Саме таке становище створилося в нашій державі: переміг 666. Значення цього страхітливого числа можна відшукати в Апокаліпсисі...
Цього року на нашій повітці прижився лелека. Зрозуміло, я його бачила не раз. Навіть не одного, а в парі. Але ж, виявляється, бачити можна по-різному. Часом дивиться на тебе людина, а ти розумієш, що вона тебе не бачить — думки її десь далеко, перед очима інші образи стоять. Отак я на лелеку дивилася. Чи мені до нього було?.. Та Сергій, звичайно, відразу ж його помітив.
— Це ж той самий! — вигукнув радісно.
— Який?..
— Що завжди прилітав. Остапенки хату продали, а він нових господарів не визнав.
Остапенки жили на протилежному кінці нашого хуторця. Я чула, що вони продали хату, але й це пройшло повз мою увагу. Виявляється, всі хуторяни стежили за лелекою, котрий повернувся до свого гнізда, але не бажав у ньому селитися.
Дивно він поводився цієї весни. Було, йдеш на роботу, а лелека пролетить над самісінькою головою, сяде на стежці, потім рушає тобі назустріч. І дивиться, дивиться просто у вічі, ніби вивчає, добра ти людина чи зла.
Лише тепер я від Сергія довідалася, що так він з усіма хуторянами тримався, аж доки нового місця для себе не визначив. Тоді почав переносити гніздо.
Надійка з Яковом допомогли йому, їх він також не боявся — просто в руки йшов. Закріпили хрестовину на стрісі, щоб вітер гніздо не зірвав. Намостили гілок, навіть цвяхами поприбивали. А решту самі лелеки довершували.
Все те сусіди розказали Серґієві. А мені, бач, ні слова. Гадали, мабуть, що лелека мене просто не цікавить.
Тепер і я почала нового мешканця своїм вважати. Подумки вибачалася перед ним: даруй мені, друже крилатий, оту неуважність. І за довіру спасибі. Ти не помилився — жодної шкоди на моєму подвір і не зазнаєш.
А Сергій дивився на нього так, мовби він Якову належав. То байдуже, що на нашій повітці живе — видно, птах зрозумів: від Макарихи добра йому не ждати.
Лелека був старий, — може, він Сергія та Якова іще з їхнього дитинства пам'ятає.
— Невже справді цей птах характер людський розуміє? — інколи
запитував Сергій.
Я також дивувалася: авжеж розуміє! Бо чого б йому обжите гніздо кидати?
Потім з'ясувалося, що нові господарі не для житла хату купили, а для дачі. Улітку високий паркан спорудили, стріху почали розбирати — видно, шифером крити будуть.
Але звідки ж лелеки про це довідались? Як вони їхні наміри розгадали? Коли вони повернулися з вирію, цього ще не було. Тільки й того, що нові люди на подвір'ї з'явилися.
Тепер, ідучи з роботи, я завжди задивляюся в небо. І радісно в мене на серці, коли високо-високо, під самісінькими хмарами, помічаю широко розкинуті крила. Наче й небо ріднішим зробилося: наш там літає!..
Якось лелека зустрів мене на болотці серед молодого березняку. Ми стояли й дивилися одне на одного. Очі в нього гострі, допитливі. Я подумала: яке це щастя, коли природа очима розумного птаха в душу твою зазирає й нічого небезпечного для себе не бачить! То, мабуть, найвища нагорода для людини.
Що й казати, я вже не тільки лелеку помічаю — до квітів почала уважніше додивлятися, навіть до найдрібніших. От, скажімо, чебрець, — хіба ж не дивно він у нас росте? Треба Павлові показати — мабуть, і не впізнає. Степовий чебрець низенько по землі стелеться, а наш тягнеться догори. Кущик вирвеш — і то вже готовий букет, можна у вазу ставити: рясний та пахучий.
Тепер я не самотня — ось що світ для мене змінило!..
