Та в завада, що не дозволить зробити те: кожен із воїнів моїх мас узяти щось у похід — для себе і для комоней, має залишити якісь яства й родові своєму. А взяти, як і залишити, немає чого. Коли Алвоїн може прислати нам десятину кожної з тварей, ще е в лангобардів, а ще сто хур збіжжя для комоней, стільки ж — для люду аварського, одразу й рушимо в похід. А вже як рушимо, в звитязі над гепідами хай не сумнівається. Купно з лангобардами мв заволодіємо ними в змиг ока.
— Слухаю, повелителю!
— Не тільки слухай, а і ими, — пристально подивився ви свого нарочитого Баян. — Бо вдруге не прощу нетямковитості в ділах сольських. Чуєш?
— Чую і повинуюсь! За цим разом із шкіри випорсну, а повернуся до тебе з хурами і товаром.
— Про наш розбрат з імператором Алвоїну ні слова. Бідкайся нестачею, нарікай на пагубу, що мали в походах, ото і все. З поміччю їм теж не набивайся аж надто. Кажи, таємно від імператора робимо це і тільки тому, що не вистачає яств. Коли вони, лангобарди, пришлють товар та жури зі збіжжям, і надалі матимуть нас, аварів, за соузників своїх у виправах ратних.
— О Небо! — Кандих підніс д'горі благальні руки, закотив під лоба очі. — Які ми, авари, вдячні тобі, що ти послало нам, своїм обранцям, такого повелителя! Як жили б і що мали б, коли б не його світлий із світлих розум. Подумати тільки...
— Думатимеш у путі, — не став слухати свого велеречивого сла Баян, — і молитимешся Небу при нагоді. А зараз іди. Час не жде, гнів же наш — тим паче.
Перші сім діб Баян не ждав вістей від сольства свого. Знав: до лангобардів, як і від лангобардів, правитись та й цравитись. Та й у лангобардів всяке могло статися. Йде січа з гепідами, король перебуває, напевно, там, де його вої. А до такого короля непросто доступитися. Одначе, коли минула й друга седмиця, а з лангобардів ані сольства, ані хур, іючав бентежитись. Такий, що послав би й нових нарочитих, хай би довідались, може, ті, що з Кандихом, в путі уже, може, правляться разом із хурами, товаром і тому зволікають. Шкуру спустить із того складеного вдвоє Кандиха, коли додумався до такого. Невже не тямить, що каган жде? Он скільки воїв узяв із собою, через кожні два-три дні можна слати гінця — і не позначиться.
"Ні, він таки дограється в мене", — пообіцяв Баян, і хто знає, чи не заприсягнув би за сим разом: Кандихові лишилося жити рівно стільки, скільки йому, повелителю аварів, мучитись без вістей від сольства, коли б не відхилилася тієї миті запона і не розбила уже зізрілий намір.
— О Ясноликий 1 — тицьнувся йому до ніг хтось із терханів. — До тебе сольство від короля франків Сигеберта. Приймеш чи повелиш сказати, хай ідуть туди, звідки прийшли?
Сольство? Від короля франків, того, що он як розширив обводи своєї землі, є, по суті, другим імператором по сусідству з ромеями? Що привело його до аварів? Боїться, не втримає того, що замав, чи хоче скористатися силою аварів і замати ще більше? Тюрінгія, Бургундія, Прованс скорилися йому, визвали силу і владу його над собою й бавари, сакси, деякі з слов'янських племен. Невже й справді захотів більше, аніж має? Коли так, не розминутися йому з Візантією.
— Клич, і негайно.
Франки не були такі улесливі, якими звик бачити асійпів, трималися гідно, одначе чемно. Одважили стриманого иоклояа й уклякли там, де стояли. Змовились, видно: говоритиме той, що найближче до кагана. І він заговорив. Передавав уклін йому, славному в світі каганові, від корояя франків Сигеберта, від привідців інших родів і племен що стали під інсигиії Сигеберта, — бургундів, провансян, гюрінгців, баварів і саксів, передав уклін жонам його від королеви ( завважив, це чи не вперше згадали й про жон), славив плем'я аварів яко таке, що ні перед ким не хилить голови, і тому не лише далеко знане, а й належно чтиме, не забув нагадати, що король франків особливо прихильний до таких і тому прислав їх, слів своїх, аби засвідчити каганові свою повагу і ввійти у добрі стосунки з аварами.
Сол говорив через тлумача. Це уповільнювало бесіду, зате давало Баянові можливість добре осмислити те, що казалося, й стати на якійсь думці. А оскільки мова зайшла про добрі стосунки, то й думати не було чого.
— Ми теж багато чули про короля франків, як і про самих франків, — заговорив, коли настала його черга. — Живемо-бо па терені Візантії, а Візантія не глуха до того, що діється за Дунаєм, на полуночпо-західних обводах її землі. Вона, як відає, напевно, сол, не байдужа до земель італійських, а тим паче до слов'янських, передусім тих, котрі сусідять із землями короля франків.
Не сказав: які частково належать франкам і до яких, як і Візантія, не байдужі франки. Зате коли сол знову взяв слово і виговорився, не став церемонитися, відверто, без всяких хитрому дростей запитав: чого хоче король від аварів?
Почувши те і не зібравшись до ладу з думками, сол помітно захвилювався, став блудити очима.
— Він прислав мене спитати, — на відвертість відповів відвертістю, — чи не пристав би каган до спільного походу з франками?
— Супроти кого?
— Супроти готів.
