Раптом знадвору у вікно влітає камінчик і падає до ніг залізного Фелікса.
Той нахиляється – записка. А в ній таке:
"ФЕЛІКСЕ, ЇДУ В ЖЕНЕВУ. ПОЧИНАТИМЕМО ВСЕ СПОЧАТКУ".
Коли, налякані таким розворотом подій, Немудрята попхалися на консиліюм до Великого Оракула, який сяк-так обслуговував Кремль, той вирік:
– Не приведи і не дай, Господи, якби то все спочатку пішло! Свят, свят, свят!...
Та, Богу дякуючи, історія пішла, як той казав, "нє в ту стєпь"*. Завдячуючи астральній премудрости Великого Оракула, поки Ленін чимдуж шпарив до Швейцарії, його, Леніна, вдалося десь на якомусь кілометрі перетворити в астральне тіло і хукнути в Космос. А за ним заодно і залізного. Фелікса. На всяк випадок.
Немудрята полегшено зітхнули:
– Слава тобі, Господи!
І видали закон, згідно з яким усяке воскресіння небіжчиків кваліфікувалося як найтяжчий злочин.
Сказано ж бо: помер Максим, ну й чорт з ним! А то ж мудрість народна.
Шановні, не будемо порушувати колізію і повернімося знову до трьох Обормотів.
***
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ. Про дебет, кредит, сальдо і такі-сякі речі
Перебування в Ленінграді дало змогу Обормотам підбити деякі підсумки з дослідженням, яке вони проводили протягом тривалого часу. Ми маємо на увазі щоденник Обормотів. Обормотівський ґросбух аж розпирало від напханих туди інформацій. Звичайно, вони могли якось інакше, цікавіше провести час у Пітері – ніж занурюватись у свій талмуд – ну, принаймні, хоч поєднувати корисне з приємним, як казав Горацій*. На Невському чарівниць вистачало. Проте, коли Обормоти займалися серйозними питаннями, вони не бажали розмінюватися на дрібниці. Отже, озброївшись стосами паперу, авторучками і рахівницею, наші герої на цілий місяць поринули у філософські узагальнення, математичні абстракції і т ін., твердо пам'ятаючи, що без солідного не можна розтлумачити просте. Наслідком цієї місячної кропіткої роботи була невелика табличка, яку Обормоти помістили на останній сторінці свого щоденника; і яку ми наводимо нижче:
ЗДОБУТКИ КРАЇНИ ЧУДЕС
(розпис)
Як бачимо, Обормоти підійшли до справи з усією серйозністю, навіть, закликавши на допомогу країнчудесівську бухгалтерію. Не подвійну італійську, не ворожу американську і не сумнівну морську, за якою "тисяча нам, тисяча вам – і кінці у воду" – а саме країнчудесівську бухгалтерію. Якщо взяти до уваги, що при розробці матеріалів Обормоти не користувалися кібернетичними машинами, то їх працьовитість викликала шанобливе здивування. Для того, щоб звести все до такої геніяльно простої таблиці, Обормотам довелося по шістнадцять годин щоденно копирсатись у вищій математиці, політичній економії, основах країнчудєсівського права та інших дуже поважних речах, закликавши на допомогу навіть ейнштейнівську теорію відносности. Яку ролю відіграла хитромудра теорія Ейнштейна в роботі Обормотів – нам невідомо, але що над нею потіли Обормоти – достеменно так.
Закінчивши цю воістину титанічну працю, Обормоти вигукнули "ух!" і попадали, знеможені, на ліжко, задерши ноги догори. Цілий тиждень після цього відпочивали Обормоти, набираючись сил за рецептом Ван Кліберна: желатин, яйця, полівітаміни*. А набравшись, нарешті, сил, вирішили трохи розважитись. Як розважались Обормоти у славному Пітері, ми, на жаль, не знаємо. І ніхто не знає. Хіба що самі лише Обормоти. Нам лише відомо, що після цих розваг Обормоти змушені були знову вдатися до рецепту Ван Кліберна: желатин, яйця, полівітаміни. А набравшись знову сил, пішли до Антка на нараду – як далі бути. Король більярду висловив думку, що новочеркаська справа давно вкрилася пилом, а тому Обормотам слід повернутися до нормального життя, зав'язавши собі на пам'ять вузлика – раз і назавжди не встромляти своїх носів у політику.
