Розказую їм і про те, і про друге — толкуюся з ними. Отже, мій Андрійко хутко і заскучає; так він і вариться: очі собі тре, і позіхає, і зітха. "Пустіть вже, мамо!" — проситься. А скоро пустив, — чого не загадає! І гомонить, і пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цілечку ніч тую довгу ізо мною сидіти, мене слухаючи та мені в вічі пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночі прокинешся — не спить Василько мій.
— Сину! Чому ти не спиш?
— Так... не хочу!.. Чого, мамо, ніч темна-невидна?
— Так бог дав, дитино, що темно уночі... Спи, — кажу йому, — спи!
Він і змовкне... Тільки довго ще невпокійно ворочається.
Було, як місяць у віконечко засвітить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дітей місяць сипле промінням, — то й укриваю, було, їх і наказую Василькові: "Не дивись, Василечку, на місяць, — не годиться!" Він і зітхне... То вже вряди-годи упаде така нічка, щоб він спочив тихим духом, або зовсім нема йому сну, або ж сни невпокійні сняться.
Андрійко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зійшло, а він міцним сном висипається, розкидався-розгорівся... Як його звечора трудно упорхати, так і піднять уранці. А прокинувся він, мій пустунчик, — і гуком його в хаті аж сохи движать! Ну бігать, гомоніть, гайнувати, аж усе піде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: і пострахаєш, було, і покрикнеш на його...
Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрійко скорий був, палкий, як іскра, — то, було, тричі на день і більш посвариться з дітьми на улиці, а то й поб'ється за яку пустоту.
— Андрійку! — каже тоді Василь, — а що ти невеселий?
— Бивсь, от що!
— Ото-то й бачиш, Андрійку, що за твою пустоту тобі й не минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, і не стидно б було, що тебе попобито!
А Андрійко йому своє:
— І так сидіть нудно!
Та знов югне з хати — і слід загув!..
Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи піде, було, чи не піде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється ніде. Так і зріс на самоті, сам із собою. Не говіркий був, не смішливий. У кого вже він вдався такий!
Андрійко, то всіх дівчат у селі знає. Робить і діло, щирим серцем робить, а годинку урве собі на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, — і очей не зведе, і думки ні на що не зверне — уся душа його в роботі.
IV
Діти мої, діти мої!
Пройшла в нас чутка — некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубків — що то за хороші, за молоді, боже мій добрий! Одного ранку — бодай такого ніхто не оглядав! — сказано мені, що на черзі Андрійко у некрути...
Збираю останнє, споряджаю його... яково-то свою дитину на лихо, на біду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А він-то на моїх очах уже прив'яв... Де той погляд молодецький, де усміх веселий!
Чи мені ж те оповідати, що не одная ненька стара хлопцеві серденько слізьми в'ялила? Плакали і молоді очі за ним, за його гарною вродою! Любо він пісні виспівує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селі розлягається. Отже, й виспівав собі дівчину любу та гарну. Літньої пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, — думаю та горюю і чую, було, розмову їх тиху та любу... Сподівалась я невісточки, як ластівочки, собі на втіху... Пішла моя сподіванка слідом за некрутами!..
V
Казано в середу везти новобранців по обіді. Сиджу я та дожидаю тієї години, — коли вбігає мій Василько задиханий, блідий і за ним два чоловіки в хату.
— Паніматко! Спорядіть обох: пан звелів і Василя брати!
Я віри не йму їм.
— Не буде сього! — таки на їх кажу. — Адже ж пан сам людина божа!
-Ні, мамо, — промовить Василь, — так воно дійсне єсть, як вони тобі сказали!..
І всі мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: і чую, що говорять, і бачу їх, а до серця ніщо мені не доходить.
VI
Виїжджали три тройки. Усе новобранці. За ними рід іде, проводжає. Сіла й я між своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очі набігають...
І так мені сталося, наче я дитина мала: не розумію нічого, не знаю, не пам'ятаю. Тільки як гляну на дітей, то страшно стане.
Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене — хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх... Господи, боже мій! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!..
VII
Привели мене у темну якусь хатину — землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, під щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько...
Кланяюсь, прошу: "Не оставте ласкою вашою, добродію, і моїх синів!"
Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна і на діток дещо...
— Не журись, старушка! — прохрипів. — Трошки ваші синки поскучають — без того не можна в світі, а там злюбиться: молодці будуть, от як і я, приміром кажучи!
Поглянула я тоді спильна на його: червоний, обдутий якийсь він, очі в його якось померхли... Боже ж мій! А мої сини, мої голуби сизі! Що у їх душа тепереньки свята, і погляд ясний, і любі обличчя квіткою процвітають!..
VIII
Попрощалися. Провели мене діти за місто... От іще й досі, як вибереться літом день гарячий, душний, то й згадаю собі те прощання наше: от ідемо містом... позачинювані будинки, запиняні вікна скрізь; за містом соснина темна, далека заступила шлях піскуватий; суне перед очима по піску рипливий віз, на небі сонце пекуче...