Сол не сказав яких, одначе й того, що сказав, було доста: остготи повержені ромеями, вестготи (принаймі ті, що мали житла в Галлії) — франками. Отож лишаються герули і гепіди. А може, сказане слід розуміти й так: франки хочуть піти на землі, що були донедавна остготськими, а віднедавна стали підвладними Візжвтії? Дуже можливо. Сол франкського короля щось приховує, по очах бачить: нещирий є. Що ж, коли так, Баян теж не буде наполегливим: підуть супроти імперії і її володінь в Італії — охоче підтримає нових св.оїх соузників, націляться на гепідів — він буде там раніш за франків.
— І що матимуть авари з того походу?
— Про те каган домовиться безпосередньо з королем. Нині король хотів би лише знати, чи пристануть авари до походу?
Он як! Без обіцянок хоче заручитися згодою. За кого ж він мав його. Баяна? І як повестися з таким? Сказати: спершу давайте обіцянку, потім дамо згоду? Бути ще відвертішим, коли так: хай король дасть аварам землю, тоді й авари заприсягнуть на вірність? Резон у такій відвертості є. Хто піде походом супроти імператора, живучи на землі імператора? Хай би король давав землю, звідтам Баян знайшов би спосіб поквитатися з імператором. Ось тільки чи не вийде з цього короля такий же лжеобіцяльник, як із імператорів Візантії? Усі сильні — лживі. Кличуть і обіцяють, доки ждуть вигоди. Не стане вигоди — зречуться.
Баян силився приховати від слів своїх правдиві помисли, та, мабуть, і зусилля не допомогли: коли заговорив, голос виказав їх, і доволі відверто.
— Скажіть королю, я перейду на його бік і щораз ставатиму йому в поміч, та за однієї умови: коли він дасть моєму людові землю. Жити в обводах однієї землі й прислужуватись іншій по випадає.
Помовчав і вже потім додав:
— Ще одне. Якщо король пристав на це, хай шле ава|рам яства на перехід: дві тисячі голів товару, сто хур абіж жя для комоней і сто — для воїв і люду аварського. Путь Ц ов яка тривала, а люд наш знемігся на яствах. Та й там на нових землях, треба буде споживати щось, доки добу-^ Ідемо собі живність. Людей своїх за речницею короля, як і Fee товаром та збіжжям, посилаю разом із вами. Слам нічого не залишалося, як відкланятись.
Х
Драмой, на якому, крім мореходів та кількох чоловік тор"ового люду, перебував і епарх Віталіан, вийшов з пристаища на веслах, а вже у морі підняв вітрила й пішов, гнааий помірним цієї пори левантом, до скіфських берегів. Спершу нерівно й не вельми відчутно, далі веселіше й верселіше. Бо виходив у відкрите море, а воно — колиска для рвітру, там він завжди гуляє привільніше. Від того привільне було й на серці в епарха Том. А ще І привільніше, далебі, від тих вістей, що везе до антської Ти| вері, в угоду і на радість князю Волоту, що возсідав в го? .роді Черні над Данастром. Ще б пак, сталося те, чого й спо; діватися годі було: немає вже аварів у придунайській Скіфії, здиміли авари з Придунав'я, а відтак і а його, епархових, очей, пішли геть далі й від земель антських. Чи то ж р де втіха для обох, чи не резон сказати, стрівшись: світлий день настав! А хто посприяв тому? Чия мудрість стала вище імператорського вінця, вознеслася над всім Августіоном і восторжествувала в Августіоні, коли замислились: бути чи не бути аварам раттю в імперії? Таке трапляється раз на віку, і хай як собі хоче князь Волог, а мусить, як і раніш, бути щедрим на донатії, воздати йому, своєму содругові в скіфських Томах, належно. Не кровією ж бо платитиме за звитягу і не спустошенням — всього лиш хутром і солідами. А ще ж і про поновлення ряду на мир між антами ^; та ромеями домовлено. Чи такі послуги — жарти? Чи вони не варті того, на що сподівається?
Весело і втішно епархові у відкритому морі, під туго напнутими вітрилами. Певен був, його ніхто не випередить, навіть поголос, що не поступається вітрові, ширячись між людом, не годен пересягнути через Дунай і добутися до Черна швидше за нього. А проте схибив на певності своїй: першим у стольнім городі на Тивері із тими ж, що й у Віталіана, вістями об'явився хан кутригурів Коврат.
Коли Волота освідомили про те, вія не йияв віри, в усякім разі, був вельми подивований, хоча й сказав челяднику:
— Клич до гридниці. Я зараз буду.
Коврат приємно вразив його і не тільки величчю— та доброликістю. Був аж надто чемний і прихильний, коли освідчувався, здавалось, світився нею, людською добротою.
— Княже, — сказав, коли сіли за стіл та стали пригощатися яствами. — Я і мої кметі прибули, аби порозумітися з тобою, а через тебе і з усім людом тиверським. Певні е: ви маєте нас за лиходійне плем'я, схильне до татьби і урону, головництва та насилля. На те було достатньо резонів. Не ви — ми йшли на вас ратною силою, порушили мир і благодать у землі. І все ж хотіли б запевнити: не є такими, за яких маєте нас. Кажу так не лише через те, що немає вже хана, котрий вів кутригурів на тиверців. Кажу тому, що вія не з власної волі вів — із примусу. Князь, певно, знає вже: ромеї зле помоталися нам за похід у їхні землі — наслали спершу утигурів, потім обрів і зробили иас ие тільки •убогими до краю, а й підневільними. Та вевоая 6 змусила іти туди, куди веліли обри.
— Хан хоче сказати, що віднині ие є підневільний їм?
— Не зовсім, а все ж так.