Сивий бере й усміхається: як добре, що її хтось проводжає, що вона не сама ступає у замерзлому тумані, а там йому клопіт — хто з нею. Десь він такого вже бачив, чорнявого й на диво високого,— з розмаху поїдав тістечко, одгинаючись, щоб не обсипати собі пудрою костюма, і йшов, аж біг. А осьде Сивий напружив слух і вухам зробилося холодніше — повилазили з-під чуприни Очима ж то він добре бачив: хай би хоч пальця там хто показав, то од нього не втекло б. Набіг на тих двох хтось третій, хилився, як п'яний, тягнувся руками до його жінки, і чорнявий перепиняв усі його рухи; далі взяв попідручки й повів у якісь двері. Згодом повернувся і знов супроводжував жінку, коли там то й під лікоть пальцями підтримуючи. Сивий нарешті зміг зосередитися на афішах, шукаючи там потрібної інформації. Він з усієї сили напружив зір, даючи роботу повікам — не буде ж він десь шукати окуляри; тому й пальцем повів по рядочках, ворушачи губами. Слова були написані трохи вище очей, і доводилося задирати голову. Задерши голову, Сивий аж чув, яка важка чуприна зробилася на голові — од туману такого, бачиш. Шукаючи, що там йому потрібно було, Сивий за звичкою перечитував важчі для сприйняття слова — чи, бува, немає помилки. Помилок цього разу не траплялося, бо текст був зроблений у друкарні — може, це й їхня робота. Сивий заглянув нижче, не дочитавши, де значилося, хто видавав ці листочки. Але щось такого не чув, тобто не знав. У них папір же геть не такий, а цей жовтуватий та тонкий, аж клей повиступав з цього боку. Ну да, багато наквецяли. Він дістав окуляри й далі повільніше почав вичитувати текст... Ось уже й дощ втих, і двірник поклав на дерев'яній колодці пакунок у газеті. З кишені вийняв маленьку пляшчину і надпив з неї. Коли сонце заглянуло на подвір'я, двірник розперезався й заходився їсти. Згодом дістав пляшечку, заглянув у неї й допив, що там ще залишилося.
VII
— Чогось Вера Зіневичова прибігла, казала, що хлопці приїхали. Які це вже ті хлопці?
— То шо. Помиї забрала, та й.
— Але щось так наче кликала, я не розібрала, чи вони що будуть робити...
— То як не кликали, то що ти будеш робити,— підеш, чи
шо?
— Чого я буду йти? Як захтять, то прийдуть скажуть.
— Ти ж не підеш до них питаться,— Петро став розчісувати мокрого чубчика проти маленького дзеркала.— Я Зіне-вича бачив рано, то він щось нічого.
— Вона то й заїкалася, що буде кликать людей. Хіба цю Веру розбереш. З дівчиною прийшла, Тані оно гостинця дали.
— То шо, хай Таня їсть, як дали. Чи ти вже сховала?
— Чого це я буду ховати. Ти таке щось скажеш, Петька. Петро вже посеред кухні стояв, тяжко гребучи з боків
коротку чупринку, та вибирав з гребінця, де які волосинки траплялися.
— Як вони що думають робить... Я знаю... Чого це вона була й так нічого не сказала.
— Я там знаю... Кажу, що прийшла, сказала за хлопців. Каже, може, зберемося, то щоб знали.
— О. То це таке. Хоч би знать, чи їхати сьодня.
— То ти там день будеш хіба. З обіду ж приїдеш.
— Я там знаю, скільки вони мене продержать. Ще завтра вернуся.
— А, йди.
Ганя вимочувала в банячку марлю, і як сціджувала воду, то сьорбнула маленькими червоними ніздрями і геть тако себе побачила в дзеркальці на умивальнику.
— Бо, диви, Петька, я геть без зубів. Коли це я їх пороблю?
— їдь в Житомир та й зробиш, хто ж тобі винний.
— Сваха пише, коли ви приїдете, а що я їй напишу, як у мене спереді немає зубів.
Петро, у вікно дивлячись, ворухнув бровами й головою трошки — тра ж знать, шо це робить. Ніхто нічого не каже.
