Ревнощі поволі відступали, їй було надзвичайно боляче, образа гнітила душу, а все ж вона жаліла Володимира-князя, бо любила, а відтак і прощала його.
Рогніда жодним словом не прохопилась Володимирові про свої муки й страждання, любов і гордість не дозволили їй цього зробити, проте не могла бачити в теремі зрадливої й підступної ключниці Пракседи, хоч та після розмови з нею стала підлесливою, слухняною, покірною.
Через це в один з ближчих днів Рогніда одверто сказала князеві Володимиру:
— Мені, муже мій, не до вподоби ключниця наша Пракседа.
— Вона нечесна, взяла щось з клітей? — враз спалахує Володимир.
— О ні, — суворо відповіла Рогніда. — Пракседа не з тих ключниць, які крадуть шкіри й сало, вона недобрий свідок нашого життя й здатна сплямити княжу славу й честь.
Князь Володимир подивився на обличчя Рогніди, яке заливало вечірнє багряне сяйво, але яке однаково було надзвичайно бліде, й, напевне, зрозумів, на що натякає княгиня.
— Гаразд! — тихо промовив він. — Від юних літ я не любив цю жінку, вона-бо зробила багато зла моїй матері Малуші й заступила її місце. Не любить мене й вона, я терпів її, бо поставила Пракседу баба Ольга, я ж не хотів ламати її слова. Нині я згодний з тобою — вона недобрий свідок нашого життя, в теремі тримати її не варто.
Уранці після снідання, коли в стравниці залишились тільки княгиня й Пракседа, князь Володимир зробив ключниці знак підійти до столу, пильно подивився на неї, а потім сказав:
— Ти добре й багато літ служила бабі моїй княгині Ользі, батькові моєму князеві Святославу, добре служиш і нам... Але ти вже стара й немощна стала, ключнице, і мені тебе дуже шкода. Важко тобі поратись тут, у стравниці, в теремі, часом можеш щось забути, а щось переплутати...
Вона впала на коліна, дивилась на князя Володимира очима, з яких котились сльози.
— Не плач, ключнице, — суворо говорив князь Володимир. — За твою службу пожалую тебе, дам тобі землю в Будутині-весі, там доживатимеш ти свого віку.
Тієї ночі княгиня Рогніда сказала Володимиру:
— Я довго думала про дитину Ярополка. Чому вона живе не тут, а в іншому теремі, в саду? Адже це — княже дитя, ти примирився з його батьком. Святополк є і буде княжичем.
— Так, — зітхнув він. — Святополк є і буде княжичем, колись він стане і князем. Рогніда довго мовчала.
— Тому думаю я так, — почувся в темряві її голос. — Негоже йому рости в саду, мусить бути разом з нашим сином тут, у теремі. Чи згоден ти, Володимире?
На півдні черкнула небо, виписала вогняний слід і згасла зоря.
— Спасибі тобі, Рогнідо! — відповів Володимир.
Заклекотали високо в небі, оглядаючи від обрію до обрію землю, орли, довгими темними хмарами з шумом-криком полетіли над полем круки, — рано на світанні виходила з города Києва рать князя Володимира.
Це було могутнє, грізне воїнство. Далеко в полі, розсипавшись широким півколом, їхала з байрака на байрак, від могили та до могили на низькорослих, але витривалих конях передня сторожа. Попереду війська під різнобарвними стягами, на баских конях, в позолочених і срібних доспіхах, з яскравими єловцями* (*Єловець — барвистий матерчатий прапорець на вістрі шолома.) на гостроверхих шоломах, у кільчастих кольчугах гордовито й гідно їхала старша дружина. А вже за нею — скільки оком не глянь — комонно, пішо, на возах, які тягли круторогі величезні бики, здіймаючи високі стовпи рудої куряви, посувались вої князя Володимира.
