— Ви, здається, його шукаєте, так?
— Ні, — рішуче відповів Павло і відчув, як у ньому заворушилася образа.
Хотілося кинути жінці колюче слово і одійти. Раз і назавжди. Але стримався.
— Ні, не його. Та й взагалі нічого не шукаю, бо нічого не загубив, — відповів і, помовчавши трохи, додав: — А глузувати — роль не дуже вдячна, і вам вона зовсім не підходить. Та мене не глузування ваші займають. Я знаю, бачу, що вас гнітить якесь горе, а в народі кажуть: розділене щастя подвоюється...
— То й діліть його з кимось, — перебила Надія.
— Розділене ж горе, — продовжив Павло, — стає вдвічі легшим. Так каже народ і, мабуть, не помиляється. Я не думаю, що можу стати тим, хто розділить з вами горе, але певен, що знайдуться такі люди. І ви дарма відштовхуєте їх... вибачте, іноді не зовсім делікатно, як сьогодні Полякова.
— Якого?
— Що оце недавно підходив до вас.
— А-а-а, — спокійно відповіла. — Це я йому за цимбалики і щоб не горобцював.
Непомітно рушили і пішли разом. Павло скоро помітив, що очі багатьох арештантів прилипли до них. Розумів: їх увагу займав не він, а Надія.
Про неї вже ходила слава гордої й неприступної. Між хлопцями та чоловіками всіляке говорили. Що ж до дівчат, то вони ділилися на дві нерівні групи. Більшість — політичних — дивилася на Сигиду з замилуванням, інші ж, переважно кримінальні, глузували, підсміювалися й розпікали хлопців, які вже схопили облизня.
І враз дивний, для всіх несподіваний поворот: неприступна завела розмову з нічим не примітним арештантом. Ну, що вона побачила в ньому? Сухорлявий, невисокий, трохи сутулуватий. Тільки й того, що має великі очі, які, здається, увібрали в себе всю блакить українського неба.
Надія також завважила, що ними цікавиться все подвір'я. Вона зашарілася, але намагалась не видати свого хвилювання.
Йдучи поряд, відповідала на запитання скупо, неохоче. Більшість тих відповідей також була схожа на запитання.
Павло скоро збагнув, що Сигида замикається в собі. А йому хотілося знайти стежку до пригніченого якимось незримим вантажем серця, знайти в ньому шпаринку.
І та шпаринка несподівано засвітилася сама собою.
— Ви, мабуть, недавно розлучилися з кимось, що так сумуєте? — напівзапитав, напіввисловив здогадку Грабовський.
Надія підозріло глянула на нього і нічого не відповіла.
— Коли це таємниця, говорити не треба. Я сам люблю берегти таємниці.
— А я не люблю, — спалахнула вона. — Не люблю. Але нащо звіряти їх людям, які ними цікавляться так само, як, скажімо, тим, чи ходили ви торішнього різдва колядувати? Просто знічев'я. Вони не зашкодять, але й не допоможуть. А щодо моїх таємниць, то їх зовсім нема. Коли вже так хочете знати, скажу. Я недавно втратила найдорожчу мені людину. Так, найдорожчу — повторила і змовкла.
— Вона померла чи також засуджена? — запитав по довгій паузі.
— Не знаю.
— Де ви її залишили?
— Там. де й працювала, — у Таганрозі, — зітхнула Надія. — Уже в тюрмі якось довелося чути, що її там заарештовано, але чи так, чи не так, не знаю. Ех, Оксано Петрівно, чи ми ще стрінемося коли-небудь? — тремтячим голосом запитала, дивлячись поверх тюремної загорожі вдалину.
— Хто це? — стрепенувся Павло.
— Моя подруга. Ми з нею вчителювали разом.
— Разом вчителювали? — Павло й нестямився, як схопив Надію за обидві руки. — Яцко?
— Так, — її очі стали ще синішими й круглішими. — А ви...
