Націоналізм

Дмитро Донцов

Сторінка 48 з 55

Емоційне, чуттєве забарвлення ідеалу стереже його від найсильніших логічних нападів, найбільш незбитих розумових "доказів". Аксіоматичний характер ідеалу (який він завдячує цій "емотивності") згори виключає всяку розумову аналізу, робить ідеал нетикальним, оточує його міцним муром "фанатизму", якого не розвалити найтяжчим гарматам переконувань, глуму, обману або провокації. Там, де інтелектуаліст гризеться сумнівами, де за їх підшептами, двоїться його ідеал і його душа, – там віруючий, не тратячи часу на безплідні дискусії, як Лютер, кидає в Люципераспокусника каламарем, і мара щезає. Непереможний в штуці арґументування, диявол сумніву тікає перед такою вірою.

В нас якраз боялися цієї віри! Не любили " примусових думок", ані "абсолютного ідеалу", ями логікою розсудили" питання нашої віри. Наше відношення до своєї й чужої ідеї базувалося на славнім "тому, що", а наше відношення до дійсности переносили ми, за Драгомановим, "з почуття і віри на науку і розрахунок". Не в гарячім, беззастережнім прив'язанні до своєї ідеї (не в "емотивності"), але в моментах їй чужих, шукали ми санкції і оправдання цієї ідеї. Позбавлена емотивної підтримки, душа українця, навстіж відчинена нашептам часто чужої логіки, хиталася між різними, часом собі суперечними думками, не вміючи відселити в собі Савла від Павла, не віруючи ціло ані в одне, ані в друге.

Ось у цім слові "відділити", в неясності змісту української ідеології, є причина нашого, що так скажу, національного атеїзму. Ось що про це пише Фереро: Людина може увірити в якусь правду лише "коли вміє її відрізнити і протиставити тому, що противне їй . . . (добре – злому, красу – гидоті, правду – похибці). Лиш тоді може вона розрізнити свої вартості й протиставити їх протилежним, – коли відділяє їх ясною чергою, означеною межею. "0значити" (definir) походить від "знак" (finis), який означає границю, межу. Коли ці границі затерті або помішані, тоді добро, зло, правда й помилка, гарне й гидке мішаються. А в такім випадку як може воля бажати їх або ні, коли не вміє розрізнити?" В такім разі все кінчиться "анархією доктрини і ослабленням волі"[19-3]. Тут властиво було взаємне діяння. "Анархія доктрини" привела до ослаблення волі", ослаблення волі" до логічної казуїстики, до повної "анархії доктрина, з яких ні з одною не в'язали в нас ні пристрасної любови, ні сильної відрази.

Нам бракувало національного догматизму. Вірити можна лиш в те, що яскраво стоїть перед духовим зором. А що могли ми любити, коли бачили світ мов через льорнетку, накручену на чуже око, де все зливалося в неясну саламаху, де не можна було відрізнити націю від племени, самостійність від федерації, рідної країни від "слав'янства" або " Сходу Европи", нарід від племени або кляси, націоналізму від інтернаціоналізму, державництво від провінціялізму, свою ідею від чужої, угоду від боротьби? – Образ того, що треба було любити зливався з образом того, що треба ненавидіти. Яскравого протиставлення Бога і мамони, якому завдячує свою силу кожна релігія, – в нашій національній ідеології не було, не було догми, а значить і "еросу", а значить і правдивого націоналізму, який притягав би маси.

Яскравою ідеєю була мрія – образ російського трьохраменного хреста на Св. Софії в Стамбулі, або Польщі od morza do morza. Можна було вмирати за суверенність нації, але за пропорціональне виборче право? . . За Україну "як земля вширшки, як небо ввишки", але за "автономію", "самоопределеніе с присоединеніем"? Можна було гинути за самостійність, але не за федерацію, не за ту саламаху звалених в одну кучу, невідділених яскраво одна від однієї ідейок, з причепленими до них безконечними "але".

Не маючи яскравого ідеалу, що виразно відрізнявся б від інших ворожих, українство не могло мати сильної віри в нього. Тому й старалися підперти його розумовими доказами, від яких ідеал блід і розпливався мов туман.

Для того, щоб ідеал був ясний, треба його "відрізнити і протиставити тому, що противне йому". Цього українство ніколи не робило! Тут воно задовольнялося формулою Гр.Полетики, "патріотическим разсужденіем" на тему "Малої Росії": "каким образом можно бы оную ныне учредить, чтобы она полезна могла быть россійскому государству без нарушения (її) прав и вольностей". Це було цілком щось протилежне до формули Хмельницького – "нехай одна стіна о другу удариться, одна впаде, друга зостанеться". Драгоманів застерігався проти сполучення української ідеї з поняттям "суду Божого", з образом, що цілком відповідав сорелівському "мітові" або візії Шевченка ("3аповіт", "козак безверхий"). "Поступове" і "соціялістичне" українство ХІХХХ вв. теж прийняло формулу Г.Полетики. Його засадою, як і Г.Полетики, – стало шукати "приємливого для обох боків виходу з конфлікту". Монархісти розуміли національне відродження "спільно з національним відродженням всіх трьох Русей". Зрештою і автор "України ірреденти", для отримання прощення за "гріхи молодости", – висловився проти "національної ексклюзивности", і радить "змагатися за добро нації... без ворожнечі до інших і в злуці з іншими націями"[20-3].

