— Ми всі любили і глибоко поважали Сірка, звикли рахуватися з його думкою і безвідмовно виконували його накази. Тож я розумію, що остання воля покійного кошового багатьом із вас зв'язує руки зараз... Щоб цього не було, я відмовляюся від честі бути кошовим. Хай ним буде той, кого захоче отаманська сходка і все січове товариство! А я прийшов на Запорожжя не для того, щоб здобувати тут якісь привілеї, не для того, щоб стати курінним отаманом, осаулом чи домагатися булави кошового, а для того, щоб своєю шаблею захищати нашу вітчизну від її численних ворогів! А це — найперший обов'язок кожного з нас, братчики!
Отамани схвально загули. Палій злегка вклонився і сів. Військовий суддя повернувся до Стягайла і Рога.
— Може, котрий з вас теж має щось подібне сказати, отамани? Стягайло і Ріг мовчали.
— Тоді хай вас розсудить товариство, — сказав суддя. — Стріляйте з гармат, бийте в литаври — збирайте військову раду! Як вона гукне — так і буде!
Хтось побіг виконувати наказ військового судді. Отамани і значні козаки почали підводитися і виходити надвір. У канцелярії залишилися тільки члени коша — військовий суддя, військовий писар, військовий обозний та осаули.
4
Грім пострілів з фортечних гармат і тривожно-закличний дріб литавр сколихнули полуденну сонну тишу. Січ враз ожила. З усіх усюд до січового майдану поспішали запорожці, мовчки шикувалися по куренях, утворюючи навколо дубового стовпа велике живе коло. Кілька молодиків винесли стіл, застелений білою скатертиною, поставили у проході між двома крилами кола, якраз навпроти військової канцелярії. На чолі кожного куреня стали курінні старшини — курінний отаман і хорунжий. Кому не вистачило місця в колі, той здирався на дах куреня чи вилазив на вал фортеці.
А литаври, що стояли на залізних триногах у центрі кола, біля стовпа, не вгавали. Голий до пояса, засмаглий, мов циган, довбиш щосили гамселив по туго натягнутій на великий казан, до блиску вичиненій бичачій шкурі двома замашними дерев'яними довбешками, вибиваючи мелодію, яка означала збір на військову раду, — ту-ту-тум, ту-ту-тум!
На цей раз швидко збиралися запорожці. Всі знали, що сьогодні відбудуться вибори нового кошового, і ніхто нікуди не відлучався з Січі.
Не чути було звичайних для подібних зборів жартів, сміху, молодецьких витребеньок. Над Січчю, як здавалося запорожцям, невидимою тінню витала безсмертна душа їхнього ватага Івана Сірка.
Запорозьке військо завмерло в чеканні.
Та ось розчинилися двері військової канцелярії — і на майдан вийшла січова старшина. Замість померлого кошового, попереду йшов булавничий, ніс на витягнутих руках, покритих невеличким, розшитим сріблом килимком, булаву. За ним урочисто осаули несли малиновий прапор і бунчук — запорозькі клейноди. Позаду йшли військовий писар, військовий суддя, військовий обозний та старшини без посад, тобто ті значні козаки, які в минулому були членами коша — запорозького уряду.
Булавничий підійшов до стола і мовчки поклав булаву. Осаули з прапором та бунчуком стали посередині кола. Військовий писар, який в одній руці тримав срібний каламар з чорнилом, а в другій — біле гусяче перо і сувій паперу, військовий суддя з великою військовою печаткою в руці та інші старшини пройшли в коло, стали під бунчуком і вклонилися товариству на всі чотири боки.
Після того наперед виступив військовий суддя і сказав:
— Панове молодці! Преславний Іван Сірко, якого ми вісім разів обирали своїм отаманом, під орудою якого безліч разів здобували славні вікторії над ворогами нашими, волею божою упокоївся і залишив нас сиротами. Тож сьогодні ми повинні обрати нового кошового... Разом з тим кіш хоче знати, чи не будете ви, панове молодці, інших, нових старшин вибирати, а старих скидати?
— Ні, ні, не будемо! — загукали козаки.
— Одного кошового оберемо!
— От і славно! — сказав суддя. — Тоді гукайте, кого б ви хотіли за кошового мати.
Якусь мить над майданом стояла тиша. Потім з гурту старшин почулися вигуки:
— Івана Стягайла хочемо!
— Івана Рога!
— Палія! Семена Палія!
Поволі вигуки посилювалися. Вже кричали не тільки старшини, а й усі запорожці. Кожен якомога дужче вигукував ім'я свого обранця, бо від цього залежало, чия візьме.
— Палія! Палія! — репетував Сікач що є сили. Його підтримували Звенигора, Воїнов, Метелиця і ті козаки, які ходили разом з Палієм до Немирова. Згодом до них приєднала голоси січова голота, яка вбачала в Палієві "свого", а Стягайла ненавиділа за жмикрутство та зажерливість.
— Палія! Палія!
Для багатьох старшин, котрі чули на сходці, що Палій сам відмовився від булави кошового, це було несподіванкою. Старий Іван Ріг, який за свій вік уже був кілька разів кошовим, зберігав зовнішній спокій і незворушно дивився на розбурхане море братчиків. Зате Стягайло аж позеленів від злості. Втративши душевну рівновагу, він раптом вискочив у середину кола і на всю силу своєї могутньої горлянки гукнув:
— Братчики! Кого ж ви обираєте? Та Палій молодий ще! І на сходці сам відмовився від булави!
Йому на підтримку вибіг Покотило. Скориставшись замішанням, викликаним серед запорожців словами Стягайла, крикнув:
— Панове молодції Івана Стягайла ми знаємо вже багато років! Хто скаже, що він коли-небудь показав ворогові спину? Хто скаже, що він не виручив у бою товариша?..