— Ой боже, боже, Оксана Петрівна, — тиснув Надіїні руки, а вона не забирала їх. — То ж моя колишня вчителька. Вона ніколи не розповідала вам, як її було звільнено зі школи в селі Пушкарному?
Бренькнула рейка, сповіщаючи, що прогулянка закінчилась, і солдат, не давши докінчити розмову, звелів розходитися.
Уже з дівочої групи Надія гукнула:
— Розповідала!..
...Клубок розмотувався, загадка прояснювалася.
Уже на наступній прогулянці Павло й Надія зустрілися, як ті, що їм необхідно поговорити про пильну справу. Зразу ж пішла мова про Оксану Петрівну. Виявилося, Сигида і Яцко вчителювали в одній школі, дружили і разом брали участь у таганрозькій народницькій організації.
Надія дуже любила Оксану Петрівну. З легким смутком згадувала вона той день, коли вперше переступила поріг школи. Старі вчителі зустріли її з погордою, яка легко передавалась учням. Тяжко й страшно було молодій, та ще й бідно зодягненій вчительці. Дійшло до того, що хоч покидай школу. Але вона не покинула. Не така була.
Та й серед учительської громади знайшлася добра душа — Оксана Петрівна Яцко. Вона перебувала під негласним наглядом поліції, зазнала неодноразових обшуків. Всі побоювалися дружити з нею, і вона залишалася самітною. Це сприяло їхньому зближенню.
Павло помітив, що Оксана Петрівна залишила глибокий слід у серці вразливої Сигиди. Надія запозичила в старшої подруги навіть деякі манери і насамперед мову. Вживання "ми", де звичайно говорять "я", йшло, здавалося йому, саме від Оксани Петрівни.
Павлові ще в школі запало в душу оте "ми". Оксана Петрівна майже не вживала "я", наче сама й не існувала.
— Не якай, — говорила з легким докором учневі-забудьку. — Не якай. Я — остання буква в азбуці, і користатися нею треба з розумом.
Це дуже припало Павлові до серця. Уже при першій розмові з Надією він помітив оте "ми", і воно тепер заграло ще принаднішими барвами. Надія й сама зізналася, що вона взяла те "ми" у Оксани Петрівни.
Тоді ж Павло довідався про друге Надіїне горе — вона втратила чоловіка. І тут також побачив сліди революційної діяльності своєї пушкарнянської виховательки.
— Оксана Петрівна була ентузіастом нашої організації, — розповідала Сигида. — Коли почалися масові арешти, треба було добре заховати друкарню. Довго міркували, підшукуючи безпечне місце. Оксана Петрівна порадила перенести друкарню до мене, вважаючи, що моя хата на далекій околиці міста не приверне уваги жандармерії. Я погодилась. Вночі принесли друкарню, а з нею залишилися два чоловіки — Пилип Оржих та Яким Сигида. Оржих раніш сидів у тюрмі і був на оці в поліції. Він міг заходити тільки вночі. А треба ж бути комусь постійно при друкарні. Яким служив діловодом у міському суді і вважався поза підозрою, отож організація й закріпила його за друкарнею.
Оксана Петрівна — витівниця на всі руки. Щоб пустити туман у зірке око поліції, вона підказала зіграти уявне весілля між мною та Якимом. Не буде, мовляв, підозри. Ми повінчалися, і він перейшов до мене. Жили як сусіди. Ні я, ні він, правду казати, не думали про шлюб, бо, крім роботи по організації, нас нічого не зв'язувало.
