Піднімеш скарб — шапка з добутого твоя. По правді і честі кажу".
Я й міркував. Ходив босоніж берегом, ступнями слухав землю. Десь кололо студінню, ломило кістку, десь відпускало. Припадав вухом, придивлявся до пожухлоїтрави
— де бідніша і ламка, де скоріше інеєм береться. Вистежував сліди куріпок і водяних щурів. Це були зримі знаки, які належало прочитати й розгадати їх потаємний сенс, їх підземну прихованість. Все це я мусив робити в мрячну пору повзком і під сірою рогожею, аби не вгледіли мене зі сторожових веж. Щоб не поцілили стрілою, не дістали арканом. Кожної миті з воріт могла вихопитися зграйка татарчуків на низьких конях з волохатими ногами. А я засмакувати ще одної фортеці не хотів.
Полковник дав мені зі своєї варти щуплого чоловічка в довгому повстяному каптані. Смаглій ходив з палицею твердого дерева, більше ніякої зброї не мав. Спочатку я гадав, що то циганчук. До наших лав який тільки народець не ліпився — і дончани, і черкеси, і поморні греки, і волохи, і болгари, і хмурі литвини, й неповороткі добряки з Білої Русі, і запальні серби, і навіть жменька жидів, що присягнула чесно служити гетьману. Повірте, з ними можна було справно вести оборудки! Було кілька й наших підкарпатських заволок, з-понад Боржави-ріки, де в ямищах жиріють соми, як поросята. Кожен своїм ходом-бродом завіявся в Украйну і, вкусивши вольного хмільного вітру, назад не вертався.
Мій охоронець ледве видушив із себе ймено — Лінь, такий він був неохочий до розмов, та й до всякого зайвого руху. Походив він, як я вивідав перегодом, з далеких земель, де нарані встає сонце і де сіють білу пшеницю в ярочки з водою. Така дивина! Либонь, туди забралися й наші айни з оповідок Божого Симка. А він, цей безгомінний і непоквапливий Лінь, прийшов чомусь сюди, і тихо побутував собі зобоку, як дичка на перелозі. О, як я замилився в ньому! Написано ж у Гречиновому посланні: "Не поспішай судити". А я гонорово судив про людей з першого покліпу, з першого слова.
Другого дня Лінь сказав мені: "Чиїсь очі за нами стежать. Стежать і мовчать". — "Може, це очі пташині? Он скільки гайвороння на стіні". — "Ворон не мовчить, коли бачить здобич", — прошепелявив він. А я подивувався. Доки я ворожив на березі, Лінь весь час дрімав на купині, склепивши товсті, як у змії, повіки. Що він міг бачити й чути? І чи міг знати я, що на мені закипає смолою пара в’їдливих орлиних очей з бійниці. І сині губи при цьому кривляться в хижій посмішці: "Сен менімсен, гяур". (Невірний, ти — мій).
"І ця дохла куриця мене охороняє'. — бурчав я, обходячи сонного Ліня. — Як би мені необачно не віддавити їй лаби..." Та не змигнуло й півгодини, як я вчув за спиною тріск і гортанні прокрики. Царице Небесна, невідь-звідки з бур’янища виросла четвірка песиголовців (так у нас звіддавна називали татар) з короткими палашами. Зловісними тінями звивалися вони круг Ліня, що звільна стояв, уперши нижній кінець палиці в коліно. Другим кінцем ліниво приймав удари заліза, що глухо видзвонювали, як попущена струна. Я заціпенів: невже він ще не пробудився?! Лазутчики клишоного обступали Ліня. Та ось він крутнувся на одній нозі веретеном, і палиця чорно прописала у воздусі коло, друге, третє — кришачи кістки і вражі макітри. Лиходії відлітали і, спираючись на палаші, в’яли, заточуючись. Мені зарябіло в очах, а коли оговтався, — Лінь уже грудкою примостився в потолоченому пижмі, дрімав.
"Ти славно воюєш", — сказав я. — "Це моя робота —вбивати людей. А твоя — вбивати озера". — "Я не вбиваю озеро, я хочу його висушити". — "Це одне й те ж". — "Ні, інколи, аби здобути душу, треба її загубити, вичерпати до дна". — "Про душу я не знаю. Я відпустив її, аби не заважала робити роботу". — "Тепер, Ліню, можеш бути спокійним: ті, що стежили за нами, вже лежать тут". — "Ні, ті очі й далі дивляться зі стіни. Але я спокійний".
Того не міг сказати я про себе. Озеро мовби зачарувало мене. Знав з минулого пережиття: якщо довго вдивляєшся у щось, то прийде час і воно обізветься до тебе, покаже ниточку, якою потягнеш клубок. Я снив озером і видів проникливим зором мереживо струмочків, що напувають водойму і відводять встояну воду. Павутина синіх живчиків б’ючкувала водограєм і щось нашіптувала Гречиновим голосом. І несподівано засвітилися в ній живими світляками числа.
"Числа! — схопився я на ноги. — Чому я забув про них? Чому знехтував напуттями свого ментора?". — Тепер пожадливо визбирував очима розсіяні по аркушу крихти знаків — і вузлики, що в’язалися довкола них, напродив легко попускалися. Число "4" дужка поєднала з числом "8", а далі лінія повела в долину до "17", звідти сунула вгору до "0", споєного з "5". Я пошепки розгадував: 4-го числа пустилося нас восьмеро в путь. В долині за Мукачевом нас перестріли псарі: пікер Лойко та інших семеро. П’ятого числа на перевалі ми попрощалися з рідною стороною коло криниці
— "0"... А нові числа вели мене новими дорогами, точніше
— старими, що залишилися позаду в недалекому часі. Я криво всміхнувся, коли двадцятка показала на "1", що була загострена у вершині з двох боків. Того дня мене було поранено списом...
