Відкіля ви тут взялися?
З цими словами хлопчина скочив на підлогу і подав руку інженерові.
Майже одночасно прокинувся і Набокін. Кротову довелось знов розповідати, як він потрапив до вагона, а мої товариші кожну хвилину перепитували, домагаючись пояснень значно докладніше, ніж це зробив я.
З нагоди перебування нашого гостя ми замовили в ресторані вечерю, включили радіо, спільно писали телеграми своїм друзям і знайомим.
— Пропоную, — подав думку Тарас, — запровадити на Глибинному шляху спеціальні квитки для зустрічі пасажирів із знайомими, які живуть на шляху. Плата за таксою: хвилина — три карбованці.
— Для цього спеціальні вагони-вітальні потрібні, — сказав Набокін.
Коли наближалися до району Найглибшої і Кротов почав готуватися залишити експрес, ми засумували.
Усі троє проводжали його. Пересадка мала відбутися приблизно за сто кілометрів від станції. Кротова повідомили радіотелефоном, щоб він збирався.
Хвилин за двадцять до пересадки ми перейшли в задній вагон. Його останнє купе займала спеціальна бригада залізничників-електриків, що обслуговувала експрес і брала участь у дослідах з причеплюванням і відчеплюванням вагонів на ходу.
На роз’їзді з вікон відсунулися заслінки, і ми побачили, що поряд з нашим поїздом мчить вагон по паралельній колії. Він то трохи переганяв, то відставав. Мабуть, машиніст у тому вагоні вирівнював хід. Нарешті швидкість стала майже однакова. Тоді міцні металеві лапи піднялися від дверей електровагона і вперлися у двері нашого вагона. Потім услід за тими лапами простяглися сітки, а з тамбура висунулася дошка, що з’єднувалася з тамбуром нашого вагона.
— Готово. Можна переходити, — сказав Кротов. — Ну, я вас не запрошую туди, бо все це мусить робитися швидко. Сподіваюсь, незабаром побачимося. А вас, Олексо Мартиновичу, прошу спеціально приїхати до мене на Найглибшу. Мабуть, тут незабаром відбуватимуться дуже цікаві події, і ви зможете дістати вичерпну відповідь на запитання, які сьогодні ставили мені.
Розмовляти нам було вже ніколи. Лише потиснули руки, і Кротов ступив у сусідній вагон, його супроводили кілька залізничників. Дошка, що з’єднувала тамбури, всунулася назад у тамбур електровагона, потім невидима рука потягла сітку, і, нарешті, металеві лапи відпустили дверцята нашого вагона й повернулися на своє місце. Ще дві-три хвилини ми бачили крізь вікно Кротова в електровагоні, але ось вагон почав відставати, і перед нами замигтіла темна стіна тунелю. Легка металева заслінка насунулась на вікно, і ми опинились в обстановці своєї герметично закупореної коробки.
— Чи не можна нас тут законсервувати на тисячу років, — поцікавився Набокін, — а потім випустити і показувати як допотопних тварин?
Треба було повертатися на свої місця. Отже, ми знову лише втрьох у купе. До Москви залишалося їхати ще чимало годин. Можна було добре виспатись. Я звернув увагу, що, наближаючись до Байкалу, поїзд пішов швидко. Тепер швидкість досягла ста п’ятдесяти трьох кілометрів. Чи не мала тут значення підземна Ангара, яка на цій дільниці шляху могла найбільше віддавати своєї енергії в проводи Глибинного шляху?
Мені ніхто не міг відповісти на це запитання.
4. ЗУСТРІЧ ДРУЗІВ
Антон Павлович Черняк займав дві величезні кімнати в новому будинку на вулиці Зовойовників глибин. Того дня в більшій з цих кімнат він приймав своїх близьких друзів. То були переважно люди, зв’язані з проектуванням та будівництвом тунелю Москва — Далекий Схід. Антон Павлович скористався з перебування в цей день у Москві кількох людей, які давно знали один одного, але дуже рідко за останній час бачилися.
О восьмій годині вечора гості почали збиратися. Я приїхав одним з перших. Разом зі мною з’явився Тарас Чуть, а за нами Самборський, Макуха та ще кілька чоловік. Хазяїн вітав гостей з успіхами і просив сідати кому де подобається. Всі ділилися враженнями від Москви, в якій давно не бували, згадували роботу в тунелі, різні пригоди, давно розв’язані суперечки. Багато жартували, сміялися.
Усім стало ще веселіше, коли з’явився полковник Шелемеха. Мій друг, як видно, дуже швидко просувався по службі. Адже всього три роки тому він був тільки майором.
— Ох, друзі, ледве вирвався, — сказав полковник, здоровкаючись з кожним, а мене й Тараса обіймаючи. — В моєму розпорядженні дві години. Протягом цього часу я, так би мовити, ваша власність.
— Станіславе, — звернувся я до нього, — я страшенно скучив за тобою. І взагалі маю мільйон запитань до тебе.
— Ну, звичайно, як завжди. Хіба журналіст може не запитувати? — засміявся він.
Справді, я надзвичайно радів цій зустрічі і при першій можливості, відвівши льотчика в куток, почав розпитувати його про здоров’я Ліди. Крім того, що я вже знав від Кротова, я не почув нічого нового. Хіба що після розмови з ним мені стало зовсім ясно, що становище важче, ніж це уявляв Кротов. Кінця ждали буквально найближчими днями.
Станіславові, що дуже любив сестру, було дуже важко розповідати про це. Я відчув докори сумління, що розпочав з ним таку смутну розмову.
