Чудово пишалися на сонці дерева тик і сал та дивні смоківниці, що з галуззя пускають коріннє і розростаються без кінця. Взрів дерева коркові, перцеві й кардаманові та важкий бамбук. Побачив диких слонів, тапірів, носорогів і королівського тигра і пишного парда і дивних малп і страшних, їдовитих змиїв.
Але ні ті дива природи, ні десятки тисяч понищених городів, осель, святинь і монастирів, з котрих деякі були потворно великі і чудово гарні,— не зробили на нього такого сильного вражіння, як одна думка, яку почув від старенького ісповідника Будди.
Одначе заки Мирослав зустрівся з ним, перейшов море огню і крови. Бо визнавці пророка Магомета йшли як пожежа і підбивали все кругом — по памятним словам 66-го уступу осмої глави корану. Оглядаючи страшну руїну й море людських мук, що виплило з тої "святої читанки" пророка, пригадував собі Мирослав нераз слова свого мудрого князя і товариша Ярослава Осмомисла про силу, яку має книга. Дуже хотів би був маги зі собою своє Святе Письмо, але що про се й думати не було що, возив зі собою "читанку" пророка і зачитувався в ній, що справляло велику радість побожному Ібрагімови. Знав вже на память всі її сто чотирнайцять глав, поділених на ЗО рівних частий і призначених на всі дні місяця Рамазан. І розумів її добре з виїмком таємкичих букв, уміщених перед деякими главами, що їх і досі не пояснили учені. Він говорив зі своїм паном про таємничі знаки корану і разом з ним набирав переконання, що в них укриті імена країн і городів, над якими повіватиме зелений знак пророка.
В часі одного бунту в величезнім городі Бенарес, де були тисячі святинь, смертельно зранено Ібрагіма бен Амру. Він на смертельнім ложі пригадав собі слова корану:
— "О ви, що віруєте, уділіть иншим з того, чим заосмотрено вас, заки прийде день, в якім не буде купна, ні приязни, ні протекції"...
Пригадав собі й хоч вони відносилися лише до вірних, дарував Мирославу волю тай уділив йому пайку з великих своїх богатств, що повстали з воєнної добичі.
Мирослав відітхнув свобідно — перший раз від одинайцяти літ. Щиро помолився до свого Бога за душу покійного Ібрагіма бен Амру, купив собі дім і великий огород в чудовім городі Бенарес та кіль-коро невольників і почав роздумувати над тим, як дістатися до дому. Тепер вірив вже твердо в те, що Пресвята Богородиця вислухала в галицькім храмі молитву його матери, що допоможе йому, вернути до неї.
Здавав собі ясно справу з великих трудностей свого заміру і горячого бажання. Ізза них не міг він досі й подумати про переведеннє численних плянів утечі, які весь час мучили його. Бо втікаючи міг дуже легко бути зловленим, або загинути в пустині, або попасти в далеко гірші руки чим передтим. Тепер постановив передовсім довідатися про те, якими краями найліпше йому вертати до дому.
В сусідстві жив старий, заможний чоловік, іменем Ратгапальо, що вічно сидів над книгами. Мав він тільки хорого сина й донечку. Був се нащадок високого брамана, скритий приклонник Готами Будди.
Сю віру вже від довшого часу сильно переслідували брамани й безпощадно винищували її приклонників так, що вона геть щезла в країні, з якої вийшла, а розвивалася тільки за гімаляйськими горами.
3. тим старцем запізнався Мирослав, щоб навчитися від нього потрібних йому в дорозі річий, а передовсім мови і звичаїв. Що правда, то мови вчився більше від ніжної донечки буддиста, чим від нього.
Була вона ніжна як сяйво місяця першої квадри, біла як найбілійша боярська донечка з холодних провалів Бескида і мала очі чорні як ніч та сумні, як недоля. Може скривалися в них тисячелітні трагедії найстаршого народу арійської раси, що давно-давно крізь пустині Ірану вдерся в сю дивну країну мечем і огнем, як вдиралися тепер послушники корану. Але знайшовся серед такої глоти народів і племен, що мусів строго відділити себе від них, аби не потонути в їх морі. Коли руки войовників його втомилися від убивання, що тре-вало довгі сотки літ і коли очі вождів його переситилися видом кровп і пожеж, а кругом них все ще кипіло непереглядне море людий чужої їм породи, що грозило проковтненнєм їх, сотворили великі жреці племени Аріїв святі книги, яким удалося доконати того, чого не могли доконати ні мечі, ні пожежі: закували в найтяжші кайдани думку і душу завойованих але незнищимих народів і вмовили в них, що самі боги сотворили їх невольниками білих Аріїв, з якими не вільно їм ні любитися, ні брататися, ні сісти біля одного стола, ні навіть без гріха глянути в їх ясне лице. А в Аріїв вмовили святі книги брама-нів, що вони призначені богами до панування, поки задержать чистоту своєї крови.
І було так довго, дуже довго, аж поки на пів тисячеліття перед Христовим Різдвом в білій, мармуровій палаті могутнього арійського князя Судгодано не прийшов на світ син, Сідгатто. Поки не підріс і не покинув свого князівства і гарних жінок, і сина та скарбів своїх, не вирікся їх і не взяв на себе жовтої одежі жебрака тай не пішов пішки дорогами без краю, навчаючи про братерство всіх людий і инших живучих сотворінь, про милосерде до всего, що дихає й росте, про убиванне в собі пристрастий і жадоб.
