Щиро вдячний тобі, Юлю. Я аж ніяк не іронізую, ні. Дійсно, в таких справах треба радитись. Я й радився... наприклад, з своїм батьком. Він мені, мабуть, і прищепив таку хорошу, справжню любов до професії сталевара...
Ураз хтось із комсомольців гукнув:
— Ти думаєш, що відразу станеш сталеваром?
— Ні, аж ніяк цього не думаю,— відповів Перегуда.— Спочатку, мабуть, тільки вчитимусь на підручного... Або розливатиму сталь у форми. Але мені хочеться пройти весь шлях робітника біля печі — від самого початку, власними руками варити сталь. Так, як Макар Мазай, хоч йому було важче. Я цей шлях пройду швидше, у мене буде середня освіта. І думаю, що вже й першого року праці в цеху дам заводові чималу користь.
Марійка головувала на диспуті. Вона, як і Юля, не поділяла думки Віктора йти після школи працювати на завод і так само, як і Юля, чекала, коли він попросить слова. Їй дуже хотілося, щоб Віктор переконав її в доцільності свого рішення.
Проте його виступ розчарував Марійку. Вона розуміла його пристрасть, захоплення. Але все-таки виходило якось занадто по-хлоп’ячому. Це все одно, якби п’ятикласник сказав: "Не хочу кінчати школи, я запалився бажанням зараз же стати дослідником Арктики". Чогось дуже важливого не сказав у своїй промові Віктор, а чого — Марійка ще не знала, і їй було страшенно прикро і за Віктора, і за себе.
Вона прийшла на диспут, підготувавшись, у неї були свої думки про вибір професії. Та заява Віктора все поплутала. Марійка вважала, що Перегуда повинен учитись далі, щоб прийти на завод, до печі, де вариться сталь, по-справжньому озброєним знаннями. І водночас зворушувало його пристрасне бажання вже сьогодні стати робітником на заводі.
Виступи закінчились, і Марійка встала за столом спокійна, упевнена, з ледве помітною усмішкою. Прийшов час підбити підсумки і сказати щось своє, власне, що весь вечір мучило Марійку.
— Про Віктора Перегуду,— сказала вона,— сьогодні згадувало багато промовців. Дехто навіть з жалем говорив — пропав, мовляв, хлопець. Але я знаю, дехто й підтримує рішення Перегуди, та чомусь ніхто з цих учнів не виступив. А шкода! Ну, тоді за них скажу я, бо теж поділяю думки Віктора Перегуди...
В залі щось немов зсунулося з місця. Майнув шелест. Марійка відчула незвичайне піднесення, немов підлетіла вона на крилах, незвичайну радість від того, що зараз скаже. Всі обличчя немов на мить переплутались, і виразно бачила вона тільки обличчя Віктора.
— Дехто даремно тут умовляв Перегуду одуматись,— говорила вона.— А нічого поганого немає в тому, що Перегуда піде працювати на завод робітником. Наші часи такі, що він обов’язково стане, нарешті, й командиром — майстром, інженером. Хай іде своїм власним шляхом! Це — його воля, його право. На заводі ніхто не позбавить його права вчитись! Ніхто! Ні комсомол, ні партія, ні народ! Сотні тисяч наших робітників вчаться у вечірніх школах, на заочних відділах університетів, вчаться без відриву од виробництва. Хто ж дасть право Перегуді, робітникові з середньою освітою, не вчитися далі?
Марійка побачила, як Віктор раптом на весь зріст встав з свого місця і крикнув:
— Правильно! Правильно!
І так, не сідаючи, він зааплодував. Услід за ним увесь зал гримнув оплесками.
І хтозна-чого Марійчина увага несподівано спинилася на Ніні Коробейник. Ніна сиділа у другому ряді, потупивши очі. Вона єдина не аплодувала.
* * *
Марійка не могла звикнути до того, що ось уже скільки часу, повертаючись додому, вона входить у дивно притихлу квартиру.