І я був дуже вдячний Чернякові за те, що він якраз почав запрошувати своїх гостей до столу.
— Прошу, прошу, — звертався до кожного з нас Антон Павлович.
Незабаром усі розмістились навколо великого стола.
— Мій друже, — сказав Макуха Тарасові, наливаючи йому в бокал води, — ніколи не вживай алкоголю.
Це викликало гучний сміх, бо всі знали, що наш географ рідко коли відмовляється від того, що зветься вином або настойкою.
— Серед нас декого невистачає, — сказав Самборський, оглядаючи присутніх, — і я пропоную підняти бокал за...
— За Ярослава Васильовича! За Аркадія Михайловича! — загукали всі, враз догадавшись, кого має на увазі Самборський.
В цей час у двері хтось постукав.
— Прошу! — запросив хазяїн.
Всі обернулись. На порозі показався слідчий Томазян.
— Пробачте, що затримався, — сказав він. — Затримала справа, яка, мабуть, і вас усіх цікавить.
— Сідайте швидше до столу, — перебив його Черняк. — А про справу розповісти встигнете.
Слідчий умостився в тісному колі, попросив склянку води і, спокійно позираючи на зацікавлені обличчя друзів, сказав:
— Я закінчив слідство про Догадова. Справу про нього вже передано до суду.
Редактор "Зорі" підвівся з місця. Його не могла не цікавити справа колишнього співробітника журналу.
— Хто він? — спитав Самборський, потім, усміхаючись, глянув на Макуху і додав: —Досвідчений палеонтолог?
— Так, — відповів Томазян, — тільки він, я колись це вже казав, спеціаліст не по вивченню кладовищ допотопних тварин, а по створенню кладовищ сучасних радянських людей. Він — агент капіталістичної держави. Навіть не однієї, а двох. Нарешті таки признався, хоч я й думаю, що дечого він все ж таки не сказав. Признавався лише тоді, коли заперечувати проти наших доказів було абсолютно неможливо.
— Покаявся? — спитав Черняк.
— Ні. Про каяття не може бути й мови... Він прибув з-за кордону спеціально для підривної роботи. Якщо вірити йому, то спільникіів та помічників він не мав, коли, звичайно, не вважати на тих, хто підтримував його зв’язок з закордоном... Я думаю, товариші, що декому з вас неприємно згадувати, як цей Догадов водив вас за ніс, а ви йому вірили в усьому. Тепер уже не варт хвилюватися. Та не слід про це забувати, дорогі мої Антоне Павловичу та Олексо Мартиновичу... Між іншим, серед вас я бачу й таких, кого він мало не позбавив життя.
— Це я? — скрикнув Тарас.
— Правильно, — кивнув слідчий. — Він викинув тебе, мій друже, з поїзда і в цьому чомусь довго не хотів признатися. Але нам вдалося зібрати незаперечні докази. Ми навіть довідалися, що за цей вчинок він дістав догану від свого начальства, бо цей вчинок міг викрити його. Так само визнав він себе винним і в нападі на Черепашкіна. Він його приголомшив і вистрибнув разом з ним на парашуті, маючи на увазі випитати в нього потрібні відомості. Виявляється, що він помітив у Черепашкіна записки, які показували, що той близько знає професора Довгалюка. Він випитав усе, що міг, але багато це йому не дало. Далі, правда, його покази трохи розбігаються із свідченнями самого Черепашкіна. Він не заперечує, що переодяг коменданта у свій одяг, обмінив документи і хотів його вбити, але перш ніж надумав виконати свій задум, Черепашкін нібито втік... Диверсант досить легко влаштувався палеонтологом, йому пощастило попасти на одну з найвідповідальніших дільниць тунелю, і, скориставшись палеонтологічною знахідкою, вчинити вибух, і пустити з верхнього озера воду в шахту. На цьому його діяльність була припинена.
— Задля чиєї користі все це було зроблено? — поцікавився Макуха.
— Цього вимагали від нього розвідки деяких реакційних держав. Уряди цих держав готуються до війни з нами і розуміють, яке стратегічне значення має тунель.
— А може, й не розуміють, — стиха промовив Самборський.
— А як він одразу пронюхав про тунель і про нашу зустріч на солярії у Аркадія Михайловича? — спитав Макуха.
— Влаштувавшись у редакції "Зорі" технічним консультантом, він мав намір добувати відомості про літаки, зокрема про літак товариша Шелемехи. Підслухав розмову нашого шановного господаря з професором Довгалюком, довідався про ваші вечори-фантазії, а потім, виявляється, фізик Гопп, бувши в редакції, розповів про ідею підземного шляху. Шпигун схоплював усе одразу і дуже добре орієнтувався. Він там у себе пройшов добру школу.
— І тепер... — протяг Самборський.
Томазян кивнув головою, показуючи, що він його розуміє.
— Його судитиме військовий трибунал як шпигуна й диверсанта. Посилаючись на те, що він чужоземець, — бо признався, що його справжнє ім’я та прізвище Томас Гелл і що він підданий аж двох держав, — шпигун вимагає іноземного оборонця. Йому, звичайно, відмовлять, бо, за нашими законами, оборонцем на суді може бути лише радянський підданий.
Деякий час у кімнаті панувало мовчання. Потім Антон Павлович зітхнув і хвилюючись промовив:
— Я почуваю себе гідним кари, що не зумів розкусити цього суб’єкта.
— Заспокойтесь, — сказав Томазян. — Негідники обдурювали багато чесних людей, і тому завжди мусимо дбати про пильність. Але, — продовжував слідчий, — перших значно менше, ніж других, і пильність не повинна перетворюватися на підозрілість.