І впав князь великий Оскол, волаючи: "Се вже кінець Руській землі!"
Угри ж стояли під Горою й почали вимагати од воєводи Ольга, щоби впустив їх до Києва й оддав усе золото та срібло.
Й звелів Ольг віднести їм Оскола, так промовляючи до них: "Оце вам і срібло, й золото!" Феєделем же Алмош до Ольга сказав, так промовляючи: "Хотів єси од нас, щоби повоювали Полянську землю, — ось мертвий полянський князь: ми слова свого дотримали, Тепер дотримай і ти: видай мого сина й усе срібло та золото київське!"
Ольг же воєвода сказав йому: "Одступіться від Києва. Цей город віднині буде наш. Якщо ж не відступитесь од землі Полянської, то буде синові твоєму смерть!"
І заволав Алмош-феєделем до богів угорських, щоб наслали на варягів моровицю та небесний грім, і відступивсь од Києва, й повів плем'я своє до Либедії-землі, щоби випустив Ольг з полону сина Арпада, не мав-бо інших синів.
Ольг же которих дружинників полянський звелів перебити, а которих перетяг на свій бік і став правити в Києвому городі.
Угорці ж поховали Оскола на горбі, що й донині зветься Угорським.
Брав Ольг дань на Полянській та на Сіверській землі, деревлян же не міг примучити, боявся-бо вельми деревлян. А в Іскоростені сидів велій жупан Житомир — сильно могутній і гордий князь.
Не схотів він допомагати київському князеві, був-бо Оскол з роду Києвичів і ворогом деревлян. Радів жупан велій Житомир, убачивши в тому небесну кару для полян, котрі чотириста тому літ захопили деревлянську твердь Славутич, назвавши її Києвим городком.
Року 980-го
МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ
В ОДИНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Була чисниця. По смерті старшого Святославового сина минув рік, і князі поверталися з поминальної треби, що відбувалась на кладовищі Лисої гори.
Володимир поклявся, що довіку пам'ятатиме про цей день: одинадесяте червця. Мабуть, в кожного чоловіка мусить бути бодай один чорний день, примирливо думав, ідучи, Володимир, мабуть, так було влаштоване людське життя.
Поряд ішли світлий князь Доброчин і княгиня Малуша. Мати була зосереджена й сумна, вуй теж здавався тихим і заклопотаним, як і протягом усього поминального дня. І все-таки Володимир нишком позирав на вуя. Це відчуття непевності не полишало його з того пам'ятного дня...
Тоді ввесь Київ чекав на роденців. Світлий вишгородський князь Блуд, беззастережно слухаючи Доброчина, врешті зумів переконати Местишу та всіх інших значних мужів, що далі сидіти в Родні — то певна смерть.
Найнедовірливішим серед усіх був Местиша Варяжко, який щоразу казав:
— Не вірю Добрині. Заманить у пастку й переб'є. І Ярополка не помилує.
Ярополк уже давно був згоден на все. В Києві сидів брат Володимир, єдина в світі рідна душа, і Ярополк думав: "Навіщо мені той київський стіл? Я однаково зроду не був князем, князями суть були Свенельд і його сини, лише мною прикривались. А Доброчин і Володимир що мені дадуть, на те й згоджуся. Хай навіть нічого не дають — мені байдуже. Хоч не тремтітиму за своє життя".
І це видавалося йому тепер найголовнішим: не тремтіти днями й ночами за своє життя, не замикатися на ніч в одрині, боячись підісланих мужів — Свенельдових душогубів, які вже вбили середульшого брата і вб'ють його.
"І я не хотів би бути князем", — уже не вперше думав Ярополк. Хотів би бути простолюдином. І сидіти десь у тяхенькому городку...
І коли Мстислав Варяжко нарешті згодився відчинити браму новгородцям, Ярополк зрадів: настав кінець влади Свенельда!
А на Свенельда вже ніхто не зважав. Світлий князь переяславльський, який стільки років наганяв жаху на тисячі тисяч людей, — від Варязького до Руського моря, від Волги аж до Карпатських гір, — несподівано втратив усю силу. Йому вже не підкорявся навіть його рідний син, на якого Свенельд поклав був на старість усі надії.
Свенельд сердився й кричав, погрожуючи всім найстрашнішими карами, а коли й це не допомогло, почав жахати страшним підступним деревлянином, тим гадом і чорним робітником, що його пригріла сестра Хельга.
Ці погрози впливали якийсь час, потім усі обложені збагнули, що найстрашніша для них — попільна голодна смерть. Навіть коли б Доброчин скарав їх або продав робітниками, то й це було б уже не таким страшним. Страшнішою здавалась обложена голодна Родня.
Ворота відчинили вранці восьмого дня, новгородці були не вельми ласкаві, але ніхто нікого не вбив і не зачепив. Свенельдові дружинники, пухлі від голоду або висхлі до кісток, мляво зносили оружжя й складали його купами коло брами, а за воротами новгородські десятники роздавали їм сухарі, безжально шмагаючи бичем кожного, хто, знетямлений голодом, намагався схопити по кілька шматків.
Зараз Свенельдову гридьбу не можна було гнати пішки до Києва, тому Ратша вирішив залишитися в Родні ще на якийсь день, а в супроводі сотні відправити тільки чільників — двома дракарами й одним насадним човном. Сотня була поспіль новгородська: жодного варяга Ратша до Києва не пустив, остерігаючись підступу.
До Києва пливли три дні, скориставшись попутним низовим вітром, і пристали па Почайні ввечері в одинадцятий день. Рік був високосний, і одинадцяте так само випало на чисницю, тож на Подолі вешталося чимало людей, київських і не київських, що здалеку поприїздили на завтрашній недільний торг.
