Звідси добре видно сивий Дніпро, а на ньому плоти й пароплави, мальовничий парк Шевченка, в якому він частенько відпочивав, видно також і металургійні велетні міста.
"З цієї "башти",— писав Яворницький до свого колеги академіка Д. І. Багалія, запрошуючи його в гості,— видно все: і Дніпро, і степ, і Самару-ріку — усе як на долоні" .
Коло будинку — скромний садочок, який сам Дмитро Іванович садив, своїми руками він виростив тут яблуні, груші, абрикоси, різні квіти.
В його бібліотеці знайдено брошуру за 1894 рік "Як самому виростити плодовий садок". Цими порадами користувався Дмитро Іванович, коли, засукавши рукави, брав у руки лопату, копав ямки, розпушував родючу чорну землю.
В робочому кабінеті професора Яворницького — безліч книжок з археології, етнографії, історії Росії, України, твори класиків. Багато з них — подарунки від авторів.
Тут же була невеличка дерев'яна трибуна. Він часто підводився з-за столу, ставав біля неї і продовжував працювати. Любив добротний папір, завжди писав пером "рондо" і обов'язково чорним чорнилом, яке для нього готував один знайомий хімік. Оці речі — папір, перо, чорнило — були для Дмитра Івановича співучасниками його щоденної творчої праці.
На робочому столі під склом — портрет професора О. Потебні, його вчителя, людини великого розуму, сильної волі й широкої ерудиції. На стіні — портрет Тараса Григоровича Шевченка, обрамлений квітчастим українським рушником.
У вітальні будинку, на стіні, ще й досі зберігся монументальний розпис. Його створив художник Микола Іванович Струнников. На цій картині художник зобразив Тараса Бульбу з синами в поході.
Історія цього розпису така. В 1920 році митець жив і працював у Катеринославі. За проханням Дмитра Івановича, з яким його пов'язувала давня дружба, він приїхав до нього, щоб попрацювати в історичному музеї. Жив Струнников у будинку вченого.
Дмитро Іванович надихав художника взяти пензель та написати "Тараса Бульбу з синами", "Козака з бандурою", "Автопортрета".
— Дивлюсь, як ви ото пензлем доторкаєтесь до полотна,— каже вчений,— і впізнаю рєпінську школу. Щасливий ви, Миколо Івановичу, що працювали з геніальною людиною.
Микола Іванович радісно усміхнувся.
— Та вже стараюсь, щоб не потьмарити ім'я свого вчителя і наставника...
— Бачу, Миколо Івановичу, що ви все більше й більше захоплюєтесь запорожцями. То, кажу, було б добре, якби ви проїхались в козацькі села Покровське та Біленьке.
Микола Іванович послухав Яворницького, поїхав у с. Біленьке. В тому старовинному селі чимало він написав портретів. Художник на тлі українського краєвиду змалював своїх героїв: М. Білого, П. Макаренка, Я. Пазюка, українську жінку Одарку Пазюк та "Козака на дозвіллі". Твори Струнникова й сьогодні радують своєю майстерністю.
Інколи через хворобу Дмитро Іванович не приходив у музей, тоді співробітники йшли до нього додому, кожен, звісно, тільки з невідкладними справами.
Підписуючи будь-який офіційний документ — грошовий чек чи листа до вищих інстанцій, Дмитро Іванович рідко коли користувався бібулою, а найчастіше присипав свій підпис на документі дніпровським білим піском, який швидко вбирав чорнило, а потім здував цей пісок і повертав документ.
— Так робили в Запорозькій Січі,— чи то жартома, чи то серйозно зауважував господар.
— Так-то так, Дмитре Івановичу,— звернувся до нього вартовий і водночас касир музею дідусь Олімпій Андрійович Щукін.— А от скажіть, у чому мені носити зарплату з Держбанку для співробітників музею? Зброї у мене немає, охорони не дають, хоч би портфель був...
— А навіщо вам портфель? Краще без нього, бо хтось і справді подумає, що ви гроші носите.
— Та воно конешно, а все ж таки, в чому приносити з банку гроші? — допитувався дідок.
— А я вже подумав про це. Ось гляньте, що це в моїх руках?
— Начеб псалтир!
— Так, правильно. А тепер загляньте всередину, що ви тут бачите?
— Нічого не бачу: наче якась коробка, чи що?
— От і добре, що ви побачили коробку. Оце вам буде портфель.
Дмитро Іванович вирізав усе священне писання зсередини церковної книги і зробив з неї скриньку. Отже, коли збоку глянути — псалтир, а всередині — потайне сховище на гроші.
— Оце добре, Дмитре Івановичу! А я б до цього й не додумався.
— Це певне сховище! Отож беріть цей "портфель" і спокійно в ньому носіть музейні гроші; запевняю, ніхто на вас не накинеться...
І справді, дідок Щукін з цим псалтирем-"портфелем" безпечно ходив кілька років. Нікому навіть на думку не спадало, що богобоязливий дідок носить у псалтирі гроші...
До Яворницького раз у раз зверталося багато людей в найрізноманітніших справах — етнографії, мови, відтворення образу історичних постатей,— і кожний завжди одержував вичерпну висококваліфіковану відповідь.
Відомий український драматург М. П. Старицький, працюючи над драмою "Богдан Хмельницький", звернувся 15 січня 1899 року до Дмитра Івановича й просив допомогти йому "...познайомитися зі звичаями тогочасної придворної польської магнаторії. Де б знайти джерела історичні і романтичні — чи не пригадуєте?" .
У другому листі, датованому 7 грудня 1899 року, Старицький дуже просить Дмитра Івановича "...порекомендувати, де дістати театральні реквізити — жіночі та чоловічі: гетьмана, генерального судді, генерального писаря та інших".
