую: скуда зарплата (лайка)? Кака живиця (лайка)? Засланих (лайка) мало. Мужики – вони на бочках. З баб, значиться, (лайка) кака робота? Аргумертирую, значиться!
Тут вчителька не витримала, вирішила виправити – грамотна ж.
– Та що ти все аргумертируеш! Правильно – агітирую, от!
Тут проявив "пильність" секретар райкому партії:
– Агітація, яка ще в біса агітація? За неї можуть (лайка) ще й статтю дати (лайка), то значиться строк!
І далі все в такому ж дусі. Я зрозуміла, що живицю без засланих збирати нікому, бо вони тепер працюють вже в іншому колгоспі, а капкаринці роблять в нашій же столярній майстерні бочки під живицю. Що копійки, які одержали для зарплати, пропили. Що здохли троє волів і двоє коней, бо не заготували достатньо кормів на таку довгу зиму – худоба була така худа і безсила, що коли дах конюшні завалився від снігу, лише один кінь зміг вибратися з цього завалу, а решта до ранку замерзла. Що за загиблими тваринами три дні справляли поминки, на яких і пропили останні колгоспні гроші.
Дохазяйнувалися. А винним у всьому вийшов один голова, який, до речі, майже не випивав, бо страждав на епілепсію.
Мені набридло слухати ці беззмістовні виступи і лайку. Я пішла додому, так і не дізнавшись, який "вирок" винесуть нещасному Єгору. А шкода – мабуть вступилась би, роз'яснила, хоча… навряд чи мені б це вдалося – я ж заслана і у мене права голосу не було.
Виявилося, що цей народний суд за жорстокістю не поступався військовому трибуналу – колгоспники постановили притягнути свого голову до суду, а секретар райкому партії вимагав, як і належить свідомому партійцю, крім десяти років строку, ще й довічного заслання. Аргументував залізно:
– Щоб у нас все як у людей було, по-сталінськи боротися з усіма гадами, шкідниками радянського народу!
Саме так було записано в протоколі, який вела на зборах вчителька. Ніна теж була на зборах, потім дала мені прочитати.
– Як же жоден з вас не подумав, що Єгор воював, – докоряла я їй, – що крім чотирьох медалей одержав ще два поранення і контузію, наслідком якої стала епілепсія; що має малу дитину; що за погану роботу в колгоспі винні всі, а не він один?! Чому в жодного з вас не виникло почуття справедливості чи хоча б жалю?!
Цього вечора я засинала з невтішними думками про нещасного голову колгоспу. Раптом крізь сон почула відчайдушний крик. До хати вбігла простоволоса й роздягнута дружина Єгора – Валя, схопила мене за руки, стала тягнути до дверей і кричати:
– Швидше, швидше, біда!
Я не розпитувала, в чому справа. Влізла у валянки, схопила бікс, мама подала халат, пальто вдягати вже не було часу – побігла так.
Бігла і думала: мабуть щось з дитиною, їй же всього три місяці. З розгону влетіла у темні сіни, зачепилась за щось велике, мало не впала, але балансуючи, таки втрималась. В цей час хтось заніс лампу і я побачила, що поперек сіней лежав Єгор, поряд – перевернутий табурет, а з балки звисала, погойдуючись, мотузка з петлею…
Кинулась до чоловіка – чи живий? Швидко оглянула: слідів зашморгу на шиї не було, скреготав зубами, з рота йшла рожевувата піна, язик був прикушений, а тіло зводили судоми – класичний приступ епілепсії. Як же вчасно він трапився, перешкодивши Єгорові здійснити задумане!
Я ще довго потім дивувалася, як важка хвороба врятувала його від смерті.
-9-
Настав березень, перший місяць весни. Хоча насправді до весни ще було далеко – морози за тридцять, заметілі, які особливо лютували в кінці зими і на початку весни. Тут їх звали просто – "дуйки". Такі "дуйки" замітали снігом всі стежки й дороги, і поки знайдеш, куди йти, довго поборсаєшся по пояс в заметах. Сніг міг падати, не перестаючи, кілька днів поспіль, тоді й так ледь жевріюче взимку життя завмирало.