Він сам їхав на чолі старшої дружини під двома знаменами: білим батьківським з двома схрещеними золотими списами і довгим голубим, що хвилею коливався у повітрі, на якому був його новий знак — три срібні списи, пов'язані внизу золотим пояском, на сліпучо-білому, широкогрудому, з тонкими, ніби точеними, ногами жеребі-скакуні, з мечем біля пояса, у шоломі з зеленим єловцем; червоні його чоботи з прошитою мідною жилою підошвами впиралися в роднянські литі стремена, на плечах вогнем палало багряне корзно.
У першу ж ніч, далеко заїхавши від Києва, у Деревській уже землі, серед поля, яке перетинали ріки й ліси, князь Володимир зупинився, щоб ждати, поки підійде військо, вечеряв разом з кількома воєводами на схилі могили.
Випивши й поїв пій, воєводи розговорились. Близько горіло багаття, що освітлювало їхні обличчя й доспіхи. Воєводи почали згадувати, як і слід було ждати, давні походи, князя Ігоря, що проходив цим шляхом, примучуючи древлян, і десь близько загинув, княгиню Ольгу, що ходила мститись за свого мужа, спалила Іскоростень, але достойно покарала древлян.
— Так було, так є, так і буде, — говорили воєводи.
— Аще хтось відколеться від Києва, жде його кара — на тому стояла й стоїть Русь, — почав один воєвода.
— Добре робиш, княже, що ведеш нас визволяти Червенську землю, — запальне промовив воєвода Вовчий Хвіст, — всі ми тобі в цьому підпора.
— Підемо потім з тобою й на в'ятичів, радимичів, примучимо їх до Києва, — підтримав воєвода Слуда.
Усі вони були збуджені, войовничий шал уже, либонь, запалював їхні серця, бо знали, що, з'єднавши Русь, князь Володимир матиме з земель дань, а їм дасть пожалування — землі, ріки, ліси.
Тільки Рубач — старий довговусий воєвода, що привіз з порогів щит Святослава, — мовчав, єдиним своїм оком смутно дивився в багаття, яке дотлівало на схилі.
Тим часом гридні приготували на верху могили ложе для князя — прокосили траву, постелили опону, вимостили замість узголовника сідло. Повечерявши, князь Володимир попрощався з воєводами, зійшов на могилу, сів на опоні, зняв і поклав поруч з собою меч.
Була тиха, спокійна ніч, десь вдалині в полі перекликалась сторожа, птах лопотів крилами над головою, високо вгорі випасались на темно-синіх луках понад Перуновим Шляхом цілі отари іскристих зеленкуватих, голубих, жовтуватих, мінливих, як перлини, зірок. Часом десь на півдні обрій прорізувала сліпучо-біла блискавиця, але дуже далеко, може, аж за Дніпром, бо відгомін грому не долітав до могили.
Та поле й так було наповнене шумом. Десь рипіли колеса возів, вряди-годи чувся глухий тупіт коней, іноді зовсім близько в темряві, як з води, виринали людські голоси — то під шатами ночі посувалось, підходило до чола воїнство руське.
І князь Володимир неминуче замислився над долею людей, які йшли і йшли серед цієї темної ночі, крики яких, голоси, а десь, від самого обрію, й пісня долітали зараз до нього.
Він не тільки думав, а слухав, слухав напружено й гостро, ніби хотів вгадати, почути, що думають ці люди.
О, тепер князь Володимир знав, що це неоднакові люди, різні в них душі, різні серця. Тільки-но він говорив з воєводами — недавно деякі з них служили Ярополку, нині служать йому, — слава, золото й пожалування — от про що думають вони, от чому рвуться вперед.
Мовчав тільки Рубач — є такі воєводи, на них уся надія в князя, вони бережуть честь землі, славу Русі, буде потреба — голови складуть на брані.
Поле шуміло, били копитами коні, звідусіль чулись голоси, ближче, все ближче й ближче лунала пісня:
Гей, у полі, полі гостинець темніє,
гостинець темніє, могила чорніє,
а на тій могилі та кості біліють...
Гей, та гей, та гей!
