Ватран був частинно розбитий. Андрій казав, що це був справжній італійський мармур. Він нагинався, брав ті шматки до рук, і між ними попались шматки зеленого малахіту з Уралу. З нього була якась чудернацька підставка для книг. Ми принесли собі кілька ілюстрованих французьких журналів, уявляли себе лордами і при світлі ватрану розглядали луврський музей, розколи Тутанхамонового гробу, пустиню Гобі, балет Фолі-Берже. Ах, яка прекрасна Айседора Дункан — босоніжка в балеті "Інтернаціонал". Яка шалена патетика! Навіть на малюнках можна це відчути, і Андрій був здивований, що я про це досить багато знаю.
І уяви, Мар’яно! Темнота, тиша, ватран, обриси розбитих фігур, смуги сяйва від ватрану, що бігають, стрибають, нагло зникають, то знов нагло виблискують. Я ніяк не могла сподіватись, і мені ніколи не снилося, що Андрій щось таке придумає, знайде і так майстерно мені покаже. А який був сам Андрій! Він мав вигляд сердитого тигра. Я навіть дивувалась. Але був він, Мар’яно, прекрасний!
І тут Ользі не стало дихання. Вона перервала мову і хвилинку віддихала. Потім жадібно казала далі: — У нього довгі, міцні, костисті пальці, він брав з купи книгу, дивився сердито і кидав книгу назад. Поглянь, каже, мені — і показує діри в стіні. Це, каже, "вони" стріляли. — Хто це вони? — питаю, але відповіді я не дістала.
Було так шкода кидати це місце, Мар’яно. Я мала чудовий настрій. Ольга знов перервала мову, дивилася вгору на образок Матері Божої, що висів над ліжком Мар’яни, і в очах її знов появилися сльози. При цьому в неї вирвалось глибоке зітхання. — і коли вже ми, — продовжувала стишеним голосом, — виходили, я помітила, як Андрій при виході підняв за мною руку. Я це помітила по тіні; він, мабуть, це також помітив, бо саме яскраво горів ватран. У мене, Мар’яно, на хвилинку зовсім завмерло серце. Рука сховзнула і впала, а я відчула зовсім легкий дотик. Ми вийшли, мовчки всілися до саней і від’їхали. Цілу дорогу мовчали.
Мар’яна жадібно слухала, уста її висихали, очі наливались дивним чадом. В уяві поставали сильні, хвилюючі образи, розкривались повні види з книги, вона дивилась на сестру, заглядала до її великих, глибоких, чистих і щирих очей, і їй здавалось, що вона дивиться до колодязя, на дні якого дуже, дуже глибоко горить страшно небезпечний огник, що вибухне вулканом.
— Ти знаєш, — казала Ольга, звівшись і присівши на ліжко сестри. — Я мушу бути справедливою й сказати чисту правду. Я вже себе перевірила. Андрій, скажу тобі, завжди має думку і вміє її висловити. Ти, може, сама помітила: він діє. Він постійно хвилює нашу уяву, Мар’яно. Інколи, наприклад, він обережно підходить до тебе. Ти мене знаєш… Я трохи химерна. Батько так нас виховав, і ми такі є. Але коли підходить Андрій, моя химерність зникає. Він приводить мене до порядку. Здається, він мені каже: будь в першу чергу нормальною, здоровою людиною. А один раз — це, здається, було тоді ще, як ми тільки познайомились — він мені так і сказав: ви, каже, Ольго, ніщо інше, як звичайна російська "кисейна" баришня. Боже, як він мене цим поранив! Я ревла, як худобина, і з того часу я рішила показати йому, що він трагічно помилився. І я це доказую, і я це докажу! Він зовсім подібний до своєї матері.. Він сам про це казав, і, здається, йому це імпонує. А чи помітила ти, як він танцює? Яка в нього легкість руху, хоча загалом він досить тяжкий і навіть незграбний, як і всі вони, Морози. Ти, зрештою, знаєш. А далеко ти з ним тоді забігла?
— Це ти про що? — спитала Мар’яна, хоча догадувалась, про що та питає.
