Йому так хотілося розмовляти, він ще стільки мав у собі невисказаного, що, здається, вистачило б оповідати цілий день і ніч безперестанку.
Лариса Петрівна слухала той шепіт заціпеніло. Коли намагалася стримати чи зупинити якоюсь власною розповіддю або читанням, — Сергій перепиняв її, судорожне хапав за руки, і потік хрипіння, кашлю, глухого свисту та обривків слів лився од знемоги до знемоги, од більшого нападу до меншого чи навпаки. "Життя — ніщо, милостиня, дана людині зверху..." — ця істина найчастіше варіювалася в словесному хаосі Мержинського. Леся шукала і не знаходила їй пояснення. Вибравши слушний момент, запитала. Сергій замислився, ніби йому належало відповідати за когось іншого, довго з подивом дивився на неї, не розуміючи, чого од нього хочуть, зрештою пояснив:
— Відчуженість смерті... Інших причин не шукайте.
Єдине, що все-таки ще займало відчуженця, хоч трохи будило його пройнятий байдужістю мозок, було так неждано відновлене листування з Крижанівською-Ту-чапською. Пошти від неї він чекав, мов чогось рятівного, святого. День у день перепитував, чи нема того "великого листа", про котрого згадувала Віра Григорівна, зрештою, чи не прибуло хоч що-небудь.
Кореспонденція-надійшла в середині лютого. Сергій з нетерпінням схопив подані йому листи, крутив перед очима, роздивлявся. Натішившись, попросив розпечатати. Леся акуратно порозрізала ножицями конверти, однак читати не стала. Не просив цього й Сергій, хоч був ранок — час, коли йому особливо важко давалися будь-які розумові зусилля.
Читав зосереджено, довго. Лариса Петрівна працювала поруч за столиком, бачила, як стомлює його та робота. Час од часу Сергій зупинявся, руки, що тримали папір, безсило падали на груди. Кілька разів потемніле од болю лице ледь освітлювало щось подібне до посмішки.
Після останнього листа хворий чомусь засмутився, впав у глибокі роздуми.
— Так, я міг би... — ворушив губами, — міг... зробити краще... я винен... я міг би...
— Що б ви могли, Сергію? — обізвалася Леся. Він блимнув очима.
— Багато... міг би... Вже пізно... Лариса слухала, нічого не розуміючи.
— Чуєте, Лесю... багато... багато... найкращі... хвилини минулого... Віро... Ві-і... — Він гукав, він кликав її, свою, видно, найпершу любов, в очах його бриніли немічні сльози.
Чим вона могла тут помогти?! Як затамувати незагойну рану, котру лишає людині на всеньке життя нерозділене кохання? Були б такі ліки — хай навіть добуті з власного серця — вона віддала б їх. Тепер їй однаково. Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все!.. От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смерті. Щоб здобути ще один болючий удар.
А перед ним далеким видінням поставали картини минулого і огорталися таким фантастичним покровом, що Сергій уже не в змозі був зрозуміти, сон це чи жива дійсність. Хтось усміхався до нього, чиясь мила рука простягала йому червоні троянди, і він силкувався взяти їх. Троянди кололись, руки тремтіли, смикались, гублячи квіти. Ось їх лишилось кілька... дві... Хоч ці втримати... Та буря підхопила троянди і покотила пилюкою...
— Держіть... — жахався вмираючий, — візьміть троянди. Троянди, троянди. "Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами... Легкий, тонкий аромат, мав спогад про якусь любу мрію..." Тепер немає і мрії. ЇЇ рознесла-розвіяла лиха чорна буря. Зостались лише спогади. "Спогади — ось єдиний рай, з якого нас ніхто не вижене". Це сказав, здається, сам Данте...
— Він же падає, Ларисо Петрівно! — хтось гукнув і підскочив до ліжка.
Кривинюк! Звідки він узявся, коли зайшов до кімнати? А втім, добре, інакше була б катастрофа. Михайло Васильович обхопив хворого, трохи підняв і поклав на місце. Та не встиг він одхилитися, як незвичайної сили корчі знову зламали Мержинського навпіл, підкинули і повернули впоперек ліжка, вдарили колінами об стіну. На стук влетіли тіточки, загаласували, закричали, невідомо чого й на кого. Слідом за ними кволо увійшов Костянтин Васильович.
— Лікаря... лікаря покличте, — тримаючись за серце, промовив він. — Що ви самі?
Хворий, вимучений, він не міг навіть тепер угамувати свого неслухняного сина. Йому теж стало зле.
Поволі Сергій заспокоївся. Кривинюк поправив на собі одяг, зачесався.
Ну, добрий вечір, Ларисо Петрівно. Вітаю вас з днем народження.
— Ой Михайло, — Косачівна безсило опустилася на стілець. Сіре, землистого кольору лице здавалося навіки застиглою маскою втоми, душевної муки. Леся навіть не потисла гостеві руку, хоч нікому зараз так не зраділа б, як зраділа йому.
— Спасибі. Вибачайте, що так приймаю. — Вона поглянула на нього, спитала: —Як там дома? Всі дужі? — Одержавши ствердну відповідь, поцікавилась: — Вас послали?
Дякуйте Лілі, це за її клопотанням А то Ольга Петрівна збиралася сама.
— Я дуже рада вашому приїзду, Михайле.
— Вам поклони... Від Лисенків, Старицьких, Читадзе просив вітати. — Лариса Петрівна тільки покивувала головою. — Ідіть спочиньте, — додав Криви нюк, — ви така стомлена. Я почергую. А тоді поговоримо. Ви тут спите?
