Ані булави перед ним не несли, ані бунчук не маяв над головою. Гетьман перед маєстатом горя скорився.
У його ході видно було втому.
— Подався наш Іван Степанович, — почулося в товпі.
— Ой подався!
— Гадаєте, очей і серця не має? Сказати, — всьо на його совість паде.
— З усього рахунок перед Господом Богом здати мусить.
— Кождий за себе відповідає, а він за всіх.
— Бо своїм розумом робить.
— Зі старшинами радиться.
— Старшини собі раді, не кому.
Біля гетьмана, як звичайно, Войнаровський, з другого боку генеральний суддя Чуйкевич, за ними обозний Ломиковський і прилуцький полковник Горленко. Всі вони вбрані темно, не по-святочному. У всіх обличчя сумні і зажурені.
Тільки оден у тому жалібному почоті визначався дорогою шубою з великим соболиним комніром, оздобною шапкою та шаблею самоцвітною. Це був резидент короля Лещинського при Карлі XII, пан Понятовскі, що до гетьмана з королівськими дорученнями нині ранком прибув і разом з ним до церкви поклонитися пам'яті батуринських героїв ішов.
За гетьманськими старшинами декілька старшинських жінок ступало. І вони не пишалися дорогими вбраннями, в кождої хустина в руці. Деякі так і не віднімали її від заплаканих очей. Тільки одна з ясними очима, як дитина, розглядалася кругом. Ніби смутку до свого серця допустити не хотіла.
— Це теж Кочубеєва доня, не знаєте? Обидовського Ганна.
— А вона ж тут чого? Кочубеїв обласкавлює цар. До давніх маєтностей пускає. Ще, мабуть, і нових придасть. Сина, говорять, до себе покликав.
— А доньки з гетьманом тримають.
— Завзяті доні виплекала Любов Федорівна.
— І між старшинськими дітьми кріпкої вдачі бувають.
— Так мало.
— Мало гарних людей на світі.
У церкві чорна домовина, обсипана барвінком, як плащаниця, перед царськими вратами на кам'яних плитах лежала.
На домовині одно тільки слово: "Батурин". Але й того досить, щоб весь храм смутком, як хмарою, вповився, хмарою, з котрої сльози дощем накрапали.
Ладаном пахло. Свічки, як горючі мечі, палахкотіли. Панахидні слова, як грудки землі, об дошки домовини били, а відгук їх від людських серць відбивався... "Батурин!"
Другого слова в нікого й на гадці не було. Всіх воно всеціло в свою владу взяло, всіх воно своїм болем великим в одну жалібну родину в'язало, — і старшин, що кругом домовини стояли, і міщан, що за ними товпилися, і козацтво, що собою притвір заповнило, чоловіків і жінок, багачів і бідноту — всіх!
Гетьман бачив тую велику силу болю, сам під його вагою угинався, а в голові його являлося питання: "Чи надовго це?"
Гетьманські співаки "Вічную пам'ять" на хорах заспівали.
Пригадалося, як колись хоронив свою дружину, а недавно матір, ігуменю Магдалену.
Ніколи пісня не добиралася так до глибин душі. ніколи так звуки ножами не впивалися в серце... "Батурин!"
Добре, що тут Мотрі нема, що вона його смутку не бачить, що вона не дивиться, як йому тьмариться в очах, як свічки зачинають блудними огниками по церкві танцювати, а домовина росте... росте... росте...
Невже ж це смерть?.. Невже ж це йому "Вічную пам'ять" співають?.. Ні, ні, не допусти. Господи, до того... Ще трохи, трохи, ще діло не доведене до краю, ще чаша не допита до дна... Не зупиняй його. Боже, посередині дороги, як зупинив його великого попередника перед п'ятдесяти роками... Добре, що тут Мотрі нема... Горячо так... Тільки сліз, — не воздух, а біль вдихаєш... всі гадки, які передумав протягом довгого життя, з цілого світу злітаються і заповнюють голову, як отсю церкву люди. Голова важка, як камінь... Двигни цей камінь, двигни!.. Господи, невже ж ти не бачиш, що це понад сили його?