– Там і без вас вистачить обормотів, пробачте на слові, – завершив свою думку Антко.
Як на лихо, всю цю розмову підслухав у сусідній кімнаті Какало. Збоку найневинніша річ набуває в очах любителя замкових щілин чогось надзвичайно важливого. А Какало був у даний момент не просто любитель, а запеклий марксист; – він щойно ввійшов у чоловічу силу, звідси цілком зрозуміло, яке враження могло справити на нього несподіване відкриття, що Обормоти перебувають на нелегальному становищі. А чому? Як запеклій марксист, він міг дати лише одне тлумачення: шпигуни. А сказавши собі це страшне слово, відразу помчав туди, куди слід у таких випадках бігти щирому країнчудесівцю. – Моє прізвище Какало, – назвався він якомусь високому чинові, – тільки з наголосом на останньому складі.
– Ну й що? – спитав той.
– Я впіймав шпигунів, – озирнувся, невідомо чому, на всі боки Какало.
– Де ж вони?
– На моїй квартирі.
– Скільки?
– Троє.
– Послухайте, – дещо підозріло глянув на Какало органівський чин, – а це, очевидно, не бучинська, бува, історія?
Очевидно, ленінградські Органи у свій час були поінформовані про те, як у Бучі шпигуна ловили.
– Не знаю, що таке бучинська історія, але, як запеклий марксист, я не можу допустити, щоб моя квартира перетворилася на конспіративний шпигунський явочний пункт. Я свідомий країнчудесівський громадянин.
– Гаразд, гаразд! – зупинив його патякання чин. – Під яким прізвищем мешкають у вас на квартирі оті підозрілі типи?
– Мешкали, а не мешкають.
– Ви ж казали, що вони у вас.
– У мене.
– Отже – мешкають?
– Мешкали.
– О чорт! – роздратувався чин. – Прізвища їх ви, може, знаєте?
– Обормоти!
– Обормоти! – аж підскочив той. – Та ж на них розшук. Дуже вдячний за інформацію.
Сказавши це, органівський чин зразу вхопився за кілька телефонів одночасно. За якусь хвилину все було піднято на ноги.
– Ще раз дякую, – потис руку на прощання Какалові чин. – До речі, якщо що-небудь вивідаєте у сусідів чи деінде – заходьте.
– Служу Країні Чудес! – виструнчився Какало.
Завдяки такій чорній зраді наші герої ледве не трапили в пастку, але завдяки властивости свого характеру – ніколи не зволікати у вирішеному питанні – вони уникли пастки. Поки Какало дібрався до Органів, поки здобув перепустку, поки з'ясував органівському чинові суть справи – Обормоти вже мчали в "Красній стрілі"* у напрямі Москви (в аеропорту була нельотна погода). Таким чином, з'явившись на квартирі Какало і нікого не виявивши, органівські співробітники тільки посвистали. Однак Антко мав необережність сказати Какалові, що Обормоти від'їхали до Москви. Цього було досить, щоб того ж дня Луб'янка одержала з Ленінграду інформацію про приїзд Обормотів до Москви.
Що сталося в Москві, ми про це оповімо в наступному розділі. А поки що торкнемося побіжно чергового перетворення Какало. Десь через місяць, ставши знову жінкою, а отже і запеклою анти-марксисткою, Какало знову з'явилася в Органах, але вже у жіночому манто. Це перетворення Какало справило таке сильне враження на органівського чина, що той на мить позбувся мови.