Ключ у дверях клацав сухо, як постріл. Кімнати здавались без матері порожніми й похмурими. Дівчина швидше вмикала електрику, тільки ж і світло не могло розвіяти самотності квартири.
Але сьогодні, повернувшись із диспуту, Марійка відчула, що в кімнатах немов хтось є. Це було дуже дивне почуття. Адже двері замкнено, і за ними нікого не могло бути.
Марійка зупинилась у передпокої, прислухаючись до одноманітного і, як їй здалося, мелодійного звуку.
Відразу ж догадалась, що це співає звичайний цвіркун. Звідки він узявся? Дівчина слухала його пісні з смутною усмішкою. В тій хаті, в селі, де колись вона жила з матір’ю, теж вечорами отак грав на скрипці цвіркун, і мати казала, що його вколисуючу музику треба прописувати хворим, як снотворне.
Марійка пройшла в кімнату й сіла біля материного ліжка. Довго сиділа в темряві. На підлозі лежали квадрати блідого світла. Іноді вони немов ворушились і підповзали ближче до ніг. Усі думки були про матір. Серце хапав відчай. На людях було легше, а зараз, на самоті, несила була тамувати душевний біль.
Згадалося багато такого, про що раніше Марійка зовсім би не думала. Якась на перший погляд дрібниця з пережитого несподівано поставала в зовсім іншому світлі і завдавала все нового болю.
Мамочко, пам’ятаєш, як ти купила мені нові черевики? Я тільки для годиться спробувала протестувати, а черевики все ж таки взяла, хоч мої були ще зовсім пристойні. А ти сама продовжувала ходити в своїх благеньких і стоптаних. Нишком від мене ти зайшла до шевця й попросила їх полатати. Ти не хотіла, щоб я навіть знала, що ти ходиш у латаних черевиках...
А хіба не було так, що ти віддавала мені свою вечерю, а сама лишалась голодною? Ти з безтурботною усмішкою запевняла, що вже повечеряла. І я, хоч знала, що це неправда, все ж брала від тебе те, що ти давала мені, і вважала, що це так і має бути...
Одного разу ти прийшла додому пізно ввечері, вкрай стомлена, а я в цей час збиралась до подружки і не схотіла навіть підігріти тобі обід... Скільки разів бувало, що я різко, знервовано відповідала на якесь твоє запитання, говорила тобі грубощі.
Мамо, коли б можна було повернути пережиті з тобою дні! Я була б зовсім іншою, мамочко!
Та повернути минулого не можна, і внутрішній голос говорив Марійці, що, можливо, вона вже не побачить своєї матері ніколи.
Давно не було в квартирі такої тиші. Незабаром і цвіркун прислухався, цигикнув востаннє й затих.
32
Мечик Гайдай продовжував залицятись до Ліди. Всі помітили, як він на кожній перерві намагався бути з нею разом, щось нашіптував дівчині. Спочатку Ліда відмахувалась, але згодом бачили якось Мечика й Ліду вдвох у кіно.
Одного разу Гайдай гоголем увійшов у клас і весело заявив:
— Доводжу до відома шановних десятикласників, що рибка клюнула! Ще кілька днів — і я зможу зовсім витягти її на бережок!
— Ти ж це про що? — спитав Віктор Перегуда, враз пригадавши колишні нахваляння Мечика.
— Як рибку звати? "Вобла"! Скоро я зможу продемонструвати "воблу" в стані закоханості. Думаю, що буде цікаво.
Віктор нахмурився:
— А я думаю, що це буде ганебно!
Підійшла Марійка.
— Мечику! Ти що? Адже це — підлість! Хіба ти здатний на таке?
— Це природно,— сказав Мечик,— що ти захищаєш дівчину. Адже ти сама належиш до дівочої армії.
— При чому тут дівчина чи хлопець! — втрутилась Софа Базилевська.— Ти ображаєш нашу товаришку! Авжеж, насміхаєшся з найкращих людських почуттів!
