А над Дніпровою сагою, де Хортиця і вгору, де Суботів, Чигирин, Черкаси, шумлять дуби, золоті левади леліючи. Дуб там дуба додолу клонинь. Від дубових гаїв, що, може, витривали тисячеліття, іноді зостануться три дуби, але ще й розлогі й дужі, бо чий тільки кінь при них не попасав? Може, для того і шерех густого віття і злото левади і хвиля Дніпрова — один день, порви-стий і бистрий, а для іншого — вічність. Синьою шаблею розкроїв молодий місяць степи і лани, осяяв ріки — бистриці, абож і лагідні як посміх красуні — молодиці, а тихою сагою — тільки лебідь крильми зашарудить.
Гордошиїй пливе той лебідь, сріблом брязнуть лише краплини на розкриллі. Молодиком осяяний, як серпом у жнива, лебідь той біло-сніговий — чарівничий, далекий шлях його: по бистрицях, по сагах, по затонах, по всій Українонці. А на шовковому шнурі тягне він за собою у дзюбі килим гаптований, ружа-ми і волошками уквітчаний, а на килимі тому — характерник, козак та ще й на бандурі виграє. І сулія з медом-оковитою біля нього і шабля дамаської сталі у посрібленій, битій ізмарагдами піхві і сагайдак із стрілками за плечима і око лукаве і вус чорнявий. І знає він своє — виграє. А це, лебедоньку, пісня осьта-ка:
Максим — козак Залізняк, сам із Запорожжя, Ой виїхав на Вкраїну як повная рожа...
А не він один, мій вірний братим. Ще за ним пливуть, виступають на зелен беріжок іншії друзії: 1 Гнат
Голий і Андрій Журба і Семен Неживий і Швачка і сотник Ґонта і всі осаули з Ведмедівки, з Уманя, з Холодного Яру, із Сміли, і навіть не доторкнувшись землі, всі в багряному натхненні, серед місячних срібних потоків дають горя закаблукам, а юрба роздалась, тільки гайдамацькі коси на укіссях поблискують. А дуби віттями зійшлись і шумлять. Плавай, плавай, лебедоньку...