— Ніхто! Ніхто! — загукали козаки, бо то була правда.
— То чого ж ви сумніваєтесь? Обирайте Івана Стягайла!.. А я поставлю товариству п'ять бочок горілки, п'ять возів хліба, віз тарані і дві бодні сала, щоб було чим після виборів кошового промочити горло і заїсти.
Серед прихильників Рога і Палія почулися обурливі вигуки.
— Це підкуп! Геть його!
Але багатьом сподобалася думка — похмелитися за чужий кошт. І над колом залунало:
— Славно! Славно!
— Стягайла! Стягайла!
Покотило шмигнув у натовп і звідти підморгнув Стягайлові:
мовляв, усе гаразд! Тільки він один знав, що і горілка, і риба і хліб, і сало — все те належало Стягайлові, а не йому.
А над майданом тим часом лунало:
— Стягайла кошовим! Стягайла!
Коли цей крик подужчав настільки, що в ньому потонули імена Рога і Палія, військовий суддя взяв зі стола булаву і простягнув Стягайлові. У того радісно заблищали очі, але, зважаючи на давній запорозький звичай, він заховав за спину руки і сказав:
— Ні, не годен я такої високої честі, братчики!
— Стягайла! Стягайла! — знову ревнули запорожці. Суддя вдруге простягнув булаву. Та Стягайло знову відмовився.
Крики струсонули фортечні стіни.
— Стягайла кошовим!
Суддя втретє простягнув Стягайлові булаву. На цей раз той і не подумав відмовлятися, а притьмом схопив її корчуватими ручищами, потримав перед собою деякий час і підніс до вуст. Ніхто не сумнівався в тому, що поцілунок його був цілком щирий.
Суддя нагнувся, схопив жменю піску і сипнув Стягайлові на голову.
— Пам'ятай, батьку кошовий, що ти слуга нашого запорозького товариства! — сказав він при цьому. — Пам'ятай — і не задирай носа!
Стягайло не перечив, бо знав, як і всі запорожці, цей прадавній звичай.
Запорожці, хто хотів, підходили до новообраного кошового і посипали йому голову землею. А він, міцно тримаючи в руці булаву, доброзичливо усміхався і вклонявся товариству. А коли бажаючих посипати не стало і всі братчики, заспокоївшись знову стали по куренях, він уклонився війську мало не до землі і сказав:
— Спасибі, братчики, за честь і шану! Клянусь свято пильнувати наші запорозькі звичаї і вольності! Бути нещадним до ворогів землі нашої і віри православної! По-батьківськи ставитися до всіх вас побратими мої дорогі!
— Гм, м'яко стеле, та чи не твердо буде спати? — прошамкотів Шевчик на вухо Звенигорі.
А Стягайло, хитро підморгнувши, раптом звів на інше.
— Тепер, братчики, запрошую вас усіх випити за моє здоров'я по корцю горілочки!.. Гей, Покотило, де ж твоє пригощення?
Покотило потрюхикав до воріт — і через кілька хвилин у Січ в'їхала ціла валка підвід, що загодя прибула зі Стягайлового зимівника. Запорожці зустріли її веселими вигуками та жартами. Стрій враз поламався. Кожен хотів бути ближче до возів, на яких темніли дубові бочки...
5
Минув тиждень. Час, здається, невеликий, але в Арсенове і Романове життя він приніс великі зміни. Хоча Сірка вже й не було на світі, його думки, його воля ще жили серед людей. Вони ще впливали на долі багатьох з них.
Наприкінці літа в Січ прибуло російське посольство, яке простувало в Бахчисарай для укладання миру з турками й татарами. На чолі посольства стояв стольник Василь Тяпкін. Помічником його і писарем був дяк Микита Зотов. По дорозі з Москви на Запорожжя посольство завернуло в гетьманську столицю Батурин, і Са-мойлович, як було домовлено з посольським приказом у Москві, зі свого боку послав у Бахчисарай визначного козака, військового товариша Раковича, доброго знавця татарської і турецької мов, а також латині. Він мав бути товмачем і представляти інтереси гетьманського уряду на переговорах.
Тяпкін поспішав. Тому, перепочивши лише один день і поповнивши запаси для свого далеко не малого загону, бо налічувалося в ньому шістсот козаків та рейтарів, наказав негайно вирушати далі.
Від коша, як домовився Сірко раніш, до складу посольства ввійшли Арсен Звенигора та Роман Воїнов. Числилися вони провідниками, але Арсен, крім того, мав бути другим товмачем і помічником Раковича.
Четверта ніч застала посольство в безводному ногайському степу, за один перехід від Перекопу. Вже третій день його супроводжував загін перекопського бея, — запорожці зразу ж повернулися назад, як тільки дійшли до кордонів своїх угідь, — і посол Тяпкін та його люди почували себе у відносній безпеці, хоча досвід підказував, що віроломні кримчаки могли кожної миті змінити милість на гнів.
Для посла було розбито невеличкий похідний намет. Інші члени посольства, товмачі, провідники та воїни, а також татари, стомлені важкою дорогою, повкладалися просто неба.
Арсен ліг поряд з Романом на простелену кошму, поклавши голову на сідло, що пахло кінським потом, руки заклав за потилицю, розпростав затерг.лі від цілоденної верхової їзди ноги.
Ніч була тиха, місячна. Тишу порушувало тільки форкання коней, що паслися віддалеки під наглядом вартових, та веселе, невгамовне сюрчання цвіркунів у пахучих бур'янах.
Арсен лежав мовчки, широко розплющеними очима дивлячись у зоряне небо, по якому величаво котився ясний повний місяць.