Висівши з дракара, Ярополк полегшено зітхнув. Подільські ворота стояли вгорі навстіж розчинені, незважаючи на досить пізній час, і це ще дужче вразило Ярополка. його охопило піднесене святкове почуття. Він глянув на гладкого Свенельда, якого двоє ратників попід руки виводили з дракара на причальний поміст, і радісне почуття ще дужче посилилося.
Віднині починались нові часи. Поряд стояли Блуд і Местиша, Блуд широко посміхався до ратників у насадному човні, а Местиша відвертавсь і хмурився. Поки вони висідали на поміст, двоє ратників збігали до Києва й повернулись.
— Князі в старому хоромі й ждуть, — сказав один з них до свого сотника.
Усі поволі рушили Боричевим узвозом до воріт, що й досі стояли розчинені над Подолом, а Свенельда двоє ратників майже несли на руках.
— Коня б йому чи возика, — сказав сотникові Блуд, кивнувши на свого дядька.
— Дійде й сам, — відповів сотник.
А коли вони нарешті допленталися до воріт, ворота рипнули й зачинились. І поки сотник лаявся із сторожею й грюкав у ворота руків'ям меча, остаточно смеркло. Всю коротку дорогу до княжого двору й старого хорому навіть Блуд мовчав, а Местиша роззирався. Найспокійнішим серед усіх здавався Свенельд, а оте піднесене почуття так само не полишало Ярополка. Між будівлями княжого двору вешталася челядь і ратні мужі, у вікнах старого й нового хоромів світилось.
Тим часом Володимир і Доброчин, отримавши звістку від сотника, сиділи в красній світлиці за столом. Доброчин загадково посміхався, Володимир по-своєму сприймав ту посмішку й схвильовано наслухав, чи не почує в сінях кроків. Там тільки зрідка чулось рипіння двох пар чобіт: Сігурдова сторожа.
Доброчин усміхнене проказав:
— Одинадцять тому літ Ярополк був ще сопливим. Не впізнаєш брата свого.
Той усміх так само непокоїв Володимира, й коли він підвівся з-за столу й рушив до дверей, у сінях почулося шамотіння.
Володимир повагався й сів на старому місці. Й у цей час у сінях почувся гуркіт і пролунав болісний зойк. Володимир оторопіло глянув на Доброчина, тоді схопився з-за столу й кинувся до дверей, але двері не відчинялись.
Йому розповіли вже наступного дня, як і чому це стало можливим...
Перетнувши ще не заснулий княжий двір, прибульці почали підійматись лізницею на терем, а вже на теремі Блуд сказав:
— Постійте, піду повім, що це не таті прийшли в гості, а великі та світлі князі.
Він умів усе переводити в сміх за будь-якої нагоди. Переступивши через поріг, Блуд зачинив за собою двері. В сінях блимала свічка й стояло двоє мужів. Один щось мовив по-варязькому, Блуд прислухався й теж по-варязькому сказав:
— Доброчин і Сігурд велять убити чоловіка, що зараз має ввійти сюди. Це найлютіший ворог Сігурдів.
Сприйнявши Блуда за котрогось із своїх воєвод, чатники оголили мечі й погасили свічку. Блуд же повернувся на терем і кивнув, щоб князі заходили. Першим переступив поріг Ярополк. Блуд несподівано зачинив двері й підпер їх ногою, а Местиша закричав:
— Тут нечисто! Я ж казав тобі...
Турнувши в груди сотника, єдиного зоруженого серед них, він кинувся до ще відчинених воріт княжого двору. За ним ніхто не побіг. Замахнувшись мечем на Блуда, сотник одігнав його від дверей, за якими було чути зойк і гупання. Та коли переступив поріг, у сінях було тихо й темно. Тоді звідти вийшов один варяг і, побачивши Блуда, коротко по-варязькому доповів:
— Зроблено.
Аж тоді з хорому вихопився Доброчин, за яким відразу ж з'явився Володимир. Доброчин спитав:
— Хто це вдіяв? — Наперед виступив той самий варяг, який не так зрозумів, як здогадався, про що запитує світлий князь. — Для чого? — вже по-варязькому спитав Доброчин. Тоді побачив Свенельда: — Це твоїх рук діло, стерво старе?
Але варяг показав на Блуда:
— Цей ярл наказав.
Доброчин звелів схопити Блуда й кинути в поруб, а вранці сам спустився до порубу й спитав:
— Чого ти хотів цим добитися?
Блуд швидко заторохтів:
— Я думав, що цього жадаєш ти, княже Доброчине! Хіба ж не це передав мені твій гонець? Коли б ти хотів видіти на київському столі Ярополка, то не привів би на нього Сігурда й новгородську рать, а сидів би в своєму Новігороді. Й навіщо тобі той Ярополк, коли маєш рідного небожа, сина своєї таки ж сестри? А коли ти пожадав підмовити Ярополка вернутися, я одразу збагнув, чого ти від мене хочеш. Тому так і вчинив.
Світлий князь дивився з огидою на чоловіка, що стояв серед ослизлих кам'яних стін, і намагався зрозуміти, чого більше в його словах: страху за своє життя чи простої жорстокої тупості.
Володимирові та боярам Доброчин сказав:
— Коли чоловік зміг зрадити вперше, то вдруге зрадить і поготів.
Того ж таки дня Блуда вкоротили на голову.
Відтоді минув рівно рік. Сьогодні так само був червець, і так само на чисницю випав одинадцятий день, бо високосний рік на день довший, і в городі та на Подолі теж товкся многий люд, бо поминки князя Ярополка були добрим ділом, але не менш важливим був для народу й недільний торг — перший після святої трійці.
Ярополк мав за пазухою хреста.