А потім сталося так, що подружились, навіть покохали одне одного, і шлюб став не тільки юридичним, але й фактичним... Згодом Якима забрали в солдати, але він служив у Таганрозі і часто приходив додому допомагати нам. Робота кипіла. Ми друкували листівки й розповсюджували їх у Таганрозі, по селах. Та якось, перед самими вакаціями, до мене прибігла Оксана Петрівна. Була схвильована, рішуча, наче приготувалася до бою. Сказала. що декого з наших арештовано, що жандармерія переривши все місто, розшукує друкарню. Прибігши додому, я застала в хаті жандармів. Вони вже знайшли друкарню і чекали на мене. Заарештований був і Яким. А потім допити — нудні, морочливі, тяжкі. Ну, я ще трималась, а Яким скоро заслаб. Надто переживав, коли на суді нам силкувалися пришити тероризм. Виявилось, Оржих понаховував у нішах нашого погреба багато динаміту, який уже після арешту було знайдено. За цей динаміт нас найбільше мучили. За нього ж загинув і Яким.
— Загинув?!
— Так, — журно кивнула головою. — Був він у мене кволенький та ще й дуже вразливий. Дізнавшись про вчинок Оржиха, трохи не збожеволів. А коли почув, що за вироком нас розлучають — мене на Кару, а його на Сахалін, — то й зовсім стерявся. До Сахаліну не дійшов, бідний, помер дорогою.
— Звідки ви знаєте?
— На тому тижні сказав мені бутирський конвоїр, який супроводжував Якима на Сахалін. Недалеко ніби й од'їхали від Москви. Здавши Якимове тіло на одному з етапних пунктів, сам повернув назад...
14
Етапна команда, не дивлячись на накази конвоїрів, сповільнює крок. Розтягнена по вузькій дорозі, яка в'юниться між поруділими від спеки смужками нив, вона нагадує безладну ватагу. Прапорщик, що їде попереду, час від часу зупиняє коня, незграбно обертає в сідлі своє опецькувате тіло, жолобком прикладає ліву руку до брів і, вдивляючись у бурий хвіст ватаги, зло стискає держак нагая
— Ей, дармоїди! — зривається на писклявих нотах його голос. — Чого панькаєтеся з ними? Да-ва-ай! Да-ва-ай!
Переполохані начальницьким окриком, конвоїри люто острожать зіпрілих коней, вихоплюють з піхов блискучі шаблі і налітають прямо на знеможених людей.
— Чого заснув? Не гайся!
— Не казися, — чути з хвоста ватаги.
— Встигнеш. Яка плата, така й робота, — кидає інший голос з голови ватаги.
Конвоїри крутять головами сюди-туди, смикають повіддя, аж коні дибляться, але не можуть помітити зухвальців. Вони супляться й стискають зуби. Та їх люті погляди мало допомагають. Оберігаючи босі ноги від кінських копит, арештанти на час змикають, наче стискують, ватагу, але згодом вона знову розтягується й рідшає.
Людей мучить втома і спрага. Надто мордуються діти. Вони щохвилини просять води, скаржаться, що болять ноженята, схлипують, і над ватагою не змовкає розпачливий лемент. Він ще більше, ніж спека і втома, гнітить дорослих. Чоловіки, щоб зменшити горе матерів, давно понав'ючували на себе їх торби з етапним пайком, позабирали на руки дітей, підбадьорюють жінок добрим словом, хоч і самі ледве волочать ноги.
— Ой боже, боже милосердний. Анахтеми прокляті. Дали б хоч перепочити. Бодай вам добра не було, — спалахує відчайдушний жіночий зойк і згасає в густій задусі червневого дня.
А зовсім недалеко від дороги зеленіє й дихає прохолодою безмежний ліс. Він вабить очі, кличе до себе Етапники поглядають на нього й болісно зітхають. Звернути б туди, та прапорщик, наче на глум, веде їх суголовкою, де від шаленої спеки давно вигорів спориш.
Павло йде у хвості ватаги. Вже скоро місяць, як покинув московську пересильну тюрму. Відтоді довелося плентати різними дорогами, з різними етапними партіями. А вчора, вже пізно ввечері, його та ще десяток чоловіків прилучили до цієї партії.
Зранку, як тільки рушили, придивлявся, сподіваючись побачити знайомого.