— Заходьте, прошу! Він у малярні, з учнем...
— Зробив?
— Аякже, пане Ступо, аякже! — диякон кинувся до дверей.
— Не Ступа я, пшепрашам, Ступіцький єстем!
Пан Ступа довго вдивлявся в картину, заходив з різних боків і двічі навіть дививсь за раму. Зітхав, всміхавсь, прицмокував. Як на базарі циган біля коня. Здавалось, пан шукав в картині рота, аби заглянуть у зуби, й страждав від того, що не знаходив.
— Без фальші, пане Ступицький, без фальші, — не втримавсь урешті маляр і, зазираючи панкові в очі, додав на диво лагідним голосом. — Відомі ж ваші бардзо велкі смаки! Таких, як ви, не ошукаєш...
А Ступа мовчки чухав потилицю.
— Воно-то так... — озвався непевним голосом. — Пан правду каже... Але, пшепрашам, чому ж це кінь без сідла? Собі лишили? — пом'якшив докір легкою посмішкою.
— Та що, що ви! — заметушився маляр й побіг по пензля й фарби. — Яке вам? Козацьке, польське чи, мо', турецьке?
— На бога, польське! — замахав руками панок.
Тарас узявся терти фарбу, аби не бути зайвим в малярні. От-от диякон міг спалахнути й прогнати учня.
— Ну ось, — всміхнувся маляр й одступив два кроки від полотна. — Сідельце — хоч під полковника!
— Добряча збруя... — непевно мовив панок. — Таку не гріх повісити в залі... Але... Пшепрашам пана...
Диякон нахмурив брови й недобре глянув на пана Ступу.
Тарас завмер. Збирались хмари...
— Незручно якось, що голомозий... — розвів панок руками.
Диякон шумно видихнув, всміхнувся криво й перепитав:
— Пан хоче шапку вдягнуть Мамаю на голову?
— Еге ж, еге ж!..
— Смушкову сиву? Чорну? З шликом, пшепрашам, чи без шлика? — затупцював нервово маляр, готовий все зробити, аби забрали швидше картину.
— Пшепрашам пана, конфедератку, — крутнув гайдуцькі вуса панок.
Диякон побагровів. І тут Тарас побачив, уперше за ці три дні, того диякона, з яким він стрівся в Кирилівці.
— Як пан не хоче або не вміє... — спогорда мовив Ступа, — то я... — й пішов рішуче до дверей.
— Ну що ви, що ви! — метнувсь диякон слідом. — Я просто думав, яку б найліпше конфедератку!
Тарас встромив у горщик з фарбою ложку, якою тер, і нишком вийшов.
Лежав на сіні в клуні й не міг заснути. Думки пливли, неначе хмари, одна за одною, важучі, тоскні, хмурі. Хотілось плакать з жалю, кричать, клясти свою гірку недолю. Кричав би, плакав і проклинав, коли б то знав, що це поможе...
У напівсні постав залитий сонцем ставок у них в леваді. Крислаті верби ронять зелені віти в воду... А там хати горою ідуть над ставом, і їхня хата, й Оксанина... Хмаринки летять у небі, мов перелітні гуси... В садках, усипаних опалим цвітом, щебече птаство...
Зітхнув — і все пропало в темряві. Лиш смужка світла — немов застряла в дверях... Намацав торбу з книжкою, заплющив очі, щоб знову побачити Кирилівку. Й вона явилась скоро сердитим криком економа:
— Псякре-ев!
— Ой паночку, голубчику!
А поруч стоїть Богорський, у боки взявшись, хтозна-чого регоче... Й диякон вторить йому розлогим басом...
Прокинувся в холодному поту. Намацав торбу, прислухався. За стіною, в хліві, вурчали цівки молока... Пора!
Із двору вийшов, аби ніхто не бачив, садом. Повісив торбу через плече, умивсь росою в лузі й подався в степ...
