І аж тепер, коли ми вже пливемо блакитною Неаполітанською Затокою,— мені ще й досі наче смердить тим диким пахом зіпсутої оливи та гнилої риби, що ними так провонялися вулички Неаполя!
Ні, рішучо в Неаполь не можна їхати після Німеччини; треба брати маршрут з Опішні, Переяслава чи якогось іншого нашого містечка, бо навіть Марсель, порівнюючи, виглядає, як салон проти смітника...
Неаполітанці кажуть: "Поглянь на Неаполь і вмри, "бо" — додав Давид — "нічого більш смердючого не побачиш!"..
Але ж за те здалеку,— яка це Божа краса!
— — —
Ми з колегою майже цілий день — на палубі. Він за ці дні помітно поздоровшав, став чорний, як вугіль, тільки біліє його полущений тонкий ніс та блищать чорні очі.
Я теж помалу запалююсь, однак я ще тільки червоний, бо не догорів як слід, через ті два дні лежання в каюті. Але тепер почуваю себе майже добре й, якщо завтра дадуть на обід морожене та мазаґран, — то нажену й те, що втратив раніш. Взагалі мені тут страшенно хочеться їсти, хоча й дають величезну силу й рішучо немає ніякої роботи. Навіть пишу дуже мало, ото тільки, що англійські розмови, але ж то — не праця. Правда, це через те, що вдень дуже припікає, а увечері, коли всі повиходимо на палубу,— починаються цікаві оповідання.
Дуже практично вчить мене містер мови: спочатку тільки те, що потрібно знати в дорозі та при практичних розмовах. А сам просить вчити його так, щоб він міг розуміти книжку. Отже, виходить, що одночасно я вчуся й практичної й літературної мови. І, дивна річ, чи може того, що я вже звик в жодній мові не бачити нічого смішного чи кумедного, як те мені здавалося цілком по-дурному раніш, особливо в Празі, де я кепкував з чеської мови, чи може, й справді, я маю такі здібності,— бо ж учився в Монахині лише місяць,— тільки мені дуже легкою видається англійська. Навіть далеко легша, як була спочатку німецька. Я вже дуже багато розумію з розмови; одне тільки важко: ніколи не вгадаю, як писати те чи інше англійське слово, бо весь час одна й та сама літера вимовляється то так, то інакше. І справді, угадай, чому "уайн" треба писати "wine" а "фіш" так само "fish". Чи "сольт" — "salt", а "хем" — "ham"?
І якими тільки мовами не говорять тут люди?! Але здається, по-українському тільки я один. Ну, та я ж сподіваюся, що до Японії колега Давид так само вже говоритиме добре, бо він два літа жив на Київщині в Черкасах, у свого дядька, також деревопромисловця, як і його тато,— й тоді ще дещо засвоїв з нашої мови. А що до містера,— то я не дуже певен: йому тяжко говорити, але він багато розуміє.
Ну, кидаю. Починаємо свої "1000 кроків", які ми проходимо по староримському звичаю регулярно щодня по променадній палубі перед тим, як лягати спати.
Під час цієї прохідки бувають найцікавіші розмови.
* * *
Сьогодні, перед тим, як лягти спати, ми востаннє глянули на Європу. Коли ми обходили Сицилію, то видко було блискучу скибу — то вогні Месіни... Тепер ми вже "взяли курс" на Африку й спинимось аж в Олександрії. О’Фонель спитався капітана й каже, що буде час на хвилину побувати в Єгипті, в Каїрі!..
— — —
Мушу конче записати вчорашню цікаву розмову з містером Патриком О’Фонелем під час нашої "тисячоходки". Правда, вона вчора затяглася й ми покинули лічити кроки, а ходили мало не до півночі.
О’Фонель, який дуже багато знає, бо він чоловік учений, почав розмову про те, що корсиканці, власне,— не французи, а присвоєні до Франції також насильно, як, наприклад, ельзасці — до німців. Потроху ми перейшли взагалі на розмову про "національне питання", й він почав оповідати про свою рідну сторону — Ірландію, якій "вільнолюбива Англія" рішучо не дозволяє жити так, як хочуть ірландці. І, коли він розповідав про ті різні насильства, а часто — то й просто знущання, яких допускаються англійці до ірландців, то я не хотів йняти віри. Досить сказати, що в Ірландії ні в суді, ні навіть в школі не дозволено мови гаельскої, якою говорять ірландці. Часами "бріти" так само тиснуть ірландську мову, як москалі нашу, бо вони так само вважають гаельску мову мужичою, а свою — панською, Теж саме помічається навіть й поміж ірландцями, що у нас: пани, багатирі та всяка ірландська шляхта, тобто — ірландські "тоже малороси", що звуться не "лордами", як в Англії, а — "лердами", ця шляхта презирливо ставиться до простого народу, глузує з його мови, стародавніх гарних звичаїв, повних поетичної, почасти ще поганської, краси. А вже щодо самих англійців,— то ці вважають ірландців за нижчу расу, як американці — чорних, або німці — чехів. Ірландців не пускають на урядові посади в Англії та навіть часто й в Ірландії; переслідують їхню віру, бо ірландці майже всі католики, а англійська церква — єпископальна, англіканська. Часами, то навіть не вільно вчити закону Божого, бо в школі він викладається по-єпископальному, а через те, та через чужу мову ірландці ненавидять "чужу" їм школу й мало до неї ходять. Отож, в Ірландії й досі сила зовсім неграмотних. А неграмотність (анальфабетизм) доводить до того, що вони не можуть конкурувати з англійцями, завжди "пасуть задніх", а ті — пани часто їх ошукують. Найгірше ж доводиться терпіти ірландцям від тих англійців, що оселилися в Ольстері й мають всякі підтримки від англійців з Великобританії.
