Маючи її, він міг говорити з воєводою й посадником іменем княгині.
Радко й Тедь, звичайно, боялись воєвод і бояр, що дуже часто наїжджали до Будутина з Києва із золотими гривнами, іменем княгині брали жито, худобу, вимагали, щоб їх ставили на покорм, давали в'їзне, виїзне...
Добриня нічого в них не вимагав, а просив, щоб дали йому з сестрою Малушею якусь хижу...
— Ти що ж? Воєводити думаєш? — запитав Радко.
— Ні, воєводо, — відповів Добрщщ. — Гридень сам кряжий, таким і буду.
— То, може, випал хочеш мати? — поцікавився Тедь.
— Ні, посаднику... І випалу не хочу. Доведеться, то й сам зумію випалити. Мусимо жити тут, поки не покличе княгиня.
Дивні діла роблять княжі мужі, воеводам з посадниками часом важко й зрозуміти, що вони бажають. Радко і Тедь порадились і одвели Добриню з Налушею у землянку над Россю, де жив раніше пастух княжий Пронь. Не так давно Проня на смерть підстрелили на луках. У землянці залишилась тільки жона його Желань. А через те, що Желань була вже стара й немічна, вона радо згодилась прийняти до себе Добриню й Малушу. Тепер уже жона пастуха була певна, що не помре з голоду і не задубіє від морозу взимку...
Так і попрощались Малуша й Добриня з гриднем Туром. Він витримав — і по дорозі, і в Будутині не сказав нічого, що свідчило б про його розпач і біль або, крий боже, засмутило б Малушу. І тепер, коли Малуша й Добриня вийшли із землянки, щоб його провести, він не обмовився жодним словом, а, навпаки, був дуже веселий, збуджений, посміхався.
— Видите, — говорив він, — доїхали щасливо, вогнище маєте, прийде і честь, і слава! Прощавайте! А я швидко буду в Києвому городі!
Але коли Тур залишав Будутин, то не поїхав шляхом до Києва, а завернув праворуч до Дніпра, просто в поле. Так коні його і йшли, доки не смеркло. Тур все сидів на санях, дивився у тьмяну далину, нічого не бачив і де чув.
Малуші цієї ночі приснився княжич Святослав. Він нібито прийшов у їхню нову землянку, тихо відчинив двері, став на порозі так, що промінь від вогнища освітив його всього, простягнув руки, а потім рущив уперед, сів біля Малуші, як колись не так давно, поклав свою руку на її голову, а другою обійняв за стан... І ще вона бачила, як обличчя княжича Святослава схиляється все нижче й нижче до неї, очі в очі, уста в уста...
Прокинувшись раптом серед ночі, Малуша спочатку не зрозуміла, що сталось, правда це чи тільки сон. А навкруги була пустка, холод, вогкі стіни, — і заплакала Малуша в холодній землянці пастуха Проня.
Через кілька днів Добриня скинув і почепив у куточку землянки на кілочках шолом свій і меч, взяв у Желані баранячу шапку покійного Проня, попросив у неї ще й сокиру...
Гірка образа все краяла серце Добрині, він не міг забути, що був добрим гриднем у княгині, у Святослава був сотенним, міг стати тисяцьким, воєводою. А княгиня Ольга вигнала його з Києва, разом із сестрою послала до Будутина.
Але Добриня вірив, що все це минеться, що так, як хоче княгиня, не буде. Вони з Малушею мусять і повинні жити, треба тільки берегти її...
І пішов Добриня в ліс над Россю, де не було ще княжого знамена, повалив суху ялину, обчухрав її від гілля, порубав на шматки, приволік до землянки, заходився довбати човен, щоб повесні продати його чорним клобукам.
Та й крім того було багато діла в маленькому хазяйстві покійного Проня — запасти дров, піймати рибину на Росі, вбити зайця на прокорм... Три чоловіка жили тепер у землянці Проня, Добриня про всіх мусив дбати...
2
Взимку Микулі з Вістою довелось дуже важко. Вони недоїдали, голодували. Рятувала риба, зілля, що виросло біля землянки, гриби, які Віста набрала в лісі. Із звіром також була невдача — вепри й ведмеді ховались у нетрях. Микула до того зголоднів, що їв веверичину...
Уся надія була на те, що прийде весна, зашумлять ріки й ліси, вийде з нетрів звір, з голубих глибин неба із вирію прилетять птахи, виїде тоді Микула з конем на шматок землі над Дніпром, де не було ще княжого знамена, пройде з ралом, посіє зерно — матиме врожай...
Та хіба людина може знати, що буде з нею завтра, хіба людині відомо, коли в неї буде радість, а коли печаль? Виснажений, кістлявий, але бадьорий, жвавий крокував Микула поруч із своїм конем у весняні дні до ниви. Коли кінь зупинявся, важко дихав, стояв, здригаючись всім тілом, Микула підходив до нього, допомагав, приказував: "Гей, конику, гей!"
Так доїхали до ниви, що лежала недалеко від Дніпра. Микула пустив коня на молоду зелену траву, сам пішов оглянути ниву. Правда, кінь не хотів чомусь гризти траву і, скільки Микула не ходив, усе стояв, здригався, ніби щось думав...
Микула був задоволений. З-за Дніпра вже вставало сонце, все навкруги зеленіло, пахло свіжою землею, перепрілим листям, водою. Над Дніпром літали й несамовито кричали білосніжні птахи, високо вгорі співали жайворонки. Микула навіть постояв, задерши голову, щоб побачити, де вони співають, але, крім бездонного голубого, сліпучого неба, нічого не побачив.
Треба було братись до роботи, і Микула запріг у рало коня, промовив:
— Почнемо, конику!
