От хропуть дядько з тіткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього діла, вони, певне, були б чемпіонами світу!
Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати — вони не почують...
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ. Нічні пригоди. Постріл у печері
Ми виходимо на балкон. Дістаємо з-під ящика ще вдень заховану мотузку прив'язуємо до поруччя. Тільки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушені спуститися з балкона по мотузці. Бо через двері вийти неможливо — нема кому за нами замкнути.
Та й тітка на ніч ключ до себе в кімнату забирає.
Другий поверх — зовсім невисоко.
А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлів на мотузці понакручували, щоб легше.
Всі вікна темні, лише на п'ятому поверсі світяться двоє вікон, мов очі будинку. Там миготять постаті і чується музика — мабуть, справляють новосілля (дядько з тіткою лише тиждень як переїхали в цей новий будинок біля Печерського мосту). І від того, що зовсім поряд люди не сплять, а веселяться, нічна наша мандрівка здається мені вже не такою страшною і надзвичайною.
Додає мені духу ще й те, що в кишені я міцно стискаю пістолет — стартовий пістолет дядька. Після довгих роздумів і вагань ми таки вирішили його взяти про всяк випадок. Але оскільки ми твердо вирішили бути чесними, то написали дядькові листа і поклали замість пістолета. Ось цей лист:
"Дорогий дядьку Грицько!
Вибачте і не сердьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Він нам отако треба! Ми йдемо на серйозну операцію. Може, й не вернемось. Тоді шукайте наші тіла у підземеллях Лаври. Інакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми обов'язково повинні повернути одному чоловікові його річ. Ми не можемо, щоб нас вважали за злодіїв.
Про всяк випадок прощавайте.
Павлуша. Ява.
А мого велосипеда хай оддадуть двоюрідному брату Володі.
Павлуша".
Що не кажіть, а вночі у Лавру до тих могил, іти лячно. І так не хочеться віддалятися од тих двох вікон освітлених, від музики тієї веселої. Але треба поспішати!
Ми сіли на порожній і якийсь самотній трамвай, що одразу швидко (вдвічі швидше, по-моєму, ніж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче зі страху. Вилізли на площі Слави — там, де Вічний вогонь і могила Невідомого солдата. І пішки пішли до Лаври.
Ми зайшли у знайомий Вальчин двір (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собі — десятий сон бачить!).
Пройшли за флігель і стежечкою, що гадючилася серед чіпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Різдва Богородиці. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. І що це за властивість така у темряви — кожен кущик вона населяє жахними химерними створіннями, що ворушаться там, ладні от-от кинутися на вас. Навіть місця, вдень веселі й світлі, здаються вночі страшними й зловісними. А що вже казати про кладовища, церкви, підземелля — куди й удень не дуже весело заходити.
Раптом, наче сповіщаючи комусь про наш прихід, бемкнув з неба дзвін. Раз... Другий... Третій... Ми спинилися, оглядаючись у страшну темінь. Дзвін глухо забивав у серце крижані цвяхи — бемм!.. бемм!.. бемм!..
— Го... годинник на Лаврі... дванадцяту б'є! — пошепки здогадався Ява.
Ми пішли далі. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихіше, майже безгучно — наче хотіли, щоб не почув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спині й потилиці було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви і торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зелені очі.
Коли ми вже були майже біля брами, у кущах щось враз зашурхотіло, метнулося, зойкнуло. Ми присіли, зіщулились, втягнули голови в плечі. І я так стиснув пістолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механізм у тому стартовому розрахований на спортсменів і дуже тугий, бо я точно бабахнув би з переляку у себе в кишені. Пропали б тоді мої хороші шевйотові штани.
Минула хвилина. Ніхто не нападав. "Це, певно, хтось із Будчиних друзів", — вирішили ми, повитягали голови з плечей і розправили плечі.
"Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, — подумав я, — треба йти, карбуючи крок, і сміятися..." Але ноги не послухали мене і по пласких каменях склепистого підворіття Дзвіниці на Дальніх печерах пішли знов-таки по-котячому тихо і безгучно. А сміх так глибоко застряв у мене всередині, що я сам навіть його не почув. Зате я почув інше. З-за надгробка враз долинув приглушений голос:
— Та перестань... Раз уже так — заведемо і все... Ніхто вже не прийде... Не змогли просто вийти з дому і все. Точно...
ІЬлос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин.
— Ви помиляєтесь! Ми прийшли! — несподівано голосно і різко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.
— Гк?! — ніби перелякано гакнули за надгробком. І на тлі неба над кам'яною брилою з'явилося три голови.
— А... це вже ви, — почувся голос Будки, в якому звучало (як мені здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення — наче він чекав когось іншого.
Вони вийшли з-за пам'ятника: Будка, невеликий хлопчик, якого ми помітили ще у кодлі (він був найменший), і високий худорлявий хлопчина... у чорній масці — мабуть, "чувак". Я мимохіть здригнувся — що не кажіть, а чорна маска уночі, та ще й у такому місці, справляє нехороше враження. Як бачите, мені доводилося здригатись майже щохвилини. "Якщо далі так піде, то я скоро буду безперестанку тіпатися, як у лихоманці. Треба взяти себе в руки", — подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко — якось не давався я собі в руки.