Ірландці, один з найстаріших народів Європи — переважно селяни, що займаються скотарством та свинарством, а з цього при всякій нагоді глузують англійці, хоча, тим часом, вони так само розводять відомих на весь світ свиней: білих (йоркширів), чорних (беркширів) та рудих (тамворсів), а за це ж саме з ірландців і глузують.
Через малу культурність ірландського селянства, воно, як і наше, далеко бідніше, ніж могло б бути.
Але ж та некультурність захищає його від поанглічення, заховує в ньому природну вдачу — спокійну, ласкаву, веселу й трохи наївну,— заховує чудові легенди, прекрасні казки, подібних яким мало хто має з інших народів, заховує пісні, що по своїй будові дуже нагадують наші — українські.
Пісень вони мають, справді, багато: історичні та героїчні, що мені видаються подібними до наших дум, бо їх і співають сліпі співці, наче наші кобзарі; релігійні,— як наші канти та колядки, а потім — ліричні, гумористичні, застольні, й так далі.
Деякі пісні, що їх декламував містер Патрик, справді, наче нагадують наші. Вони так само говорять в кожному куплеті про дві різні речі, ніби переказують два побічних оповідання.
Наприклад:
"Туман холодний морозного дня
В темряві лісової хащі,—
А моє кохання до тебе
Танцює радісно в серці моєму"...
Це ніби у нас:
"Та туман яром котиться,—
Хлопцю гулять хочеться"...
А одна, то просто нагадує оту нашу пісню про деркача:
"Деркач дере під горою,—
А у мене женишина під полою...
Дери, дери, деркаченьку,—
Та сватай мене козаченьку!..
Так само, як ми, мають ірландці силу прислів’їв та приказок. Містер Патрик говорив їх дуже багато, але мені найбільш врізались в пам’ять такі:
"За ту службу, до якої тебе не кликали, й сам Бог не подякує".
"Тільки візьми кістку, то пес тебе нажене".
"Коли йдеш до пана,— зостав дома й душу й жупана".
"Не дякуй за їжу, поки не з’їв".
А одна, то чисто наша: "Життя — дивний чоловік" говорять ірландці, ніби, як і наші люди кажуть:
"Громада — великий чоловік!"
А які, каже містер Патрик, чарівні й глибокозмістовні їхні казки!
Він обіцяв розповісти нам про "Короля Чорної пустині", про "подорож Кондле Горбатого", або про "Червону Качку" та ще інші.
Взагалі все це оповідання зробило на мене незвичайно сильне враження. Я ніколи й подумати не міг, щоби в такій освіченій стороні, про яку у нас дома часто говорили: "От, Англія; от, Англія!" — творилося майже те саме, що в Росії, яку називають "тюрмою народів". От тобі й Англія! Або Франція, яка майже так само душить Корсику, або Німеччина, що не дає вільно жити Ельзасові чи Лотарингії, або Польща, яка тисне нашу Галичину!..
Що ж це таке? Невже ж так тісно людям жити на білому світі, що вони увесь час повинні гризтись і дужчий повинен душити слабшого?!
Чисто, як той Возний співає в "Наталці Полтавці":
"Лев роздирає там вовка в куски,
Тут же вовк цапа скубе за виски,
Цап на вгороді капусту псує...
Кожен з другого дере за своє"...
* * *
Ага, до речі! Вся народна словесна творчість: пісні, казки, прислів’я, приказки, легенди, тощо — все це загалом зветься "фольклор".
Але у ірландців на їхню народну творчість ще часами говорять "файрилор", від слова "файре" — тобто мавки та русалки, про яких дуже багато оповідається в їхніх казках та легендах.
— — —
З нами на "Гамбурзі", здається, тільки один англієць. Він стрункий, високий, кощавий, цілими годинами сидить в "шезлонгу" й палить величезну сигару. Здається, це — єдина людина, що й досі ні з ким не зазнайомилась.
О’Фонель спитався про нього у кельнера й той розповів, що то — сер Скотт, з-під Чилінгема, "глобтроттер",— тобто постійний мандрівник. Їде він до Японії, щоб пересвідчитись, який найкращий туди шлях. Він вже їздив до Японії з Лондона одним шляхом, потім — Великою Сибірською залізницею, а тепер їде втретє з французького порту попід Індією. Рахує дні, зупинки й взагалі записує всякі цифри.
Містер О’Фонель, вислухавши це, вийняв люльку з рота, плюнув просто на підлогу й не промовив жодного слова.
А кельнер ще додав, що Скотт знає вже всіх класних пасажирів і не знайомиться ні з ким навмисне, поки не вистудіює вдачі кожного, бо він не хоче "розчаровуватись".
Містер плюнув вдруге й попросив кельнера, щоб той більше не згадував йому ні про яких "Скоттів" ні "про жадних скотів" — додав він по-російському, звернувшись до нас...
А я згадав про "Сера Скотта" навмисне, бо сьогодні вийшла така комедія за обідом.
В їдальні ми сидимо обіч, містер, за ним — Давид, а біля Давида я. Біля мене з лівого боку сидять бразильці, властителі великої торгівлі цукром. Вони нещодавно сіли, здається,— в Неаполі й їдуть тільки до Коломбо (на Цейлоні). Їх п’ятеро і всі з дуже цікавими найменнями: пан Мартінец — "Дон-Домінго", його пані — "Пурифікачіон", один хлопець, років восьми — "Хуаніто", другий, років шести, зветься напів по-жіночому — "Хосе-Марія", й дівчника років п’ятьох — "Асунта".
Всі вони незвичайно кумедні й одягом, і поведінкою.