Його зараз прочитали. Кисіль випоминав козакам не згірше, як піп на проповіді у страсний тиждень, всі гріхи та жадав покути. Не забув і про свою Гущу, жадав, щоб видали добичу і зброю та вертали додому, а то Бсг буде їх за це карати до десятого коліна. Не обіцював нічого. Про те все поговориться, як приїде до них з комісією. Наприкінці просив Хмельницького, щоб вислав козаків, які б перевели його безпечно до козацького табо-'ру. Йому відписав Хмельницький: "Ми відпустили татар додому і хотіли мирно дожидати наших послів з Варшави і комісарів, та що з того? Вишневецький не по-христи: 5,нськи і не по-лицарськи зрушив мир, кинувся.не так на військо, як на наш безборонний народ. Палив, різав, на кіл саджав, нашим попам висвердлював очі. Чи можна вірити у панське слово і складати зброю? Якби я таке сказав війську, тоді мене на шаблях рознесли б. Панів комісарів дожидаю в Костянтинові, і будуть мені любими гостями".
А до післанця каже:
— Скажи пану воєводі, що я не маю найменшої причини йому вірити. Він мене улещує, а до московського царя листи пише, щоб з..Польщею злучився і на нас насів. Скажи йому мою думку, що коли при помочі Польщі нас Москва завоює, то те саме буде потім і з Польщею...
Гетьманові непильно було з коглісарами стрінутись та м нарошне післав Кисілеві таку гірку пілюлю, щоб надто не спішився. З тої комісії і так нічого путнього не вийде, а лише зиськається на часі, поки не постягається усі загони і наспіє орда.
Та Кисіль ні раз не бентежився тим, що Хмельницький зпає про його лист до царя. Він аж горів з нетерплячки, щоб чимшвидше зробити загоду. Писав листи на всі руки: до Вишневенького, щоб не дразпип козаків і не псував справи, яку він, певно, поладняє; писав до митрополита Косова, благаючи його, щоб швидше приїхав до Хмельницького і наклонии мого до згоди; писав і до Хмельницького, кажучи, що як до шести днів не дасть йому нагоди з ним стрінутись, то він скидає з себе всю відповідальність і вертається до польського війська. Кисіль був певний, що згода зробиться. На його думку, причиною війни була лише справа церкви. Усе інше могло обходити лише чернь, а за неї козаки не будуть собі голов розбивати. Авжеж він як православний на спілку з митрополитом зроблять згоду в справі церкви також з православним
Хмельницьким і його старшинами, між котрими є багато православних шляхтичів. Ані справжньої причини війни, ані її цілі Кисіль не розумів.
Митрополит повірив теж в удачу Кисілевої місії і зараз поїхав до Хмельницького. Він так само, як і Кисіль, не розумів інтересів українського народу.
Хмельницький прийняв владику з великими почестями. Стріляли з гармат і мушкетів, а найкращий відділ козацького війська стрічав його і робив при нім почесну службу.
Митрополит, стрінувшись з Хмельницьким, заломив руки і заговорив так:
Сину, сину! Як важко згрішив ти перед богом! Для своєї особистої справи і кривди підняв ти руку на свою матку-ойчизну і братню кров проливаєш. Не краще було помсту оставити самому господеві?
Це лиш так здається... А коли ближче придивишся і подумаєш, то за кривду одного чоловіка увесь народ не зірветься до зброї. Хто ж я такий був? Велике діло — чигиринський сотник! Не одному сотникові, а то й полковникові і голову відрубали, а народ не рушився. Ні, отче владико, то не за кривду Хмельницького, а за кривду всіх народ повстав.
Але що не кажи,, а це Богові противне діло, що ти підняв.
А те, що пани з народом робили, було Богові миле? Чому ж тоді ніхто не хотів чути наших стонів і плачу, ніхто не брався уговорювати панів, що вони не Богові, а чортові служать? Видно, що господеві було забагато тих стонів і того плачу, тих важких мук українського народу, і мене вибрав господь за караючу десницю...
— Це хула, мій сину, спам'ятайсь...
— Це не хула, а правда, що кривда людська ніколи не остане непокарана божим провідником. Так я бачу, отче владико, що таким побитом ми ніколи не договоримося до ладу. На вашу думку, то український народ завинив у тому, що не хоче давати панам та їх посіпакам здирати шкуру з свого живого тіла. Він повинен терпіти, а пани сотворені на те тільки, щоб пити теплу кров з своїх підданців. Це вже справді хула... Господь сотворив усіх людей на свій образ і подобу і перед Богом усі ми адамові діти, всі рівні, всі однакові. Це вже не християнська, а панська віра, і до такої віри я не хочу належати. Хіба ж наша християнська віра не дозволяє вбити ворога, котрий загрожує моєму життю, як нема на оборону іншого способу? Ми всі способи вичерпали: просили, благали, грозили, а все — наче горохом об стіну кидав. Іншого способу нам не осталось, як хіба братися за зброю.
Хмельницький дуже схвилювався. Він бачив, що не говорить з християнським владикою, а з шляхтичем-магнатом, котрий вірить у те, що господь сотворив дві породи людей: таких, що мають працювати і служити, і таких вибраних ледарів, що мають жити у розкошах із тої кривавої праці.
— Може б, ваша милість не так дивився на те, коли б побачив тих нещасних православних попів, котрим Вишневецький наказав у Немирові очі висвердлювати і на кіл саджати.