IX
Зосталась я сама-самісінька, недугуючи. Ні сну мені, ні одпочинку. Роблю через силу, нічого не знаю, не чую...
Минає рік, і другий, і п'ятий...
Обняла мене мов хмара чорна; тільки й світяться мені, як дві зіроньки темної ночі: то дітоньки мої!
По різдві сиджу я одного вечора, так уже у пізні лягови, пряду... Надворі завірюха, аж у вікна б'є, і світло мигтить...
Коли — стук-стук! Одчиняю — Василь!
— Василечку, синочку мій! А Андрійко де?..
— Нема вже, мамо, Андрія! Ліг Андрій, мамо, та й не встане вже!..
А я наче знала: я його щодня в бога, щоночі оплакала!.. А жити б такому та жити! На виріст, і на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком і на той світ погнався!..
— Зстаріли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..
— А так мені жилося: устаю — плачу і лягаю — плачу, так мені жилося!
-Я, мамо, до вас умирати прийшов!..
Придивлюсь до його, — лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!..
— Синочку мій! Бодай би я не діждала твого слова почути!
Отже, то щира правда була, що він сказав. Тане й тане мій Василько як свічка. Полежав, похирів — та навесні й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тії виправки та походи силу з його усю вибрали...
— Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні тратити! — було каже. — Не для таких, як я, війна, й войовник з мене не жвавий!
Як уже в тяжкому недузі лежав, то все, було, дума та дума, та дума собі.
— О боже, боже! — заговорить. — Який у тебе світ красний! А я й не наживсь у світі, а я й не навчився, а я й не знаю нічого!..
І в останню годину промовив:
— Не жив я, мамо, на світі! Тільки збирався жити!.. Молоде, то як косою скосило... А я зосталася...
Х
Тільки мені й потіхи, що коли присняться мої дітки.
Та все сняться вони маленькими, а парубками ніколи не присняться.
І як живії вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітами та зіллям сидить, задумався...
Прокинусь... пусто! Робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько...
Живу... Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю... якось дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу...
НЕ ДО ПАРИ
I
Як не живи, а лихо не мине. Так уже нам Бог дав, така вже доля наша…
Була в мене небога; при мені вона й зросла, бо сиротою зосталася змалечку. Я й батька, і матір її поховала й оплакала; я й її розуму навчала і добра її гляділа. У неї була й хата славна, і селитьба, і скрині такі на колесах, що, було, перехилишся та й дна рукою не достанеш.
Живе вона в мене веселенька собі, а хороша!.. Така чорнобрива, та ясноока, та уста рум’яні, та станочок стрункий. А що весела була, та жартівлива!
І хазяйка з з неї добра, роботяща. Як дійшла вона літ своїх, то я без клопоту хліб їла: вона й зробить усе, й догледить усього, і обміркує все, і хату мені звеселить.
II
Живемо ми отакеньки приязненько собі та любо. Коли разом я помічати стала, що Парася щось сама собі думає та думає. Голосно словця не скаже, весело не засміється, не гляне. І змарніла трохи.
Мені вона не признається, а я не питаю. Ходила вона і на вулицю, і на вечорниці. Іде, було, й скаже: "Тіточко-голубочко! Я піду до дівчат", або там куди; а тепер уже випурхне з хати, не питаючи мене.
III
Одного вечора вернулась вона така тиха, а весела; хоче ніби щось мені сказати і не каже.
— Що, Парасю-голубонько, що тобі доброго трапилось?
А вона все варується мені сказати, тільки гляне та зчервоніє. А я все наполягаю: скажи та скажи!
Вона встала й говорить тоді:
— Я, тіточко мила... Я вже хутко заміж піду.
— Боже тобі поможи! Нехай Мати Божа щастя-талан дає!
Питаю, за кого вона думає...
— За Семена Палія.
— Ох, дитино моя! Чи то ж до пари? — кажу.
— До пари, до любої вподоби! — одкаже мені гордо.
IV
А Семен Палій той був на все село чудний та дивний. Багатир був, а жив, як убогі люди живуть. Він, було, не придбає, а втеряє, ярмаркуючи. Чи він продає, чи він купує, то все не на користь собі, усяке його ошукає, аби хто схотів. Не те, щоб він був так собі: розумна в його голова була, і словом він, було, впоїть тебе, як медом; а проте дивний, якийсь дивний з його чоловік був. Таких людей я й не бачила. Було, іноді на його ніби щось найде: лежатиме цілісінький день у городі, наче недужий, або ніч проблукає по степу, по полю. Хто його знає, що йому!
V
От я й викладаю все теє небозі. А вона... звісно вже, що дівчина не вважає ні на віщо, полюбивши. Любить, то вже любить. Хоч і знає, що буде недоля, та не боїться, — про свою долю байдуже!
Радила я й просила. Вона плакала, слухаючи; а до Палія Семена душа її, як той метелик до вогню — не одженеш, не зупиниш.