— А Вера шо, додом пішла?
— Я не дивилася. Не видно було, щоб на вулицю йшла. Мабуть, городом побігла — додоми ж
Ганя аж зіперлась на стіл і в двір подивилася, до вулиці,— хіба це там Вера буде йти зараз, як вона коли вже пішла.
— То шо ж вона каже — шо, збираться ввечері? *феба ж знать. А то як я задержусь... Чи, може, не їхати.
— Чого це ти будеш вставаться. Хоч, щоб тобі другу повістку прислав.
— Ну то я не передумав їхать, я ж збираюсь. Це ти кажеш, шо, може, до Зіневича, то як же це воно тепер буде.
— А, ти вбирайся. Ти ж не будеш їх ждать, що вони ще раз зайдуть. — Пшя стала до нього лицем.— Петька, ти так свого чуба любиш...
Вона повною рукою поволі втерла сухі губи й під носом — наче затуляла беззубого рота, й так засміялася тихо!
— То шо ж Незачесаний поїду в Житомир, а там, може, до дівчат де попаду.
— Ай-бо!.. Йди, дурний. Ти вже старий оно.
— Нічого не старий. Давай-но мені яку-небудь сорочку.
— А я думаю, чого це ти в лікарню так брав часто перевдягатися...
— Інтересно. Чи ти хтіла, щоб я там в одній сорочці був. Це ти так стірать лінувалася, Гань?
— А певно.— Ганя знов аж вхилилася з піднятою до рота рукою.— Щоб це Тамара знов до тебе в лікарню побігла.
— От тобі шкода,— казав Петро,— це ще хай-но вона побіжить вперід, а то...
— То видно. А шо ж, ні?
— Ти мені даси сорочку чи хоч, щоб я так поїхав, без нічого. щ
— Дивинося, бери оного ту, шо Іра тобі купила,— Ганя пішла внести йому кращу якусь сорочку.— Я ходила, то мені не попадалися, а Іра гарну купила. Диви, ти бач.
— Вона там на Містечку живе, то їй шо. Раз, та й вийшла з артілі. Шо в той магазин...
— Еге, їй там близько. Мона вийти вдень.
— Якби в тебе там робота була, то шо, хіба б ти не бачила. Вийшла, та й.
Ганя стала дивитися, як Петро вдягає нову сорочку, він любив щось нове вдягнути. Знов пригладив чуба руками, обсмикнув сорочку знизу.
— Чув, Петька, це тобі знов тра розчісуваться. Ой, я не можу
— То розчешуся, хіба мені довго. Взяв гребінця й розчесався.
— ї ще ж Іра так гарно поздоровила. їй-бо, я дивилася. Поцілувала.
— А шо ж думала, тебе, беззубу.
Ганя мокрою рукою провела по клейонці, де які крихточки повимочувала; а так то вона зі стола не прибирала: заки попораєш, то вже обідать давай. Був би той час коли.
— Це тако встанися без зубів, то справді ніхто любить не буде.
Петро ще светра вдягнув під піджак, а сорочку на всі ґудзики позастібав — так йому буде й на вулиці затишніше.
— Ти ж хоч документи не позабувайся, Петька.
— То ти ж понаходила десь, чо ж це я забуду.— Петро сів на своє місце в куток столу— Да-но з шухляди це звіщеніе.
Ганя на столі посунула йому цупкого синього папірця, вона йому давно документи поклала, щоб не забувся.
— Осьо ж лежить, ти хіба не бачиш? Прочитай-но, шо він там пише.
— Ну шо. Треба їхать в Житомир. На одинадцять годин визивають. Так пише — бачиш? Хробуст підписано. Шо йому так треба?
— Ти, казав, шо бачилися, то чого це він нічого не сказав тобі.
— Недавно осьо, кажу ж тобі. Він мені нічого не казав, спитався, як діла тільки, та й всьо.
— Це вже комусь так дуже інтересно зробилося, що заявив..
— То шо ж заявив. Шо ж заявив? Як тут документи... Хай причепиться попробує.— Петро роздивлявся повідомлення й з другого боку— О, бач. Підписався, і число стоїть. З'явиться на сьодня на одинадцяту годину нуль-нуль хвилин. ї підпис.