Коліна дрижать, щось їх до плит тягне, він мусить, мусить перед чорною домовиною ударити чолом... "Батурин!"
VI
В притворі зчинився крик.
Мало до великого нещастя не прийшло. Насилу втихомирили товпу.
Якийсь не молодий уже козак сорочку на собі рвав, кидало ним, викривлювало уста, хотів щось казати і не міг, ніби йому мову умкнуло і помішало розум. Насилу не вивели, а прямо винесли з церкви, занесли на дзвіницю і до пам'яті приводили.
Козак був не з простих. По вбранню і по біллю видно, що з заможних, може, й старшина який сотенний.
Відчепили шаблю від боку, пістоль із-за пояса добули і пояс розпустили. Пояс був старосвітський, золотом перетиканий, — не нинішній козак.
— Гетьте! — кричав. — Не доторкайтеся мене, тікайте, як від зарази! Гірш зачумленого я.
Деякі на саму згадку про чуму відскочили, але відважніші налягли на його, бо хотів з дзвіниці скакати і пістолі шукав.
— Дайте пістоль, хай уб'ю себе, бо я жити не гідний! Кричав, грозив, а побачивши, що не зворушує нікого, став по-доброму просити, щоб зглянулися на його муку і дозволили вмерти, бо він не вартий, щоб його свята земля носила.
— Покличте попа. З гріхів сповідатися хочу. Не тихцем, а щоб почули всі, може, Бог легше гріха простить.
Заспокоювали його, поки не покінчилася панахида в церкві і не вийшов оден із попів.
І цей заспокоював його. Казав, що тепер такі часи, що не оден здержати не може, але треба здатися на Бога, треба вірити в милосердя його.
— Для таких, як я, милосердя бути не може і не треба, краще най видохнуть дорешти... З Лебедина приходжу... На цвинтарі мазепинців був. Там їх, як собак, без домовини і без Божого слова закопують. Бачив їх тіла, не тіла, а груди м'яса якогось, що на сам вид млоїть.
Тверезили його водою, насилу горшку в рот вливали.
— А я. Ірод окаянний, жалобу на свого сотника до царського стола заносив, що він цареві зрадив, із Мазепою пішов. Там писці є, заплатиш, супліку тобі напишуть і дарованную грамоту зготовлять з левадками, нивками і гайками, бо ти вірний, а твій супротивник "ізмєннік"... Ось вам вона!
І добув із-за пазухи вчетверо зложений лист паперу і, вручаючи його попові, кричав:
— Читайте, читайте, люди добрі, щоб ви знали, яка подлість може бути на світі! Дітям своїм перекажіть, щоб вони в таке не попали!
Люди, свідомі письма, скупчувалися і прочитували жалованную грамоту сотенному осавулі Димитрію, синові Олексія Соричові на такий-то і такий гайок, ставок, млинок, інші пожитки за довгу і вірну службу цареві.
— Бачили? Правда, гарна штука! Був чоловік, як чоловік, шість десятків літ чесно прожив, аж нараз чортяка до його приступила і ось що!
А сказавши це, вирвав попові грамоту з рук, пальцями дер, зубами рвав, аж пошматувавши на локшину, пустив з дзвіниці на вітер.
— Ух! Легше мені!.. Та цьому ще не край. Я на виборі нового гетьмана в Глухові був і голос свій на його подав. Зразу, як навіжений, кричав: "Павлові Полуботкові гетьманом бути!" А як відомим стало, що цареві Полуботок не по нутру, то так само за стародубським полковником ревів. А невже ж я, мерзотник зінський, не знав, що законний наш гетьман жиє і рейментує, що, голосуючи на другого, ломлю присягу, дану вождеві мойому?.. Чого ж ви стоїте? Вбийте мене а зробите діло спасенне!
Піп і люди заспокоювали Сорича. Не він оден такий грішник на Україні. Нині їх багато. Хай не журиться, гетьман помилує, а Бог гріха простить.