— Май на увазі,— сказав Віктор,— Ліда — член нашого колективу. І ми тобі не дозволимо глузувати з неї. Ти хочеш принизити, розтоптати почуття однокласниці, своєї товаришки по школі! Чи ти взагалі поважаєш кого-небудь із своїх товаришів?
Мечик з удавано комічним виглядом схопився за голову.
— Ой, ой,— вигукнув він,— скільки шишок посипалось на бідного Макара! Ти говорив, як Віктор чи як секретар бюро? Дозволь же нагадати, що, наскільки я розумію в астрономії, за мене теж боролися. Марієчко, і ти ж тоді приходила до мене додому, і навіть дружбу пропонувала. Пам’ятаєш? Бачиш, як ти помилилась! Отакому негідникові — свою чисту, дівочу дружбу!
Всі побачили, як Поліщук спалахнула.
— Ти даремно так іронізуєш над цим! — виразно промовила вона в раптовій тиші.— Всі ви можете бути свідками... Я й зараз не відмовляюсь од своїх слів! Я пропоную Мечикові дружбу!
— Ти рисуєшся,— враз вигукнула Ніна,— бо... бо це нікому не потрібна жертва!
Мечик швидко глянув на неї.
— Жертва? — тихо повторив він.— Отже, я такий, що... одним словом...
Він не доказав, якось дивно махнув рукою і тихо сів у кутку, на найдальшій парті.
Марійка докірливо похитала до Ніни головою:
— Образила Мечика!
— Заступниця! — пирхнула Ніна.— А він не ображає всіх нас? Чим? Своїм хвастовством, двійками! А що це за вчинок з Лідою Шепель!
— Так знай,— стримуючись, сказала Марійка,— що Мечик зовсім не такий! Це в нього напускне, йде воно від вуличного хлоп’ячого хвацтва. Еге ж, і — намул, накип! А серце живе, хороше!
— Ну, і копирсайся в намулі,— гидливо скривилась Ніна,— а мене звільни, будь ласка.
— Тебе ніхто й не просить,— тихо відповіла Марійка, почуваючи, як несподіване роздратування здіймається в грудях.
Віктор одвів її вбік.
— Слухай, Маріє,— сказав він,— ти, можливо, маєш рацію, хоч все ж, думаю, Гайдай, мабуть, такий, як він є. Поки що я не бачив його "живого" й "хорошого" серця. Ну, а хвацтво — це справедливо. І накип лишився ще від часів окупації. Та зараз я про інше. Ти поговори з Лідою Шепель. Обережно, тактовно, ти знаєш — як. Треба її попередити, розкажи, як тут нахвалявся Мечик демонструвати її закоханість.
У цю хвилину в клас увійшла Ліда. Гамір зразу ж затих при її появі, але дівчина цього не помітила. Її очі когось шукали. І враз, угледівши Мечика, вона спалахнула, зашарілась.
— Бачиш, що робиться,— шепнув Віктор.— Ах, це така підлість! Як ти можеш говорити про його хороше серце! Ні, я сам, сам поговорю з Шепель!
Він відійшов, потираючи долонею широкого лоба. Марійка хотіла пояснити, чому вона вважає, що Мечик усе ж таки не негідник, не пропащий для колективу, що нутро в нього здорове і він у душі добрий, чулий. Але справді, чому так важко це довести? Які знайти конкретні слова?
"Невже це тільки моє суб’єктивне відчуття, інтуїція?" — подумала вона. І враз згадала епізод, який зворушив і водночас здивував її, бо тоді вона теж не думала, що Мечик здатний на хороший вчинок.
Це було на великій перерві. Марійка зайшла в буфет і раптом побачила, що Гайдай купив Федькові й Митрикові сніданок. Він дбайливо посадив їх за стіл, знову метнувся до буфету й поставив перед хлопчиками тарілку з двома тістечками. І в цю хвилину несподівано побачив Марійку, яка вже деякий час стежила за ним.
Ураз немов хтось підмінив Мечика.