— Ліхтарики у вас є? — спитав Будка.
— Нема, — озвався я.
— Це погано, — сказав Будка.
Звичайно, погано, ми й самі знали. Але в нас справді не було ліхтариків. Як на зло, той "динамічеський", що я колись подарував Яві, зіпсувався, а "батарейкового" ми якось по дурості не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такі нічні пригоди!) і в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сірників. Але хіба порівняєш сірники з ліхтариком!
— Ну, гаразд, у нас є, якось обійдемось, — мені здалося, що Будка був навіть радий, що у нас нема ліхтариків.
— Пішли! — не даючи нам оговтатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обійшли фортечний
мур. Попід самим муром збігали донизу дерев'яні вузенькі сходи з поруччям. Над сходами нависли віти дерев, темно було — хоч в око стрель, і здавалося, що ми спускаємось у самісіньке пекло.
Зізнаюсь одверто, мені було дуже страшно і дуже хотілося якось сказати цим крокодилам, що в мене є пістолет, і якщо вони щось, то я... Але як це сказати, я не знав.
Будка і "чувак" освітлювали дорогу кишеньковими ліхтариками, але від цих двох тремтливих плямок світла, що стрибали по східцях, було, по-моєму, ще страшніше. Зійшовши вниз, ми знову почали чогось підійматися вгору (і знов-таки вздовж лаврського муру). Піднявшись трохи, звернули праворуч і пішли по асфальтовій доріжці, що в'юнилася між густих дерев. Ішли мовчки. Нарешті я наважився і пошепки спитав у Будки, який ішов поруч зі мною:
— А чого цей... у масці?
— Для конспірації, — таємниче прошепотів Будка. — Я ж вам казав — його міліція шукає...
"Тю, — подумав я, — по-моєму, у наші дні чорна маска не тільки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе міліціонер не помітив, а якщо ти в чорній масці, то міліціонер тебе, нітрохи не вагаючись, одразу — цоп! — і в район". І раптом мені стрельнуло, що саме зараз можна сказати.
— Нічого, — кажу, — міліція нам до лампи! У нас дещо є! От присвіти.
Будка спрямував світло ліхтарика на мою кишеню, і я наполовину висунув з кишені стартовий.
— Що?!
— Та, — спокійно кажу я, — мій же дядько... — я вже мало не прохопився: "в міліції робить...", але вчасно змикитив, що щойно було "міліція до лампи", — мій же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова... Якраз на випадок міліції...
— А... а це... це добре... це харашо... — пропапляв Будка (він цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене — він стояв зовсім близько, і при світлі ліхтарика я добре бачив його погляд. І розумів. Той погляд означав: "А як же наша зимова щодо брехні і щодо шалабанів?" Я заспокійливо кивнув йому. Це мало означати: "Не бійся, все гаразд; якщо ворогові кажуть неправду, це ніяка не брехня, а тактика..."
"Чувак" і той малий ішли попереду, нашої розмови не чули і нічого не зрозуміли. І коли ми рушили далі, Будка ніби ненароком одірвався від нас і наблизився до "чувака".
— Що там таке? — тихо спитав "чувак".
— У них "пушка", — зовсім тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такі вуха...
— Справжня? — стурбовано прошепотів "чувак".
— Макарова...
— Та... Вона, мабуть, без патронів.
Далі перешіптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми вдали, ніби нічого не чули. Те, що вони збентежились, — точно! І це добре. Хай знають, що жартувати з нами годі. Якщо вони здумають що-небудь, ми...
Ми звернули з асфальтованої доріжки і пішли схилом донизу Аж от спинились... При тьмяному світлі кишенькових ліхтариків ми побачили обмурований старою замшілою цеглою вхід у якийсь підземний коридор. Вибігаючи звідти, дзюркотів у нас під ногами струмок.
— От вона... печера Ліхтвейтеса, — урочисто сказав Будка.
— Лейхтвейса, — не без уїдливості поправив Ява (пригодницьку літературу ми знали не гірше за них!).
З "печери Ліхтвейтеса" тхнуло вільгістю і холодом. І мені здалося, що звідти тхне могилою... Бр-р-р-р!..
— То, може, ми тут почекаємо, а він винесе, — кивнувши на "чувака", сказав я.
— Якщо ви боїтесь... будь ласка... — глузливо сказав Будка. От гад!.. Ну гаразд!
— Ходімо! — скреготнувши зубами, сказав я. Будь-що я мусив дістати годинника!..
— Ходімо! — сказар Будка.
Перший у печеру, пригнувшись, зайшов "чувак", другий — Будка, тоді я, за мною Ява, останнім мусив іти малий... (Як потім з'ясувалося, він у печеру навіть не заходив, а одразу чкурнув додому.) Підземний коридор був невисокий і вузький, іти можна було тільки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у мокві, ноги судомило від холоду. Я раптом гостро відчув, що я під землею, — довкола мене вогкість, темрява і жах. І земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усіх боків. Ну точнісінько, як у могилі.
"Чувак" і Будка, що йшли один за одним поперед мене, світили собі дорогу ліхтариками і зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий і чотириногий силует.