— Гетьман помилує? — питався.
— Як не одного. Він милосердний. Вірною службою можна спокутувати провину.
Ніби йому нараз в голові роз'яснилося. Очі повеселіли, не дивився так розпучливо і грізно, як перед хвилиною.
— Невже ж гетьман може помилувати мене? — повторив питання, ніби устам своїм не вірив.
— А хоч би й покарав, — толкував священик, — так краще, ніж самому руку на себе накладати. Бог життя дає і тільки Бог його відібрати може.
— А вбивають же люди людей?
— Грішать.
— Грішать, — притакнув і рукою в кишені почав чогось шукати. Аж добув гріш, в папірець обгорнутий, — Семигривенник!.. Прийми його, отче духовний, на Боже. Палить мене... Палить... Як обібрали гетьмана нового, так гроші між товпу розкидали, від семигривенника до гривні — на пам'ятку. І мені поталанило, як собаці шматок охлапа, отцей семигривенник ухопити в лету. Погадайте, я, чоловік заможний, полакомився на милостиню... Свиня! Простіть за слово, — свиня! Та ще яка! Це, що вам наостанку скажу, від усього страшніше. Я обіцяв до Бахмача піти, роздивитися, як воно тут, і з язиком до них вернути. Юда я, Юда окаянний!
— Хто покається, тому і прощене буде, — промовив піп.
— Та ось і молодий Чуйкевич надходить. Гетьманові про сотенного осавула Дмитра Сорича доповіли, і він післав Чуйкевича розвідати в чім діло. Розвідавши, руку Соричеві на рам'я поклав.
— Ти, пане сотенний осавуле, велике діло зробив. По-бідив чорта в собі. Заспокійся. Краще щирий зрадник, ніж фальшивий вірник. Та ти ще, славити Бога, не поповнив зради.
— Бог стеріг. Добре, що нині до церкви пішов. Там я прозрів.
— Ходи ж тепер зі мною. Гетьман з тобою балакати хоче.
— Ясновельможний? Гетьман Іван Степанович? Зі мною?
Ушам своїм не вірив.
VII
Гетьманський двір нараз ожив.
Вешталася прислуга, входили й виходили старшини, гінці з усіх сторін на спінених конях надлітали, а другі вискакували з подвір'я.
Гетьман приймав вісті і розсилав прикази до своїх частин і до канцелярії короля Карла.
Турботи було більше, ніж сподівався.
Треба було довідатися, де стоять московські залоги, а довідатися було нелегко, раз, що люди скрізь ворога бачать, а друге, що той ворог з місця на місце перекидався, бо й між москалями колот учинився великий.
І вони мусіли своє військо перегруповувати.
Гетьман знав, що в Гетьманщині зісталися два більші корпуси царської армії, а саме в полках Миргородськім і Ніжинськім, але в якому городі або селі кілько їх стояло, це треба було щолиш провірити. В дворі на Поросючці відведено декілька покоїв на гетьманську канцелярію, і Орлик зі своїми писарями аж прів, компонуючи універсали до народу та розсилаючи листи до вірних гетьманові Мазепі сотників і сотенних старшин.
Щохвилини приходили нові вісті, і разом з ними треба було справляти, що було вже написане, або писати нове й видавати нові прикази. Як до царської походної канцелярії, так і до гетьманської підходили людці, ласі на отсі левадки, нивки, гайки, на ставки і млинки, а то й на готовий гріш, впевняли гетьмана в своїй вірності непорушливій, щедро обсипували своїх сусідів та суперників підзорами й наклепами усякими, предкладали свої послуги найріжнішого роду і тільки дивилися, щоб вийти з гетьманського двора не впорожні.
І щолиш тепер виявилося, як глибоко в жили старшинського тіла увійшла московська отруя, як наскрізь прожерте було це тіло "приватою", охотою добичі й легкої, нікчемної наживи.
І все це треба було вислухувати вважко, треба було ритися в болоті, бо в ньому, десь там глибоко, окривалася якась цікава вість, якась тайна для справи важна.