Митрополит схаменувся. Хмельницький — то не смирна овечка, котра послухає софізмів, ударить себе в груди й скориться.
Коли б так справді було, що господь вибрав тебе караючою десницею, то маєш власть — припинити такий страшний пролив братньої крові...
Хіба ж я цього не хотів? На те я й послів слав у Варшаву. І що з того вийшло? Пани поглумилися над нашими справедливими домаганнями, і мої посли вернули ні з чим. А щодо моєї влади, то, ваша милість, її перецінюєш. Хай би я що-небудь зробив проти волі козацької ради, то не жити мені більше. Я пливу на верху розбурханої хвилі народного гніву і здержати її не можу. Можуть її здержати пани магнати, коли поступляться у тому, чого ми жадаємо.
— Ви забагато жадаєте...
— Як же воно? Забагато є жадати волі і повернення нам тих прав, які ми вже мали і які нам безсоромно відібрано?
Владика не знав уже, що на це сказати.
Цілу ту розмову чули Виговський, Чорнота і Ганжа. Він насупив брови і дивився на владику бісом та крутив з досади вуса, трохи їх не обірвав.
— Всі одним миром мазані, а цьому владиці з-під православних риз панські кості сторчать.
Хмельницький задержав у себе владику ще кілька днів. Він заодно перечився з Хмельницький, то знову просив, та нічого не вдіяв.
Склич, ваша милість, раду старшин,— говорив Ко-сів, хай я до них промовлю.
Того не зроблю для безпеченства вашої достойності. Ваша достойність не знає душі того елемента, яким є козацтво під воєнний час. Словами хоч би як гарними пожару не погасити. До того треба підходити обережно, щоб не попектись. І хоч мене з того боку підозрівають, що я бажаю панської крові, то це неправда. Я того пожару не піддуваю, а по моїм силам'пригашую. Якби не те, то я сьогодні, у серпні, не стояв би тут, а був під Варшавою. Може, я так і зле роблю, так хай мене Бог осудить... А пани, замість показати нам щиру волю, збирають на нас з усіх боків військо, підмовляють на нас і московського царя, і турків, і татар, і молдаван, щоб нас у нашій власній крові затопити. Я про все знаю, бо маю всюди моїх людейі котрі мені про все доносять. У моєму війську кипить завзяття і страх перед тим, що може бути завтра. Коли б ваше достоїнство супроти того вийшов поміж них з таким бажанням і радою, як тут переді мною, то з того вийшов би великий бешкет, для нас обох поганий.
Та хоч би вашмосць не приймав до свого війська стільки черні, що нікому на ріллі робити...
Значиться, що ваша достойність прираджуєте мені робити так, щоб мене ляхи роздавили одним махом? Спасибі за раду. Порадьте краще ляхам, щоб не скликали посполитого рушення, .щоб не спроваджували чужоземного війська... Шкода говорити.
Владика від'їхав до Києва, не доконавши того, що задумав, їдучи сюди. Його вкололо немило, бо він був певний того, що своєю появою серед козацького православного війська доконає того, чого собі бажав воєвода Кисіль та й він сам.
Про від'їзд владики повідомив гетьман Кисіля і тим дав йому пізнати, що він не такий м'якенький, як Кисілеві здавалось.
За той час повстанчі залоги розлилися по всій Україні, нищили панське добро, мордували панів, єзуїтів та жидів, кого лише захопили, нищили костьоли та кляштори — і уся Україна загоріла страшним пожаром. Аж по ріку Случ не стало панського духу, а козаки, стоячи над рікою, гукали:
— Тям, ляше: по Случ наше!
ПЕРИНА, ЛАТИНА, ДИТИНА
А тим часом на універсал, виданий трьома гетьманами, збиралося під Глиняни, коло Львова, коронне військо, зложене з чужоземного війська і посполитого рушення.
Збиралося дуже поволі, бо кожному спішно було обробити жнива і зібрати хліб. У Польщі ввійшло в звичай, що посполите рушення збиралося мляво, і ніхто не спішився надто. Тепер ще ніхто не сподівався якоїсь хоч би нагани від добрячого князя Домініка, котрий дуже любив вигоду сам. Хмельницький, дізнавшись про таке недотепне командування, назвав зараз цю трійцю: перина, латина, дитина.
До тої недотепності в командуванні прийшла ще одна невидальщина у війську, а то воєнна рада в головнім штабі, зложена з двадцяти чотирьох сенаторів, що не розуміли воєнного діла, котра мала право наглядати всі розпорядки начальної команди і в рішучій хвилі закладати свій протест, а команда мусила того послухати. У самому війську, опріч кількох заливайків, які держали компанію з Заславським, інша шляхта була йому не рада, і тим не хотілось його наказів слухати, а він не мав сили, щоб своїх підвладних до послуху примусити.
Князь Ярема Вишневецький уважав себе обидженим тим, що його гетьманом не вибрали. Про те, щоб піти під команду такого Заславського, про котрого висказувався з найбільшою погордою, не могло бути й мови. Тому-то він зараз з-під Костянтинова пішов з військом у свій Збараж, куди вже приїхали його жінка Гризельда За-мойська з сином. Князь знав собі ціну і загадав тут так довго ждати, поки його не попросять, бо він нікого понад себе не визнавав. Як прийшов від Заславського призив, щоб поспішав з військом під Глиняни і ставав під його руку, він відповів:
— Скорше позволю себе Хмельницькому на кіл посадити, ніж піду під руку Заславському, тому бабієві і п'яниці.