...Кирилівку обходив полем. Пірнав у хвилі жита, як тільки хтось з'являвся неподалік. Не те щоб він боявся своїх людей... Боявся більше себе самого, того, який тягнув його під рідну стріху, де сухо в дощ, у холод тепло і прохолодно в спеку. Здавалось, вік не бачив братів, сестер і діда... Хто зна, чи буде краще у того маляра...
Здійнявши куряву, гарячий вітер погнав зелено-сизі хвилі хлібів й над ними різне птаство, яке не встигло сховатись десь у борозні...
Дячка Тарас побачив біля воріт. Приклавши руку до тонкої великомученицької брови, вдивлявсь у звихрену, вже посірілу далечінь і шепотів щось сам до себе.
— Утремо носа батюшці! — нарешті мовив радісно й, потерши руки від задоволення, передражнив: — "Путі господні несповідимі..." Хі-хі... А півень знає. На тин — й горланить посеред дня! На дощик, пане добродзею... Що за проява?! — побачив він Тараса. — Марино! А дай-но скибку ось старченяті! — гукнув у чорну яму дверей.
— Я вчитись хочу! — підбіг Тарас до маляра. — Візьміть мене за учня!
Дяк глянув скоса на "школяра", почухав носа й перепитав:
--— То ти до школи хочеш?
— До вас, малярству вчитися, — припав Тарас грудьми до тину. — Я вмію трохи...
— Хі-хі! — зненацька пирхнув дячок. — Малярству, значиться? Хі-хі... Прийшов, навчився й намалював! — вколов сердитим поглядом. — Не треба хліба! — прогнав дружину, що підійшла було до них, й ступив рішуче вперед. — Ану дай руку! Та ліву, ліву!
Тарас подав. Дяк довго й пильно шукав чогось на долоні, кректав і мгикав, а потім плюнув на руку хлопцеві і витер старанно рукавом.
— Так, так... — озвавсь нарешті. — Погані справи, хлопче... Тут ясно все на долоні. Як бубон, голий! Куди вже там до малярства! Шевця не вийде і навіть бондаря... Немов на сміх, господь кругом обділив!
Тарас не зразу все зрозумів. Відчув лише, що сталось щось непоправне. Цей здогад зріс, коли дячок тарасівський байдуже кинув:
— На все є воля божа...
Зробилось зовсім темно, немов погасло сонце й настала ніч. Упали перші краплі — на пил дороги, на лопухи... Ілля метнув стрілу вогненну в небі й помчав, помчав за нею із грізним гулом...
Маляр перехрестився похапцем й, підстрибуючи, побіг до хати. Гукнув Марину, щось перекинув у темних сінях і чортихнувся.
Тарас побрів рябим майданом. То тут, то там перебігали вулицю люди, здіймались в небо стовпи бадилля, куряви. А грім вдаряв усе частіше й дужче. Блискучі змії звивалися у чорних хмарах, мінились, гасли, тріскалися. Ворони з тоскним криком даремно рвалися до землі...
Коли линуло як із відра, Тарас уже був за селом. Згадав про книжку й побіг до хати, яка чорніла неподалік. Стояв і ледь не плакав... У шумі й шелесті почулась тоскна пісня, до болю схожа на голосіння... Став дослухатися... Ураз збагнув: це ж тут вони з Богорським співали вперше й просили хліба! І тут, он з тих дверей, до них явилася та біла жінка — напівжива, безсила тінь кріпачки...
Поглянув скоса на вікна й двері, забиті дошками, і сів на призьбі. Одмучились, діждались смерті... І враз таким мізерним здалося власне горе!.. Підставив руку під дощ, що лив і лив на вбогу пустку, на двір, який поріс густим розкішним споришем, й відчув, як став потроху відболівати. Немов краплин у зливі — людського горя в світі, й лише одна з тієї безлічі — його біда...
...Отара дружно кидалася на кожен кущик понад дорогою, а потім весело звернула в яр, де в росах сизо снила густа трава.
Чудне створіння вівця. Спокійне, мирне і незахищене. Ні рогів, ні ікол, ані копит, якими можна оборонятися. І все ж живе! А може, і краще бути вівцею? Живи й не думай; наївсь, напився і жди, як знову виженуть на пасовисько. Остригли — добре, не жарко буде, а вовна знов відросте. І доки хтось десь там на тебе гострить ножа, пасись, жуй жуйку і дрімай собі на здоров'я. Радій травичці, дощику...