Це іде множество людей з Києва, Чернігова, Переяслава, Турова, Полотська, Новгорода — їм немає числа, їм немає ім'я, вони не шукахоть ні золота, ні пожалування, але коли буде потреба, переможуть або помруть, та ні, не помруть, бо навіть смерть їхня — перемога.
Поле шумить, поле гримить, серед ночі все чутнішає:
Гей, із поля, поля хмара насуває,
то не чорна хмара — орда наступає,
кинув ратай рало, а меч витягає...
Гей та гей!
Недалеко від князя вимальовувались на тлі неба обриси людини — гридня з списом у руках. Князь покликав його, і гридень, не випускаючи списа, підійшов до князя.
— У сторожі стоїш? — запитав Володимир.
— Так, княже, усю ніч стерегтиму тебе, спи спокійно.
— А я не хочу спати, гридне... Поле шумить, десь співають...
— Це добра пісня, княже, стара.
— Як тебе прозивають?
— Тур я, княже...
— Тур? Зажди! Так це ж ти з воєводою Рубачем зустрічав мене в Києві?
— Зустрічав...
— А давно служиш у гриднях?
— Давно, княже, я ще в отця твого Святослава служив нехай буде прощений.
І замовк гридень Тур. Мовчав і князь Володимир — він дивився на темну постать воїна, що в давні часи служив у отця.
— Ти часто бачив його? — дуже тихо запитав князь.
— Часто, княже, кожного дня й години, в гридня діло таке: радість князя — його радість, горе князя — його горе...
Було щось надзвичайно тепле, дуже сердечне в цих простих словах гридня Тура.
— А багато горя було в князя й у тебе?
— Ой багато, княже, вся земля наша кров'ю полита. Тур замовк, у цю хвилину він, либонь, і не міг більше сказати.
— А ти спи, спи, княже, — закінчив він. — Я стоятиму в сторожі до ранку. Спи спокійно!
Гридень пішов, на тлі неба вимальовувались його обрис, спис. Володимир схилив голову до сідла, склепив очі й швидко заснув.
1
0
От-от і світатиме. Кволе проміння свічі вихоплює з півтемряви викопану просто в твердому піску печеру, ложе в одному її куточку, стіну, ікону, а перед нею столик, темну постать жінки, що схилилась на колінах на притрушеній в'ялою травою землі.
Коли жінка піднімає голову, видно її обличчя. Це — Малуша. Вона завжди встає до світання, щоб прибрати все в печері, встигнути до церкви, а там — до самого смерку на роботу.
А нині Малуша хоче ще й помолитись — не там, у церкві, а тут, в печері, де ніхто її не бачить і не чує.
Вчора вона бачила Тура. Він розповів їй усе, що сталось останнього часу, — як разом з іншими київськими людьми допомагав князеві Володимиру бити Ярополка й брати Київ, як Володимир хотів дати йому пожалування і як він відмовився від нього, а взяв тільки меч і щит.
— Добре зробив. Туре, — промовила Малуша. — Ти ж не воєвода й не боярин, що він тобі може дати?
Далі Тур сказав, що служитиме в дружині князя, іде з ним зараз у Червенську землю.
— Іди, бережи його! — попросила Малуша. — Але не прохопись десь про мене... Хижі бояри й воєводи оточують Володимира, крий боже, довідаються, що тут, у Києві, живе його мати-рабиня.
Тур мовчатиме, берегтиме в поході князя, добре, що доля судила йому іти з Володимиром, Малуша ж тут молитиметься за нього.
— Боже, боже! — шепоче вона. — Допоможи рабу своєму, а моєму синові Володимиру, захисти від злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча, постав щит між ним і супостатом, дай йому перемогу на брані, даруй здоров'я і щастя на многі, многі літа!
Це дуже проста молитва, складена самою Малушею, так вона молилась материнськими простими словами за сина свого ще тоді, коли лежав він у колисці в хижі над Россю, коли сидів князем у Новгороді, боровся з Ярополком, так молиться й нині.
Чи досить цих слів? Малуша дивиться на суворий лик Христа — звичайне обличчя, сині очі, руді вуси й борідку, благословляючі, але дуже кволі руки...