Повертаючись додому, зненацька потрапила на стежку, котра до цвинтаря виводить. Вийшла з лісу й одразу ж побачила Сергія: він фарбував ґратчасту загорожу на могилі. То була могила його матері.
Я зупинилася, не сміючи підійти, — серцем відчула, що зараз не слід йому заважати.
Аж ось помітила жіночу постать, що ворушилася за бузковим кущем. Та це ж Надійка! Вона також фарбувала загорожу. В тій могилі Ганнуся похована.
Тоді я все ж таки наважилася підійти. Надійка випросталась, напівзігнутою рукою, в якій була затиснута щітка, поправила русяве волосся.
— Здрастуйте, Софіє Кирилівно.
Це я вперше побачила Надійку після того, як її чоловік до в'язниці пішов. Схудла вона, очі позападали, але дивляться не сторожко — відкрито якось, бо світ уже для них був не крадений.
Сергій мені розповів, що виконроб геть чисто все визнав. Він справді переховав стропи, їх, звичайно, відшукали. Цілі-цілісінькі, хіба що поіржавіли. Тому й відпустили Сергія: за відсутністю складу злочину. Можна сказати, силоміць випхнули з казенного дому.
Зупинилася біля Василевої могили, дивлячись на фото, де він зображений у парадному мундирі з орденами. Виглядав велично, навіть гордовито. В житті я його таким ніколи не бачила — завжди був простий, для кожної людини приступний.
Сергій зажадав, щоб на Василевому обеліску саме ця фотографія збереглася. Майстри перевели її на порцеляну і вмонтували в сірий мармур. Ні дощі не пошкодять, ні зимові морози.
Тепер я подумала: діти наші краще розуміють, як ми для майбутніх поколінь маємо виглядати. Вони вимірюють нас Перемогою.
А від Марини навіть фотографії не лишилося. Я потім їздила в Ірпінь, де жила Марина. Якась стара жінка тримала її у своїй хаті. Ні, не збереглося від неї нічого. Чи знають у Вязьмі, скільки вона людей від смерті вберегла? Сотні, тисячі! Та не зуміли вони з Федором себе зберегти — забракло їм сил і твердості духу для суворих буднів. На один подвиг вистачило. Але ж на який!..
Сергій, закінчивши фарбувати, наблизився до мене. Стояли мовчки, очікуючи, доки закінчить Надійка.
Отак, не розмовляючи, й вирушили до хати. І Надійка пішла з нами.
Лелека застиг у своєму гнізді, наче то була не жива істота, а щось декоративне, музейне. Інколи він своєю непорушністю справді нагадував музейний експонат. Довго треба додивлятися, щоб якийсь рух помітити. Його присутність одухотворювала все довкола — мовби він став душею нашого подвір'я.
В хаті я чомусь розгубилася — не знала, що мені належало робити. А Надійка вимила руки й одразу ж взялася куховарити. В її кошику знайшлося все необхідне для обіду — шматок свинини, огірки, ба, навіть сметана. Невдовзі на столі парував зелений борщ.
Нам усе ще важко було почати розмову. Всі ми думали про Якова, але як про те заговориш?..
Надійка підійшла до вікна, задивилася на подвір'я Макарихи. На очах виступили сльози.
Та ось вона пересмикнула плечима й тихо мовила:
— Хай... Не вік його там триматимуть. Повернеться. Не знаю, чому це раптом у мене вихопилось:
— Живіть у нас, Надійко.
Вона підвела на мене вологі очі й сумно посміхнулася:
— Навіщо я вам здалася?.. В гуртожиток перейду. Вам і без мене
клопоту вистачить. — Потім припала щокою до моїх грудей. — Софіє
Кирилівно! Ви її не чіпайте, бо вона вам щось лихе заподіє.
— Надійко, — обізвався Сергій, — а чому б вам і справді в нас не
лишитися? Удвох з матір'ю...
Я стурбовано глянула на Сергія. Мені видалося, що він чогось не наважується сказати, в собі ховає.