Не обійшовся без допомоги історика і другий корифей українського театру П. К. Саксаганський. З квітня 1915 року він звертається до Д. І. Яворницького, як до великого знавця українського побуту:
"Бачиш,— пише він,— я тільки й знаю, що Возного — це щось нагадує сучасного судебного пристава. Возний вибирався дворянством, і приводив тяжущихся до суду, і назначав імущество в продаж. Оце й усе, що я знаю. А от яка його була одежа? Чи ти, голубе, ніколи не находив десь тієї одежі? Якщо маєш, то або намалюй, або опиши, яка то мусить бути одіж. Зостаюсь, як і перше, вірний Опанас Саксаганський".
Частенько листувався з Дмитром Івановичем і Марко Кропивницький. Одного листа він почав імпровізованим віршем:
Ой Дмитре мій, Дмитре,
Прихильник ти щирий!
Багато ти, друже,
У душу мою
Перелив своєї
Теплої, палкої
І бравої душі:
Розпалахав мрії,
Зогрів мої думи
І в серцеві хворому
Вигоїв надії.
А закінчив свого листа словами: "Літом хоч тижнів зо два поблукаємо з тобою понад Дніпром".
До будинку Яворницького часто заходили академіки, професори, художники, письменники, вчителі, кобзарі, чабани, що з сопілкою в руках складали й співали тут українських народних пісень. Не минали його будинку й композитори М. В. Лисенко та К. Г. Стеценко, артисти П. І. Цесевич та Г. В. Маринич, вчені О. М. Терпигорєв, С. Б. Шарбе, А. П. Виноградов, фольклорист і літературознавець В. В. Данилов.
Був у нього Олександр Корнійчук, щоб порадитись, як краще й правдивіше показати на сцені Богдана Хмельницького, приїздили артисти з Тбілісі. Частенько приходили й адміністратори українських театрів Дніпропетровська, Києва, Харкова, прохаючи поради, як краще поставити історичну або побутову п'єсу та пошити для неї український одяг.
Любив Дмитро Іванович і фізичну працю. Взимку можна було бачити, як він у чорній смушевій шапці та рукавицях прочищав стежки, обмітав ганок від снігу. В його дворі завжди було чисто й охайно. Такий порядок був у нього скрізь, починаючи з двору й кінчаючи робочим кабінетом.
Ті, хто знав Дмитра Івановича, завжди дивувались його працьовитості й наполегливості. Він цілими днями й вечорами писав, доповнював свій словник, звіряв окремі слова з іншими словниками та довідниками, давав коментарі до кожного слова.
Яворницький знаходив собі роботу і під час відпочинку; підрізав зайві гілочки на деревах, і не тільки біля свого будинку, але й у громадському сквері, відносив подалі каменючку, що лежала на дорозі, палицею згрібав і прикопував сміття, бо в усьому любив чистоту й охайність.
Одного разу Дмитро Іванович сидів з книжкою в руках на веранді й підслухав таку розмову:
— Скажи, Степане, ти знаєш, чий це будинок?
— Ні. Не знаю. А чий?
— Яворницького. А знаєш, де він грошей узяв, щоб збудувати цей будинок?
— Не знаю. А де?
— Накопав — от де! Кажуть, що він сотні могил розкопав, усе шукав скарбів, поки знайшов-таки. Отож за той скарб він і будинок собі збудував.
— Бреши, та влад! — вигукнув з двору Яворницький.— Не в могилах накопав, а "запорожці" мені дали: написав три томи "Історії запорозьких козаків" та й збудував собі будинок.
...При собі, в кишені, Дмитро Іванович завжди носив маленьку книжечку й олівець. Уважно слухаючи яку-не-будь розповідь, він тихенько виймав свою книжечку й записував цікаві слова, оригінальні вислови, думки оповідача.
Дмитро Іванович часто бував на ярмарках, де вмів уважно слухати людей, не перебиваючи їх і лише під час паузи інколи закидаючи слівце. Особливо це він робив тоді, коли розмова йшла з простими людьми.
Одного разу Дмитро Іванович закликав усіх співробітників музею до свого кабінету й сказав:
— Слухайте, що я вам прочитаю. Це мій твір, а зветься він — "Ярмарок". Я написав його після того, як побував у Котівці на величезному ярмарку. Був там п'ять днів. Чого тільки я не чув, чого тільки не бачив! Отож захотілося мені почитати вам, а ви послухайте,— може, дещо й виправите.
Майже дві години ми з великим захопленням слухали цей твір. Написаний він був чистою народною мовою, в ньому подано влучні образи, цікаві штрихи кипучого народного життя. Наш дружний сміх часто переривав читання цього дотепного твору.
За довгі роки життя Дмитро Іванович виробив собі режим праці, харчування та відпочинку. Спав мало: лягав о 12 годині ночі, вставав о 5 ранку і зразу ж ішов на прогулянку — в сквер або в парк Шевченка. Після снідання, годині о 9-й, помаленьку чимчикував до музею. На сніданок — чай з медом, а ввечері — кисле молоко та білі сухарі. Ніколи за все своє життя не їздив на курорти, не курив, не вживав спиртних напоїв. Знаючи це, в музеї ніхто при ньому не курив цигарок, ніде, було, не почуєш запаху тютюну.
Коли Дмитро Іванович втомлювався, він клав перо, тихенько сідав у кабінеті на канапу, відпочивав. Потім знову брався за роботу.
Влітку Дмитро Іванович часто ходив до парку Шевченка. Любив послухати музику. Він заздалегідь сідав біля естради, спершись на ціпка, й чекав початку концерту.
Диригент обласного симфонічного оркестру М.