— Тоді… на ковзанах…
— А! До самого Дніпра.
— Ну ж ви й летіли. А ти прекрасно йдеш, Мар’яно. Я слідкувала. Прекрасно! А знаєш, чого він від мене вимагає?
Мар’яна глянула насторожено й допитливо.
— Він вимагає, — казала Ольга, а брови її насупились, — щоб я розмовляла з ним по-українськи.
— Так? — кинула байдуже Мар’яна.
— Ти собі уяви… І скажи — як? Я ж не потраплю висловити в тій мові ні одної думки, а головно — маю переконання, що це, властиво, не мова, а тільки поговірка низів, мужиків, і то малоросійських. І раптом у цей заповідник мужицтва маю чогось втискатись я — і скажи, задля чого?
Але Андрій настоює, і ти знаєш його наполегливість. Він продекламував у тій мові кілька віршів — і навіть нічого. Дуже м’яко. Я вслухалась у слова, і мені здавалося, що кожне слово обгорнуте ватою. Але в пісні ця мова звучить прегарно, а в устах Андрія також. І я цікава, чому це так. Він прочитав мені якусь байку про Арістотеля й Аглаю — філософа і, може, куртизанку. "Тільки мудрість, наука і старші ліііта… Подають проти неї міцного щита". Ліііта. По-російськи було б "ґааада" — два рази А, а там натомість І і А. Але я знаходжу, що не треба в цій мові поважно говорити. А ти, Мар’яно?
— У Морозів ця мова неуникнена.
— Але ж Іван майже нею не говорить. І він не хоче.
— Там ще господарить не Іван, а старий Григор.
— А я тобі, Мар’яно, скажу, що там господарить Андрій.
— Тим більше.
Ольга лиш маленьку хвилинку подумала.
— Я вже думала про це, і дуже шкода.
— Чого тобі шкода?
— Не знаю, як сказати. Це просто почуття. Це, мабуть, і буде революція. Не вгору, а вниз, не згори, а знизу, не небо, а земля. Ах, як це, мабуть. буде дивно колись.
— Ольго! Що ти кажеш?
— А що буде з нашим балем? — Ольга перекинула розмову на зовсім інше.
— Ну… Розуміється — підемо.
— Я дуже хотіла б мати щось нове. На собі і в собі. Це ж для мене перший бал, і я вже питала Андрія, що він думає про цей вечір.
Каже, що буде і буде танцювати, але я хотіла не цього. Я хотіла думки, Мар’яно.
— Ольго! Вже дуже пізно. Лягай. Думки? Якої думки? Ольга глянула на сестру, спитала очима і хитнула головою. Потім ще раз обняла її і ще раз поцілувала.
— Ну, вже йди, — каже нерівно Мар’яна, і Ользі здається, що вона за щось на неї гнівається.
Ольга почала поволі, з перервами роздягатись. Скидала з себе одну річ за одною, зупинялася перед дзеркалом, зазирала собі до очей, придивлялась до своїх рук, до ніг і інколи крадькома посміхалася. Потім довго, байдуже чесала волосся, і думка її при цьому кудись, невідомо куди — за гори, за доли — тікала. Ще потім мила зуби та руки і нарешті лягла. І вже в постелі, прикриваючись, проговорила: — А знаєш… Андрій обіцяв завтра до нас заїхати.
Не дістала ніякої відповіді, повернулась, зітхнула, положила руку під праву щоку, плющила, то знов розплющувала очі, поверталась направо, наліво, горілиць, глибоко зітхала, перебійно схлипувала — і десь над ранок у дівочій кімнаті Лоханських стало тихо.
VIII
З приводу заручин Івана почали напливати привітання. Справжню сенсацію викликало привітання, якого ніхто не сподівався. Привітання від графа Демідова.
Здивування велике. Старий Григор сказав: — І де це він тут у нас взявся? Він доїжджав сюди лиш інколи влітку — на свою дачу в лісі… І то не було це кожного року.
— Цікаво, чому він нас згадав.