Я вже другий день у Тібішеті приймала пологи. У Проніних народилася дівчинка, вони дуже раділи, бо мали двох хлопчиків. Моя пропозиція назвати її Надією всім сподобалась. І породілля, і дитина були в порядку, тому я почала збиратись додому. Та надворі ще з ночі розігралася хуртовина – замело геть усі дороги і стежки. Їхати стало неможливо – худа, маленька, напівжива колгоспна конячина просто не виборсалася б з цього снігу. Тібішетці радили залишатися на ніч, та не хотілося – була лише перша година дня, що ж тут робити цілісінький день? Так прагнула додому, як ніколи, ніби якась сила тягнула – іди, іди! Всього ж п'ять кілометрів, а вдома мама, книжки… Та й у капкаринського Петрика вушко боліло – треба було оглянути. Вирішила йти – якщо поспішатиму, до темноти встигну.
В Тібішеті стежки були трохи протоптані, а як вийшла з села – жодного сліду. Сосни і ялини стояли глибоко в заметах. Хуртовина свистіла, кидала в обличчя мілкими колючими сніжинками, засипала очі. Я борсалася в снігу, боячись загубити правильний напрямок. Від цієї боротьби і страху заблукати стало жарко. Зірвала шапку, шарф, та одразу зрозуміла свою помилку – хуртовина жбурнула снігом за комір, засліпила очі, набилась у волосся і вуха. Почала знову вдягатися: шапку мало не вирвало з рук, шарф затиснула зубами – ледве вдалося прикрити голову і підв'язати комір. Та тепер сніг під одягом розтавав і стікав цівками на шию та спину. Від цього стало холодно. Треба було швидше рухатися, щоб зігрітися.
До кінця дороги було ще далеко, а вже темніло. Де ж та Капкара? Чи в тому напрямку я йшла? Я почала нервувати, хвилюватись, та потім опанувала себе, подумавши, що дорогу можна знайти по телефонних стовпах, які йшли в село. Оглянулася, шукаючи їх очима, кинулась спочатку в один бік, потім в інший. За деякий час зовсім стемніло. Ці стовпи, мабуть, і вдень важко розгледіти серед незчисленних дерев. Годинника у мене не було, тому визначити, скільки часу я вже блукала, не могла ніяк. Почали мерзнути руки, ноги. Добре, що всі мої речі (медикаменти, бікс, халат, стерилізатор зі шприцами) лежали в рюкзаку за спиною і руки були вільні, можна було ними рухати, грітися.
Втомилася. Нестерпно хотілось посидіти, витрусити сніг з катанок і хоч трішечки відпочити. Опустилась на сніг – так м'яко, приємно. Ні-ні, не можна було цього робити! Так і замерзнути недовго, задрімала б і – кінець. Зірвалась, знов кудись пішла. Я вже не те, що дорогу, я навіть напрямок втратила. І як це я з Піщанки до Довгого Мосту 110 кілометрів ходила і не блукала, а тут на такій знайомій, ходженій-переходженій дорозі загубилась? А може я вже була зовсім близько від Капкари, та через цю хуртовину просто не бачила села? Йшла вперед, ледве витягаючи ноги зі снігу. Сил все меншало і меншало. Заліплені снігом очі вже навіть не протирала – все одно нічого не бачила. Просто рухалась вперед. "Ану веселіш!" – подумки підбадьорювала себе. Так не хотілося в Тібішеті залишатися, а пішла ж, дурна! Ні, я не шкодувала, вірила, що все одно дійду. Ось трохи відпочила б, відпочила б і дій…
Раптом крізь завивання завірюхи долинув якийсь звук. Ніби крик. Прислухалась – лише свист вітру. Мабуть, почулося. Який дурень в таку заметіль та ще вночі піде в тайгу? Та крик пролунав знову. Не може бути! Я подумала, що це вже в мене галюцинації почалися, насправді ж просто вітер так завивав.
Ось знову долетіло крізь хуртовину:
– На-а-а-а-а!
Я обізвалася радісно:
– Агов! Ау, ау-у-у!
Поспішила в той бік, звідки долинув звук, і почула вже виразніше:
– Акса-на-а! Ак-са-на!
Виразне "а" замість "о".