— Бери наряд на цеглу, та й усе. І лишнього там нічого не розказуй.
— Але як це, шо він мене знов кличе. Ми ж наче побалакали з ним той раз. Думає, може, нема документів на цеглу, я знаю...
— То осьо покажеш, хай дивиться — тобі не все їдно. Петро, я тобі юшки всиплю, будеш їсти?
— Давай. Це вже на вечоринці не погуляю,— сказав він.— А вам випаде.
— А шо ж! Я тобі дам.— Ганя аж перестала робити там що.— Щоб мені вернувся, бо я сама не піду.
— Як прийдуть, то сама підеш, шо, ти не можеш? Клава ж удома побуде.
— Ну да, коли це я без тебе ходила. Х-ой, мовчи, Петро. Петро за тарілкою підняв собі повідомлення на Житомир
їхати та й дивився, ще перечитував, щоб нічого не пропустити. Але там що, бідненько було пописано чорнилом, коли, на скільки і підпис; а так же все надруковане.
Сьорбне з ложки й знов роздивляється на світлі: це така вже не одна була, не раз приходила. Але що ж?
— Бач, Гань, це вже другі присилають. Як був не Хробуст, то білі були повістки.
— Хіба це вже йнакші, не такі, як були? Диви, чого це вони так роблять.
Ганя підійшла до столу й довго дивилася на папірця в Петрових руках. А потім подивилася й на Петра.
— Шо, мабуть, друга бумага, та й посилають такі типір.
— А наша сільрада ще такі білі посилає — я вчора з ящика взяла, було з поштою.
— То й тобі щось приходить, а ти мовчиш, не кажеш. Бачиш, яка-а.
— На чергування, ти. Рубля тамо разом заплатиш, щоб я не йшла.
— Йди почергуй, щоб я не платив рубля. А то рубля та й рубля...
— Петро, я тобі дам якусь сєтку — може, шо будеш бачити.
— Давай, як я там буду мати час.
— То зайдеш де-небудь, диви-но. Ти ж не будеш бігти зразу на автобус. По дорозі десь...
— Ну. Щоб ви тут гуляли без мене, а Петька буде вам по
магазинах ходити.
— Ой, не лепечи, бо дам зара тако. Подивися там де хліба
круглого.
Ганя в коридорчику поставила відро на лавку і лапала на вішалці свою куфайку.
— Пожди-но, Петро, вдягнуся, та й підемо разом. Петро поправляв клапанчики на кишенях пальта; оглянувся
по кухні — подивився, що він тут оставляє, щоб не забутися.
— Так. Нічого не забувся, кажи! Бо будеш доганяти на Містечко сама потім.
— Стій-но, я куфайку вдіну. Шо-с це таке, шо куфайки ніде не видно.
— А ти її тут вішала, шо ти туто шукаєш.
— О, то де це я її можу повісити — шо я, місця не знаю?
— Спитайся йди в Клави, може, вона брала. Бо мені вже нема часу
Петро притупнув черевиком, заодно пробуючи, щоб не рипіли дошки на новій підлозі.
— Бери-но відро винось і йди, а я ще куфайку пошукаю. Десь же вона була звечора.
— Так, осьо мій кашкет, і сєтку ти мені дала. Все.
— Петька, то я твою куфайку вдіну, бо цеї зара не найду.
— То бери тамо на вішалці — я шо тобі. Вішай свою гарно, то й будеш знать.
Ганя була тільки в запнутій під бороду хустці, вона так обернулася до Петра,— ще тільки знімала його куфайку і руку одну наставляла. Якби це вона знала, де її куфайка, то чо б це вона питалася два рази.
— Шо це таке — хіба це я стала вже забуваться. Ай-бо стара стала,— їй уже й засміяться не хтілося, як це зразу думала, чоловікові каже:— Йди, Петро, не дивися на мене. Виходь уже.
— Ну да, мені тра на автобус, а я буду дивиться на тебе. Я не маю роботи. Йди вже.
Ганя защіпнула за собою перші двері, що в коридорі, і другі — на веранду.
— Диви, кошіль чогось стоїть з картоплею.