— Ну, — каже Григор. — Нічого дивного. Скільки то я находився з ним по Придніпрю. Тож були вічні лови, а скільки ми, бувало, говорили. Він, бачте, студіював, як він казав, народне господарство. А чоловік з головою.
Петро казав: — Це ж вони тепер усі вивтікали з Петрограду. "Таваріщі" випросили. З ним приятелював Сєров.
— Ти, Петре, добре його знаєш? — питав Іван.
— Як добре. Ловили пару разів разом рибу… Я ж малював з нього портрет. Здається, висить тут, у лісничівці.
Про свої відвідини лісничівки Андрій промовчав. І взагалі Андрій зробився мовчазний. Якісь виняткові думи ворушать його мозок. Сопрон збирається все-таки їхати, хоча ніхто не знає як. Таня завзято господарить. Водяний від’їхав, пообіцявши бути в Каневі на балу. До Морозів приїжджали рідні та знайомі, довго гостились, розмовляли, привозили вістки з околиць. З Серпухівських хуторів прийшла вість, що там ґрасує якась банда. Все йде перевертом, Каленик Хмель дістав записку, що як не виложить дві тисячі золотом — піде з димом. Минулої ночі отуди-о знову горіло, кажуть, громили замок Кочубеїв, а до Києва тепер хіба на крилах пролетиш. Між Козятином і Києвом усі мости порвали, а вагони ходять без вікон.
— А ти хочеш їхати до Сибіру, — каже Григор до Сопрона.
— Я це діло знаю. Доїду на Дін, а там доберусь до Саратова. Не можу ж я тут сидіти вічно.
— Е! І там воно те саме. Колчак, Антонов, чехи. На всі боки вітри. Розвіють вони Росію, ох, розвіють!
Минають шумні, крилаті дні. Надходить Новий рік. В соборі всеношна, велика служба, співатиме збірний хор. У залі вищої початкової школи — ялинка, по обіді — для молоді, а ввечері бал.
Потепліло, і почав падати великий, густий сніг. Старий Григор каже, що на Новий рік завжди падає сніг. На Різдво місяць, на Маланку сніг, на Водохреще мороз. На хуторі багатий, щедрий вечір. Столи, як годиться, засипані мішаним зерном — жито, пшениця, всяка пашниця — прикриті сіном і білими скатертинами.
Родина в повному складі, палає ялинка, і брати щедрують. " Щедрий вечір тобі, пане господарю, — радуйся! Ой, радуйся, земле, син Божий народився". "Бо прийдуть до тебе три гостоньки з неба, — радуйся!" Можуть приходити, всі готові. Спати цієї ночі довго не доводиться, бо ще з вечора приготовлені сани для поїздки на всеношну.
До Канева їдуть усі. О третій ночі їдуть старий, Таня, Андрій, Катерина Львівна і, розуміється, Василько з Михайлом. Іван з Сопроном лишаються до ранку. Так воліє старий. Не гаразд у такий час лишати хутір з самою Омелянчихою. До Івана з Сопроном охоче пристав Петро. Вів ще не позбавився старої, доброї звички не вставати дуже рано. Вранці їде решта. Сопрон, Петро, Катерина Львівна і Михайло залишаються на обід у Левицьких. Іван їде вітати з Новим роком тещу, тестя і наречену.
З приводу цього наповняються знані морозівській коші новорічними подарунками. Таня мусить виявити максимум сприту й винахідливості. Їй при боці стоїть Андрій. Його фантазія невичерпна. Все це робиться пильно, тепло, передумується кожна людина, її вдача, хочеться кожному дати те, що принесе радість. "Радуйся! Син Божий народився"!
Всеношна пишна і маєстатна. Панікадила палають огнем, все залите світлом. Собор повний народу. Благословенство "хлібів, вина і єлею" викликає в пам’яті кращі образи дитинства. Розмашний виголос проти диякона — "і подаждь, Господи, мир, благосостояніє, побіду над врагами" — страшними брилами звуків підноситься у простір храму, сильне, як буря, "многая літа" єднає небо і землю і кличе вічність.
Біля собору в темноті постійний рух і стишений гамір, під’їжджають і від’їжджають з брязкотом сани.