– Слухайте, ви, людожере, – дещо експансивно почала Какало, розмахуючи парасолькою, – якого дідька співробітники ваших смердячих Органів вештаються біля моєї квартири? Обормотів шукаєте? Та ви Обормотам п'яти не варті цілувати. Як ви смієте лазити за такими шановними людьми? Осколок ви беріївський – ось хто! Як запекла антимарксистка, я завжди ненавиділа вас, вас, які на кожному кроці псують життя чесним громадянам. І от що: коли я ще раз застукаю ваших аґентів у себе під вікнами, я виллю їм на голови свій нічний горщик.
Невідомо, скільки б ще продовжувала своє базікання Какало, якби до чина не повернулася враз його мова. Розлютований таким безпардонним поводженням, він наказав затримати громадянку Какало до вияснення її особи.
***
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ. Обормотів заарештовують і обвинувачують у шпигунстві
У Москві Обормоти зупинилися, звісно, в "Метрополі". Треба собі уявити, з якою радістю зустрів Обормотів персонал готелю. Усі навперейми прагнули зробити хоч манюсіньку послугу близнюкам, аби привернути їх увагу до себе. Директор так розчулився, що заревів, як бегемот, а пані директорова тричі мліла з радощів, і їй щоразу підносили нашатир. Нарешті з'явився маленький п'ятилітній директорчик, точнісінька копія близнюків, і поважно їм сказав:
– Послухайте, у вас обличчя справді обличчя, а чи так – навмисно?
Обормоти були у захваті від розуму малюка і обцілували його з усіх боків.
– А як тебе звуть? – спитав старший Обормот. (Знайомство з дітьми обов'язково треба починати з цього питання. Це один з постулатів педагогіки)*.
На це закономірне питання маленький директорчик відповів:
– Томрабо*...
– Томрабо? – перепитали Обормоти, вперше чуючи таке ім'я, а зрозумівши, почервоніли. Пані директорова при цьому соромливо опустила вії.
Звичайно, Обормоти закидали маленького Томрабо усіма подарунками, які вони могли тільки дістати в "Дитячому світі". Поміркувавши, як би то ще чимось виявити свої почуття до малюка, Обормоти повели його на "Шлюб по-італійськи", а наступного дня в оперету на "Прекрасну Гелену"*. Хлопчик був у захопленні, плескав разом з усіма, а під кінець сказав, що він дуже любить поцілуйні фільми і п'єси, які часто показують по теліку. З цього Обормоти зробили висновок, що спадковість відіграє не останню ролю.
Повертаючись із Томрабо з вистави, Обормоти зауважили біля пам'ятника Пушкіну натовп людей.
– Що трапилося? задавило кого-небудь? – стривожено запитали вони.
– Задавило, – відповіли з натовпу.
– Задавило?
– Задавило. Письменників задавило: Дана і Синяву*. Тому і мітингують.
Зрозумівши, що тут пахне площею Маяковського, обачні Обормоти поспішили змитися.
– Хай йому грець! – махнули вони рукою. – Знову в якусь халепу трапиш.
Але біля будинку обласного суду вони знову трапили на натовп.
– Що таке? – повитягували шиї цікаві до всього Обормоти.
– Наших б'ють, – відповіли їм.
– Кого і кого?
– Письменників б'ють: Дана і Синяву.
Зачувши те, Обормоти чимдуж подалася від похмурого будинку.
Тут їм пригадався Новочеркаськ, де теж галасували "наших б'ють!".
– Хай йому грець! – махнули вони рукою. – Знову в якусь новочеркаську історію трапиш.
І, підхопивши на руки маленького Томрабо, близнюки помчали до затишного "Метрополю".
Вважаючи, що праця їх з успіхом закінчена, Обормоти, щоб увічнити цю знаменну подію, наступного ранку подалися на вулицю Горького в студію звукозапису*.