Я ледве встигав за віщою ходою чисел, зчитуючи в здогадах, що зі мною було вочевидь і що за цим стоїть. Новий зміст випливав після того, як я почав на числа накладати слова, що були при них, перетрушуючи в різному порядку літери. Аж поки не підвело мене до "0" з перевернутою "сімкою". Озеро біля замку, здогадався я.
Ключ! Це був ключ. Гречин перекинув мені його через простір і час, від одних мурів до других. І я обережно почав відмикати цим ключем загадку своєї гризоти з озером. Від "0" розбігалися ниточки, тонкі й товстіші, мені лишалося лише виміряти відстані між ними, наклавши цю мапу на царину. До полудня я обійшов з начерками озеро й усвідчився, що числовий вислід збігається з моїми припущеннями, яких я дійшов власним окоміром, вухами і п’ятами. Тепер я твердо знав, звідки живиться озеро і куди відтікає. Виходило, що ця прісна водойма була головною поживою для колодязів Білгорода.
Я встромив у пісок на три вершки шаблю, витяг її і показав Ліню вологе лезо: "Ось де душа озера". — "Вона в нього мокра?" — "Так і повинно бути. А очі з мурів усе ще стежать за нами?" — "Так, я їх чую на шкірі". — "Добре, тепер їм і справді буде іцо побачити", — влегшено засміявся я.
Шкода, але я злегковажив одним числом, а може, просто не розгадав його знаку. Перевернута "вісімка" — пара чиїхось очей. І числа мене за це згодом покарали...
Про те, що я заповзявся зневоднити озеро, дочувся й гетьман. Дав на це два тижні часу, він рвався в заховок на Дунаї. Розвідка доносила, що сюди прямує після віденського розгрому досить численна армія турецького султана. Зате гетьман підсилив мене майстровитими людьми, що тут же, в сосновому бору, пиляли плахи й збивали з них високі заборола на колесах, аби копачі під стрілами могли приступити до роботи. Близько під стіною належало прокопати лише невеликий крайчик, а далі шанці відводилися в балку.
В досвітній мряці ми почали. Каміння із фортечних метальниць гупало в бервена котурнів, а стріли з горючою смолою люди гасили з шкіряних цебрів. Я виставляв на овиді палиці і здаля заміряв нахил глибини рівчаків. Робота йшла гаразд, підкріплялася свіжою силою. На третій день за мурами сполошилися. Спочатку страхалися, що ми хочемо пустити воду на них, а вийшло — що забираємо її.
Робили ми глітно, навіть ночами. Дужчало сипіння сіверка, що міг надути морози. А нам це було не на руку. Люди мерзли, вогнів не палили, аби не привертати стріл. Ось тоді Лінь і навчив нас грітися від земляної печі. Після того, як загатили дві головні жили, водяне блюдо маліло на очах.
"Навіщо тобі сухе озеро?", — безсторонньо, як завжди, запитав Лінь. "На ного дні гроші". — "Ти їх там загубив?" —"Ні, їх заховали там ті, що довгий час грабували наші землі. Буде справедливо, якщо вони повернуться назад, чи не так?"
— "Я не знаю, що таке справедливість". — "Тобі, Ліню, потрібні гроші?" — "Ні, вони, як і душа, як і справедливість,
— заважають моему ремеслу". — "Може, твоему й заважають. Зате скільком мирним ремеслам можуть допомогти..." —сказав я радше собі, ніж йому Та він надто й не прислухався до слів. Вони для нього важили мало.
Морозець таки впав на вичахле плесо, схопив намул ніздрюватою кірочкою. Але й це могло спомогти наш намір. "Як будеш добувати злато з твані?" — нетерпляче допитувався Варивода. На те я мав давно вже готову відповідь: "Так, як добувають своє золото хлібороби".
Притягли з ближніх сіл дерев’яні сохи, подовжили на них залізні леміші і взялися живосилом скородити озерне дно. Метал дзенькав об метал — і на світ піднімалися більшенькі скрині. Дріб’язок заволокли під берег бороною з густими зубами.
Надлетів і сам гетьман на попелястій кобилі. Зміряв гострими очима озерну ораницю, потеребив сивий вус і полетів з почетом далі. Ціннощі складали в ляди на возах. До вечора все підібрали. Я дістав своє. Цього дня я став багатим, але серце не раділо. Може, з утоми, а може, й інших причин.
"За тобою й далі пильно позирають", — сказав Лінь, коли ми вже зібрали майстершик. — "Най позирають, —відмахнувся я. — Більше нічого цікавого не побачать". — "Він поклав на тебе око. Погане око".
Був мені й другий недобрий знак: почорнів на нагрудній нитці образок святого Панкратія. Може, від поту, виснував я домисел. Скільки нагупався копачкою за цей тиждень! Тривожили й числа. Завтрашній день показував полеглу "вісімку", розсічену посередині на два "0". Два вусики від них тягайся до рядків: "Дароване бережи", "На людський поклик не запізнюйся". Невже, гриз мене здогад, заробок може зійти на ніщо? А може, я й сам? Якась лиховісна порожнеча проглядала з тих двох "0".
Я зважив, що треба прислухатися до чисел. Вночі вислизнув з табору, прихопивши торбу, куди склав і новий скарбець, і набуте раніше. Ще коли обходив бережини, то напав над урвищем корчувату сосну, в прикоренок її вглиблялася стара борсуча нора. Туди я й склав свій пожиток, завалив яму землею і притрусив хмизом. Повернувся в стан і до рання просидів коло ватрища без сну. Ще звечора полковник, втішений вислідом справи, раяв мені приставати до його малого загону, щоб разом виходити в похід.