Коли я тебе привчу до порядку? Не могла мене дочекатись? Рада чим довше хвоста біля хлопців крутити.
— А ви мені говорили, коли прийдете? Як це людям цілий день за ложкою кандьору пропадати? — спочатку ображається Софія, але зразу ж підшукує потрібні слова.
— Цить! Не твого розуму діло. Навчилась на зборах рота, як вершу, розкривати. Ах-ти-вістка. Та привчай поденщиків, щоб поменше їли. Це на пользу їм.
— Еге ж, еге ж, — охоче погоджується Софія і з перебільшеною покорою підтакує: — Циган теж привчав кобилу не їсти.
— Я тобі як дам цигана, то вужем скрутишся. Щезни, паскудо, з очей! — так скаженіє Сафрон, що навіть забуває заставити наймичку переполовинити хліб. І коли Софія зникла на вулиці, тоді опам'ятовується, що вона стільки понесла на поле.
"Погибелі нема на вас". Увійшов у хату, довго роздумуючи, чи записати це на рахунок Софії. І хоча багато важливіші справи турбували і мучили Сафрона, проте не забував і за дрібниці. Вийняв з скрині засмальцьований, густо обліплений цифрами зошит і поставив на рахунок Софії розбиту тарілку. Одначе хліба не записав: "Так укусить словом, що місця не знайдеш".
XLІІІ
Софія і поденщики пішли додому. Сафрон замкнув за ними хвіртку, поспускав з ланцюгів собак і в тяжкій задумі почав обходити подвір'я.
Ніколи біль утрати не був таким важким, як тепер. Хоча в 1920 році в нього відрізали землю, а зараз лише обміняли на гірші бідняцькі латки, тривога безпросвітною хмарою облягла Сафрона. Він неясно догадувався, що соз — це початок іншого, страшнішого для нього, Сафрона, життя.
"Вони до тебе тепер з поклоном не прийдуть, вони тебе швидко у вузол скрутять, коли ніхто не переламає їм хребта", — думав про созівців, ледве віддираючи од землі обважнілі ноги.
Зразу ж за двором клубився темносиній ліс, а над ним, як вечоровий одсвіт дерев, димились важкі об'ємисті хмари. Хтось вийшов з просіки, і Сафронові собаки, немов два чорних мотки, з хрипом покотились повз господаря і водночас лунко вдарили міцними ногами в дощаний паркан.
"Кого там іще лиха година несе?" — не зупиняючи собак, хмуро пішов уперед. Невисока, вся в чорному постать легко і рівно наближалась до подвір'я.
— Омелян! — раптом радісно крикнув Варчук і зразу ж почав угамовувати псів.
Крупяк усміхнувся тонкою усмішкою, поздоровкався, оглянувся і тихо запитав:
— Сафроне Андрійовичу, нікого у вас нема? З чужих?
— Іди безпечно. Нікого. Оце не ждав, не сподівався. Такий гість... Шельма, пошла к чорту! — Вдарив носком чобота собаку. Та заскавчала, відскочила і знову загавкала. — Пошла к чорту!
— Вона й по-українськи розуміє, — засміявся Крупяк.
Але Сафрон не зрозумів його жарту і зразу ж почав скаржитися:
— Лиха година насувається на нас, Омеляне…
— Сафроне Андрійовичу, — перебив його. — Ви сьогодні зовіть мене Омеляном Олельковичем.
— Якого це ти ще Олельковича вигадав?
— Це наше споконвічне українське ім'я. Пробачте, що доведеться сьогодні величати мене, але так треба: гість у нас важливий буде.
— Гість? Звідки?
— Здалеку, звідси й не видно. Більше нічого не допитуйтесь. А людина він дуже важна... Позавішуйте вікна, щоб ніхто не бачив. Розумієте?
Пізнього вечора Крупяк привів невідомого у світлицю. Був це середнього зросту білявий чоловік із закривавленими обідками очей і прямим хрящуватим носом. Ріденькі пасма волосся, кольору перегнилого лика, гребінчиком спадали на бугорчасте надбрів'я; уперте підборіддя мерехтіло крихітними іскорками кущуватої щетини. Від невідомого гостро пахло смолятиною, так, як пахне восени підіпріле дубове листя.
"Десь немало по лісах бродив"
— Борис Борисович, — різко, наче каркнув, промовив незнайомий, простягаючи довгі пальці Варчукові. Той обережно, як коштовну річ, потримав їх у руці і ще обережніше опустив донизу.