Кінь пішов. Спочатку рвучко, швидко, ніби він, як і Микула, розумів, що їм треба виорати цю ниву, посіяти... Микула стрибав за ралом. Одразу ж звідкілясь налетіли чорні граки, з криком кружляли над ратаєм і конем, падали на землю, гострими дзьобами розбивали ріллю...
Так було прокладено кілька борозен. Микула запалився, хотів краяти й краяти землю, класти й класти борозну. Він навіть кричав на коня: "Гей, конику, швидше, спочивать будемо потім, гей, гей!!!"
І раптом сталось неймовірне. Коли Микула прокладав ще одну борозну понад лісом, де корчі випирали із землі, кінь його раптом зупинився, важко дихнув, а потім упав на теплу, свіжу, пахучу землю.
Микула кинув рало і побіг до коня. Той лежав спокійно, не пробував навіть встати, тільки важко дихав, та ще очі його — великі, дуже темні — були вирячені, і з них котились сльози. Микула спробував підвести коня, схопив його за шию, але кінь дужим рухом голови одбив його. А далі в коня щось, мабуть, обірвалось, він витягнув ноги, вдарився головою об землю і вже так і занімів — із великими, темними, широко виряченими очима.
Важкі, сірі, мокрі, схожі на велетенських коней з довгими хвостами хмари підіймались від Дніпра й котилися над кручами, селищем, лісами. Земля була вогка, липка, пахла тлінню, у житній ямі в землянці не було ні зернини, біля землянки не було дерева на вогнище.
Захворіла Віста. У неї була гарячка, кілька днів і ночей вона лежала на дерев'яному помості. Не пізнаючи Микулу, щось стиха говорила, часом когось кликала, благала.
Всі ці дні Микула був біля неї, варив юшку, з меду, якого було так мало, робив ситу, а в довгі холодні ночі сидів біля вогнища, час від часу підкидав туди гілля, думав.
Він думав все про одно: що з ними робиться, як діяти йому зараз, що буде далі? Увесь цей час перед ним стояло минуле — воно було зрозуміле й просте. Тоді вони нібито пливли на великій лодії рівним плесом широкої річки, часом на шляху їхньому траплялись пороги, — були ж бо брані, а часто й самі ходили на рать. Але завжди, коли було важко, вони рушали гуртом, перемагали геть усі перешкоди, і пливла далі лодія їхня широким, рівним плесом.
Тепер Микулі здавалося, що хоч попереду та ж сама ріка, але чомусь вона захаращена порогами й камінням. І пливуть вони не на лодії великій, а кожен сам по собі — на утлій однодеревці... Є, правда, рівніший і безпечніший шлях між порогами, але тим шляхом їдуть Бразд, Сварг... А Микула й ще багато таких, як він, все б'ються між камінням, калічать свої руки, ноги, серця...
Тоді вранці, тільки Віста прийшла до пам'яті, Микула вирішив піти до брата Бразда і, як у старшого, просити в нього помочі.
Усе своє життя Бразд нікого не боявся, хіба що тільки орди з-за Дніпра. Коли він лягав спати, то одразу й спокійно засинав...
Тепер Бразда немов підмінили. Він був неспокійний, думав увесь час, шо хтось його хоче обдурити, чогось не додати, щось затаїти. І він люто, з усією силою, яку мав, — чи то сам, чи з поміччю княжих дружинників і вірників, — виявляв, хто й що не додав князеві, вимагав, щоб нестачу несли, карав, коли в людей нічого було дати.
А вже звідси пішло ще одно. Бразд знав, що в Любечі ображених, скрквджених, покараних є багато. Куди б він не йшов, то відчував на собі їхні погляди, до нього доходили через інших і слова цих людей, погрози.
Він не зважав на слова. Він нічого у людей не брав, — за кров і службу його пожалували землею, зробили посадником, йому доручено стягати уроки й чинити нові устави, шукати винних і карати...
Але спати він не міг. Увесь час йому здавалось, що хтось ходить за теремом, хтось скрадається під стінами, хтось вночі пнеться до його двору. І тому Бразд велів закупам викопати рів і насипати вал навкруг свото двору, завів кількох псів, що могли перегризти горло людині... Ці пси й зустріли Микулу, коли він поткнувся до двору свого брата. Мало не покусали, добре, що Бразд вийшов з свого терема, одігнав псів.
— Здоров будь, Бразде, — сказав Микула, коли зайшов у сіни терема. — Мир дому твоєму, здоров'я худобі...
— Здоров будь і ти, Микуло, — відповів на привітання Бразд. — Що з тобою трапилось? Ти зблід, брате, схуд, мабуть, хворів?
— Так, брате, — промовив Микула, — я хворів, у мене довго боліло тут і ось тут. — І він показав спочатку на голову, потім на серце.
— Ти багато працюєш, брате, — посміхнувся Бразд. — Сам бачив — нові ниви ореш, борті шукаєш, на звіра ходиш, рибу ловиш... Хіба тобі багато треба? Адже на старому нашому дворищі тільки ти та жона...
Щось схоже на стогін вирвалось з грудей Микули.
— Ти говориш правду, — ворухнув сухими устами він. — Мені багато не треба, нам треба дуже мало, але ж ми... зовсім нічого не маємо...
Бразд зробив здивоване обличчя.
— Як це ти нічого не маєш? — сказав він. — Послухай, Микуло, ти говориш неправду. Адже і я, і Сварг пішли з старого нашого дворища, а тобі залишили й землянку, і кліті, все добро в хижі, обори для худоби, ями для жита...
— У ямах для жита пищать миші, — гірко посміхнувся Микула.
— То ти хочеш щоб я тобі з ям мишей вигонив? — сердито процідив Врйзд.
— Ні, Бразде, — мовив Мжула. — Мої миші будуть вже мені.