— Спите... Коли це було? Відколи сюди перебралася — думаєте, провела хоч одну ніч по-людськи? Кожне його зітхання, найслабший шепіт, в якому я вгадую марення, напружують мій слух, увагу, здиблюють нерви. Який же то сон, який відпочинок?.. Спасибі, Михайло, не турбуйтеся. Я вже звикла, дотягну як-небудь. — Подивилася на ліжко. — Та й ждати, здається, недовго.
— Вам треба берегти сили для... — Кривинюк осікся, проте докінчив: — Для вирішального моменту.
— То етап уже пройдений, — зітхнула. — Ніщо вже не може загострити моїх почуттів, вони й без того надто гострі. Найбільший мій клопіт зараз у тому, щоб наближення кінця завдало Сергієві якомога менше мук.
Мержинського здавив кашель, він почав борсатись.
— Поверніть його, Михайле, на бік, — попросила Леся. — На спині йому важко дихати.
Кривинюк почав повертати хворого. На мить Сергієві очі одкрились, він жахнувся й замахав безладно руками, одпихаючи незнайомого.
— Лесю... Лесю-у! — покликав і, коли та нахилилась над ним, запитав сполохано: — Хто це, хто?..
— Та це ж Михайло Васильович Кривинюк, з Києва, — пояснювала Лариса Петрівна.
— Чого?.. — допитувавсь. — Я вже... вмираю?.. Приїхав... на похорони?
Довелося вишукувати найрізноманітніші причини появи Михайла Васильовича. І він сам, і Косачівна пояснювали це випадковістю: Кривинюк їде до Петербурга, до Лілі ("Ви ж пригадуєте її, Сергію?"), і по дорозі дещо завіз Лесі з дому.
Проте хворий не хотів навіть слухати.
— Знаєте що, Михайле, ідіть до моєї кімнати, — вирішила Леся. — Відпочиньте хоч ви. Там канапа, лягайте, і край... Хоча підемо, я постелю. Сергію, — зверну лась до хворого, — я на хвилинку вийду.
Мержинський жахнувся:
— Не залиш... айте... Не... — потягнувся усім тілом. Леся махнула Кривинюкові, щоб ішов сам, і повернулась. Сергій схопив її руку, притиснув до висхлих грудей.
— Уже не... довго... покриєте обличчя... — Він схлипнув і задихнувся. Лариса Петрівна допомогла йому лягти на бік. — І квіток...
Кілька сльозин упали Лесі на руку і мовби обпекли її. Здригнулася навіть... Доки ж? Доки?! Скоро два місяці. А кінець то наблизиться, то... Невже й цього разу він не настане? О, то буде над силу, над усяке людське терпіння. Випробувано всі засоби. Зостався тільки один.
Погляд упав на маленьку металеву коробочку, що лежала в буфеті... А в другій, поряд — ампула... з морфієм. Вона вже навчилася робити уколи. Найкраще, звичайно, в руку. Нічого мудрого.
Підійшла, взяла коробочку... дістала ампулу. Однієї замало, краще дві. Щоб напевне... Він тільки дякуватиме. Ніхто більше не має на це права, навіть батько. Тільки вона... І вона зробить цей удар з милосердя.
Вітер стукнув кватиркою, і Леся полохливо обернулась. Нікого. Ніч... Хіба не все одно: сьогодні це станеться чи завтра? Адже йому не поможе вже нічогісінько. Варто мучитись, коли попереду надія. А тут — навіщо? Для чого?.. Щоб збожеволіти?
Дві мініатюрні, мов іграшкові, ампули перекочувалися, зблискуючи на долоні. Кілька хвилин — і все. І не буде отого нелюдського, несамовитого кашлю, тієї гарячки, того шепоту, нервування.
Кілька хвилин. Рука потяглася до металевої коробочки.
— Лесю-у, — обізвався той, якому вона ладна була завдати смертельного удару з милосердя. Щось дитяче, благальне було в його голосі. Лариса Петрівна стрепенулася і хапцем поклала ампулки назад.
Ступила до ліжка.
— "..квіток... більше, — просив Мержинський.
XI
Кілька днів Мержинський лежав майже непритомний. Приходив до пам'яті зрідка і ненадовго. Та все ж у нього ще вистачало сили продиктувати прощального листа Вірі Григорівні. Лариса, як і раніше, старанно пов'язувала його обірвані, часом безладні слова і фрази, рядок за рядком виливала на папір чужу смертельну тугу, а вірніше — вбирала її у своє не знаюче міри серце. Два дні, поки писали, ходила мовчазна і скорботна. Листа не показала навіть старому Мержинському, сама й віднесла його на пошту. Було боляче-боляче... Проте де її право на такі почуття? Вона повинна бути гордою!
Користуючись присутністю Михайла Кривинюка і його допомогою, Лариса Петрівна за кілька днів докінчила давно розпочату статтю про народовський напрям, написала кілька листів, серед них і Крижанівській-Тучапській. Вона знає, як то тяжко втрачати друга, — нехай же хтось, кому він був (а може, і є) дорогий, не мучиться невідомістю. Нехай знає, що його не залишено напризволяще, що, незважаючи ні на які обставини, вона виконає свій обов'язок друга й поета.
Стан Мержинського після листа (це було останнє послання живого живим) почав катастрофічне гіршати. Почуття різко притупилися, зір і слух майже згасли. Хворий уже нічого не просив, ні на що не реагував. Навіть болі, здається, його не займали. Жахливо було дивитися на це немічне, висохле тіло, слухати його глухе марення, стогони чи зітхання, які — по суті, єдині! — свідчили, що життя ще блукає десь у закутках змертвілої людської душі.
Після чергової кровотечі Еліасберг помітив незвичайні бурі згустки.
— Легені розпадаються, — відповів на німе Лесине запитання. — Тепер уже скоро. — Він помацав пульс. — Будьте напоготові. Криза може наступити з години на годину.
Проте минув іще й ще день, сплив лютий.