Бельгія і Чехія у війні 1914 p., що відразу стали по боці Антанти, большевики, що відразу виступили з "інтернаціональними" гаслами – одверто протиставляли свою ідею ворожим їй силам. В нас старались вгадати яка сила переможе, щоб на ту "орієнтуватись", і це звалось "реальною політикою". "0бщество – писав П.Куліш – подпав под иноплеменную власть, неизбежно деморализуется, доколе беззаветно не признает в ней охранительного начала благоустройства, или же не возстанет против нея со всей енергіей отчужденія".

Думаючи передусім не про "власть", лише про "благоустройство", – українська ідея не могла бути ані яскравою, ані різко, "со всей енергіей" протиставляти себе іншій, і в наслідок того – "неизбежно" деморалізовалась".

"Was ihr den Geist der Zeiten heisst, das im Grund der Herrn eigner Geist" – це правило второпали інші, сильні народи, які з себе творили "дух часу". Наш провід – волів до нього пристосуватися, а не надати матерії власну форму...

З цим має раз на все зірвати нове українство. Бо всі ці ідейки (слов'янофільство, "Схід Европи", соціялізм), мусять безплідними вмерти, як усе половинчасте, що стає в дорозі цілому. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, але повнім запереченню чужої. А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою. А це значить, що вона повинна перейнятись поняттям політичної влади, над людністю і територією, а по друге – натхнути собою таку суспільну форму господарства, яка б позволила їй піднести "благоустройство" країни під своєю хоругвою, потроїти видатність моральних і фізичних сил країни в порівнянні з її теперішнім станом.

Досі наша ідея журилася всім іншим, тільки не цим. Їй було байдуже "як там впорядкується вище державне начальство"; чи будемо мати власні "двір, армію, в'язниці і жандармів". Їй не потрібні були ці "шумні" й "далекі" програми "непевної вартости". Ходило лиш про "забезпечення культурного й суспільного самоозначення", про "волю особи"; радилося не "рватися заложити свою державу", але стреміти до "волі краєвої, громадської", бо самостійність віджила свій вік". Метою було лише "соціяльне визволення" і щастя селянської "мирної країни", не задираючись з ніким, соціялістичне або хліборобське "благоденствіє". Хто його дасть – все одно, "європейський Схід", взагалі "вітер зі Сходу", якась наднаціональна організація. Отже збереження, трохи зреформованого чужодержавного ладу в середині, і – на зовні. А все це, і провінціялізм, і інтернаціоналізм, було зреченням з найважнішої функції зорганізованої нації – урядження влади, передача її чужій ідеї і державі. Це було не повне, але частинне лише, заперечення чужої ідеї; капітуляція перед нею, що обмежувала всеобіймаючість національного ідеалу.

Як "примус" в чуттєвій стороні свого ідеалу, так відкидало українство, в своїй змістовій частині, момент влади, властивий усім творчим ідеям. Воно часом бунтувалось проти чужого категоричного імперативу, але – лише в ім'я його обмеження, не протиставляючи йому свого безоглядного наказу. Ми не воювали на те, щоб на місце "фальшивої" ієрархії поставити "правдиву"; не на те, щоби, як протестантство, установити нові права й обов'язки. Лютерові належать слова: "Що є війна, коли не скарання безправства й злого? Нащо воюють, коли не на те, що хочуть мати мир і послух"?[21-3]. А ось що каже большевик: "На черзі дня – ряд грандіозних вибухів, щоб потім скувати землю в один залізобетон"...

"Скувати", "змусити до послуху" сили окруження, принести ідею свого, нового порядку, – ось перше завдання всеобіймаючої ідеї. І якраз тих функцій зрікалося українство, уступаючи їх іншим, – у відношенні до зовнішнього світу й до світу власного окруження. Чуттєву сторону українського ідеалу означали в нас словом "ніжність", яке виключало "насильство" і "зачіпність". Та "ніжність", яка була примітивним щаблем об'єктивації волі, мала свій відповідник в інтелектуальній, змістовій стороні українства, який полягав у зреченні найвищої функції нації, функції влади.

Щоб говорити з Карляйлєм, провансальський націоналізм звертав увагу на "неістотне" національного ідеалу. Великі ідеї все відрізняють істотне від побічного. В істотнім – не знають компромісів. Неістотне – лишають на волю долі, не зачіпаючи його, як царська Росія, що лишила нам шаравари, галушки, горілку, ковбасу, пісні і "малороссійскія драмы"; або як большевицька Росія, що лишила нашій пресі нашу мову (з чужим змістом), а владу – для себе, лишила нам землю, а собі – законодавство про неї і про нову панщину... У своїх споминах оповідає Раковський, що коли – під час якихось українськобольшевицьких переговорів – Леніну донесли, що Винниченко готов визнати совєтську владу, щоб лиш забезпечити права української мови, – большевицький папа весело гукнув: "Але ж добре! Дайте йому навіть три мови!" Подібно одному католицькому священикові, що готов був перейти на протестантство, лиш "не хотів проповідувати без ряси", заявив Лютер: "що ж завадить ряса? Хай має свою рясу при проповіді, хай має три ряси, коли це справляє йому приємність"[22-3]...

45 46 47 48 49 50 51