Наперед пішов до святого міста Бенарес, де були тисячі браман-ських святинь, переповнених золотом, дорогим самоцвітним камін-нєм і слоневою кістю, хоч кругом гинули люди голодною смертю. Тут, у гаю оленів, при віщунській скелі, пустив в обіг колесо своєї науки. І пішло воно по великій Індії з таким розгоном, що ке могли здержати його ні тисячі святинь браманів, ні могутні князі індійські; перекотилося через найвисші в світі гори і пішло пустинями Тибету.
Довго боролася стара віра з новою наукою Готами Будди, світила Азії. Аж як минуло близько півтора тисячі літ, перемогли брамани і в цілій Індії почали винищувати приклонників Будди.
Що йно по двох літах доброго пожиття Мирослава зі старим буддистом довідався від нього Мирослав тайни його віри.
Сидячи біля ложа його від літ хорого сина, слухав Мирослав оповідання старого про науку Совершеного:
— "Як зпоміж всіх дерев найкрасший запах дає сандалове дерево, так зпоміж всіх наук найвисший розум в науці Совершеного...
Як вислухаєш і приймеш її, воно здійме з тебе кожду прикрість і кождий біль життя, як здіймають тяжке ярмо з вола.
— "Ся наука та обявленнє одної одинокої правди: святої правди про терпіннє і про його жерело і про спосіб його знищення. Прихід на світ, се терпіннє, слабість, се терпіннє, злука з тим, що нам не миле, се терпіннє, розлука з тим, що нам миле, се терпіннє, всяке привя-заннє до чогонебудь, се терпіннє, любов, се терпіннє, смуток, се терпіннє, біль, се терпіннє, журба, се терпіннє, горе і розпука, се терпіннє, старість, се терпіннє, молодість, се найбільше терпіннє, умираннс, се терпіннє. Словом — нема в світі нічого, що не кінчилобся терпін-нєм.
— "Бо все на світі минає, а вічне лиш одно терпіннє",— сказав Совершений. Ось слова Совершеного: Є, брате, такий час, коли зовнішні води шаліють, затоплюють села і міста, престольні городи, краї й держави. А є, брате, час, в котрім води великого моря стоять лише в сім пальм високо, в шість пальм високо, в пять пальм високо, в чотири пальми високо, в гри пальми високо, в дві пальми високо, в одну пальму високо. Але є, брате, час, коли води великого моря сягають лише в пів хлопа, по бедра йому, по коліна, по кістки. А є, брате, і такий час, коли води великого моря не мають навіть висоти наперстка.
"І показується, брате, що ті безмежні збірники від підлягають законам знищення, розкладу і змін.
"І є, брате, час, коли зовнішній огонь шаліє і нищить села та міста, престольні городи, краї й держави, захоплюючи й пожираючи луги і левади, ліси і ниви і поля цвітучі та все випалює. Але приходить час, коли мусиш огник роздувати віялом. ї показується, що минуча сила вогню і що він також підлягає законам знищення, розкладу і змін.
"І є, брате, час, коли зовнішнє повітрє шаліє, пориває села і нищить престольні міста, краї й держави та завіває їх на все порохом і піском. Але є, брате, час, коли пальмовим віялом навівати мусиш вітрець на себе і коли навіть в пливучій воді не ворушиться стеблина.
"І показується, брате, що минає незмірна сила зовнішного повітря і що й вона підлягає законам знищення, розкладу і змін.
"Підлягає тим законам і тіло наше і те, що є основою його появи. Минає й сила вражіння й те, що є основою його появи. Минає спостері-ганнє і те, що є основою його появи. Минають і почування і те, що становить їх основу. Минає і свідомість і те, що становить її основу. Бо з проминаючих річий зложене все те і як же воно моглоб вічним бути? Чим для нас нині — вчерашний день з усею його радістю? Лише сном і призраком! А чим буде нинішній день — завтрашньому, завтріш-ній — позавтрішньому і ціле життя — супроти хвилі смерти? Минуть всі його радости й утіхи, на завсіди минуть! А лишиться тільки терпіннє, безіменне терпіннє. Бо все проминає, як тлінь. А вічне є тільки терпіннє в безмежнім і страшнім вирі Самсара, що кітлує тер-піннєм нескінчені верстви міліонів літ...
— "А жерелом терпіння — жадоба і пожаданнє: жадоба життя і зросту-розвитку, жадоба розкоші й утіхи тай навіть жадоба відпочинку і спокою* Людина може спастися від терпіння лише тоді, коли знищить в собі жерело терпіння. Бо в ній і тільки в ній є свята сила на знищеннє терпіння...
— "Є вісім стежок, що провадять до місця, де в дусі людини бє неспокійне жерело терпіння, що міниться нескінченим числом усяких красок. Як перейдеш першу стежку, вступи на другу і так дійди до осмої і перейди її. Всі ті стежки показує тобі Скінчений і Совершений Готама Будда, світило світа, якого науку затемнили його вороги і приятелі, а останнє і найвисше її зернятко перекажу тобі аж тоді, коли смерть замикатиме мої очі, що мабуть невдовзі вже наступить.
— "Хто хоче йти стежками Совершеного, мусить наперед позбутися думки про рідний край і власну родину. Бо хто живе в своїм домі, той має багато труду, багато клопоту, багато заняття, багато журби і не може відречися світа і справ його. Про се не може бути сумніву, бо коли запитали Совершеного:
— "Чи є, Готамо, такий домовитий чоловік, який не пірвавши домашних звязків, в хвилі смерти зробив би кінець терпінню?" — відповів Совершений:
— "Нема такого домовитого чоловіка, який не пірвавши домашних звязків.