Ой ты, птичко жолтобоко,
Не клади гнізда высоко! —
спливає раптом пісня Сковороди.
— Гись! Гись! — кричить Тарас, помітивши у панській гречці двох баранів. Коли ж отара сипнула схилом яру, задумавсь знову. Був мудрий дядько Сковорода!
А я буду собі тихо
Коротати милый вік.
Так минет мене все лихо,
Щаслив буду чоловік...
Не сподівався, що і його мине все лихо біля овець, проте одного, вважай, позбувся з їх допомогою. Вже досі з'їла б мачуха, коли б не взявся пасти громадську отару. А так — він сам собі голова! Пасе та все читає книжку з малюнками, хоча напам'ять знає її. Жаль, що пропала батькова книжка... Одне — що пам'ять, а друге — вірші... А в них же стільки мудрого! Читаєш всоте, а завмирає серце і сльози котяться хтозна-чого...
— Гись! Гись!
У гречці ті ж барани. Завзяті, діти бісові!
А вірші знов і знов спливають тихо в пам'яті, немов прозорі тіні від хмар біжать нестримно у далечінь.
Буйны вітры повівают,
Руки явору ламают...
І раптом страшно стає Тарасові. А що, коли рядки ці зникнуть, розтануть, щезнуть, забудуться?! Озирнувшись, притьмом зірвав торбину з плечей, вийняв книжку із кунштиками, а з неї чистий сірий папір. Сів у бур'ян там, де стояв, і взявся складать маленьку книжечку.
Всякому городу нрав и права...
Написав угорі на першій сторінці. Одвів руку з папером, примружив очі й подивився, оцінюючи. Поклав на книжку і став мережить дрібні рядки. Лишав довкола поле, аби засіять потім барвінком, маком, ружами. Писав старанно, чисто, як малював. Здавалось, дні і ночі сидів би так і, слово за словом, встеляв рядками папір. Ловив себе на тому, що той чи інший рядок писав інакше, ніж Сковорода, простіше і зрозуміліше. Напевно, так колись і було, а потім хтось зробив, як кажуть, по-своєму.
Буйні вітри повівають,
Руки явору ламають...
Вогнем упав йому на спину канчук.
— Псякрев! Пасеш отару у панській гречці?!
Тарас схопився на ноги й побіг виганяти з гречки овець. У шкоді, власне, були лише оті зловредні два барани, але і вся отара от-от могла до них приєднатися.
— Книжками, бидло, бавишся?! — вперіщив ще раз економ і, розрізаючи, немов потік, отару, помчав у степ.
З'явився й щез. Мов вихор, в якім сидить нечистий. Коли б не біль у спині, подумать міг би, що то мана промчала й зникла, марево.
Не плакав, стиснув зуби. Підняв пом'яту книжку, обдмухав, витер. Папір й олівчик знайшов край гречки у бур'яні. Навмисне сів на тому ж місці, де й перш сидів. Поклав папір на книжку і знов узявся виводить літери. Всю силу, всю увагу вкладав у це чудне писання, аби забуть про смуги, які пекли на спині, й не дати волі сльозам. А сльози рвали груди, давили в горлі, входили у ті сумирні вірші словами помсти й ненависті.
Не кожен, видно, здатний бути вівцею...
Сльоза — вода. Як не гати, як не старайся стримати, та все одно колись прорвуть і виллються. Та й що було б, коли б уся тяжка людська недоля збиралась у серці? Серця, напевно, одне за одним вибухали б, наче розрив-трава...
Коли рука стомилася, ліг долілиць, підпер долонями зважнілу голову.
Отара паслась жваво. Ягнята, збившись у гурт, стрибали, бились і борюкалися. Ну чисто діти! Вітерець приносив зі степу дзвін та свист коси... Гули джмелі, пірнали в квіти і затихали...