— Вам би удвох веселіше було, — закінчив Сергій знічено.
— А ви куди? — запитала Надійка.
Сергій промовчав. Я відчула, що в нього вже визріло рішення. Мабуть, у якусь дорогу зібрався, але знає, що я самотності дуже боюся. Рідний мій! Ти, мабуть, не розумієш, що твоя надмірна делікатність мене більше гнітить, ніж рвучка прямота. Будь таким, як усі, — ось чого я від тебе хочу! Яка ж мати за дорослих дітей чіпляється? У дітей свої шляхи, заважати їм не годиться. А самотність... Що з нею можна вдіяти? Така вже доля материнська.
— От бач, Надійко, — мовила я так, наче мені давно відомі плани
Сергія. — Нам удвох справді було б краще. Вас іще не виселяють?
— Комендант приходив. Казав, щоб я собі домівку шукала.
— Є у вас домівка, — якомога бадьоріше мовила я. — Утрьох з
лелекою заживемо.
Сергій почервонів, мовби вчинив якусь провину. І одразу ж почав пояснювати:
— Павло Михайлович до нас приїздив...
— Коли?
— Вчора. Він тебе питався... Ну, ми з ним познайомилися. Потім
поїхали в "Сільгосптехніку". Просто щоб подивитись.
Сергій винувато кліпав очима, а я готова була засміятись, але стрималася.
— Як же ви встигли?.. Він нібито нікуди й не їздив.
— Встигли, — хитрувато примружився Сергій. Та ось він помітив тривогу в моїх очах.
— Не хвилюйся, мамо. Це недалеко. Ми до обіду й обернулися.
Трохи опанувавши себе, запитала:
— А чим же ви їздили?
— Павло Михайлович зупинив машину, що належить Сільгосптехніці". З Києва поверталася. Вони з шофером спершу заїхали до нас, потім... Ну, запросив мене Павло Михайлович. Мені цікаво було.
Я вирішила більше ні про що не розпитувати. Побалакаю з Павлом. Йому ще кілька днів лишалося в нас відпочивати. Змовники! Видно, щось серйозне задумали. Ну, зачекай, Павле! Я тобі покажу, як санаторний розпорядок порушувати.
— А ви не боїтесь? — запитала Надійка, думаючи про своє.
— Чого мені боятися?
— Вона й вікна може повибивати, — кивнула в бік Макарихи.
— Пусте. Нові вставимо.
Її очі враз посвітлішали. Метнулася до плитки, внесла гарячої картоплі, що була густо посипана зеленим кропом.
— Чого ви город не обробляєте?.. Щоб оце аж сюди картоплю на
собі тягати... Тут і корову тримати можна. Свою!..
Вона вклала стільки натхнення в слово "свою", наче справді вже в нашій повітці, під лелекою, з'явилася рогата годувальниця.
Коли Сергійко був малий, ми з Василем деякий час тримали корову. Сільський побут власні закони диктує. Надійка також у селі виросла, любить господарство. Та, мабуть, остогидло їй на свекруху працювати — хочеться вільною господинею себе відчути. Легко мені стало на душі: значить, повірила Надійка, що в мене вона не буде наймичкою. Ще б пак! Вона ж бачить: розкішна садиба марно пропадає. А колись тут добре господарство було.
— Переходьте до мене, Надійко. Заводьте корову, якщо впораєтесь.
Від мене кривди вам не буде.
— Ніби я того не знаю! — видихнула радісно.
— А Яків повернеться... Він мені теж не чужий.
Надійка заночувала у нас. Вранці ми разом вирушили на роботу — вона до свого мотелю, а я в санаторій.
Відразу ж розшукала Павла. Він зустрів мене винуватою посмішкою:
— Усе приймаю — і кару, й амністію. Воля ваша. Я пожартувала:
— Не сподівалася, що ви такий спритний.
— Воно само собою сталося. Правду кажучи, я вас підстерігав.