Горпина подала вечерю, і гості так накинулись на харч, що в Сафрона аж серце почало нити. Проте мусив припрошувати:
— Їжте, їжте. Стара ще підсипе. Хто його зна, що воно далі будемо їсти. Таке врем'я...
Борис Борисович обміряв його кількома довгими, уважними поглядами і коротко, наче командуючи, відповів:
— Скоро прийде інша пора. Надійтесь і працюйте.
Більше він не звертав ніякої уваги на господаря. Морщачи носа, він ковточками, потроху, пив горілку, накладав на хліб тонкі шматочки рожевого сала і повчально вів дуже розумну, як визначив у думці Варчук, розмову. Ступінь розумності її визначався незрозумілими словами і такою заплутаністю, що, як не прислухався Варчук, не міг надійно ухопитися за потрібну нитку. Одначе підсвідоме догадувався, що мова йде про такі справи, які і його життя можуть винести на інший берег.
— Про нашу велику силу свідчить і такий приклад: нунцій папи Євгеній Пачеллі горою стоїть за нами. Значить, сам пастир пастирів — святіший папа за нами. Інакше не дотягнувся б Пачеллі до кардинальської шапки: от-от обіруч її вхопить.
— Блискуча кар'єра, — щиро позаздрив Крупяк і задумався.
— Так. Але попереду іще краща. Я не сумніваюсь, що вчорашній епіскоп завтра стане самим папою. І напевне Пачеллі буде належати честь підписати з нами історичний конкордат... Робота і терпіння усе перемагають. Ми ще не уявляємо собі, які блискавичні зміни готує нам майбутнє. Сьогодні ви, Омеляне Олельковичу, як заєць, боїтесь кожного шелесту, а завтра ви один із керівників українського уряду, господар ланів широкополих, владар життя. — Зробивши вигляд, що він і не помітив честолюбивих вогників у очах Крупяка, Борис Борисович переконливо закінчив: — І це не казка, а неминучість історичної дійсності.
— Коли б ця історична дійсність скоріш повернулась обличчям до нас, а то щось твердо стала вона незручним місцем, — відповів Крупяк.
— Терпіння і робота, — натиснув на слово "робота". — А тепер — відпочивати. — Вилізши з-за столу, він знову кілька разів поглянув на Варчука і, замість подяки, різким голосом сказав:
— Не журись, хазяїне. Скоро Україна по-інакшому заживе. За вас, господарів, великі держави думають.
І Варчук, впившись неблискучими округлими очима в гостя, гостро відповів:
— Довго вони щось думають. Видать, мозки неповороткі. Чи сили біс має?
Ці слова, видко, не сподобались Борису Борисовичу. Він більш нічого не сказав, а Омелян несхвальне похитав головою.
Борис Борисович, натерши обличчя якоюсь маззю, ліг спати у світлиці, що мала два виходи, а заклопотаний Крупяк ще кілька разів виходив на подвір'я й на дорогу, прислухаючись до кожного шереху. Не спалось і Сафронові. В тяжкі його роздуми раптово влилися великі сподівання. Привабливі картини прийдешнього перемежовувалися з гіркотою останніх днів, і аж дрож згинала і пружиною вихала його костистим тілом. Тихо вийшов з дому, біля ґанку перепинив Крупяка:
— Омеляне Олельковичу.
— Тепер говоріть зі мною, як з простим, — усміхнувся.
— Ти б спати ішов, Омеляне.
— Не можна, — покрутив головою. — І так ми багато спимо. Боюсь, щоб долю свою не проспали.
— Омеляне, що мені робити? Накинули петлю на шию. — І він розповів про останні події в селі. Крупяк, уперто думаючи про своє майбутнє, мовчки вислухав і жорстко відповів:
— Що робити? Спати. У вас не те що землю, — все скоро доберуть Так вам і треба. Дочекаєтесь грому над самою головою! Що ви зараз не можете дати ради одній жменьці созівців? Чи сили біс має? — їдко повторив Варчукові слова. — Ждете, щоб все село в комунію повалило? Ну, ждіть. Чорт із вами. Нехватило сміливості повбивати верховодів, так хоч спочатку знищіть їхню худобу, тоді і соз розпадеться на клапті...
— Омеляне, ти не гарячись. Як же я ту худобу повбиваю, коли зразу ж злиднота кинеться на мене? І так пальцями тичуть на мій хутір і вдень і вночі.
— Добре, кат із вами. Ще раз допоможу. Карпа візьму в роботу, щоб поменше за спідницями ганяв, а побільше ділами займався. Не маленький, — поглянув на зорі, позіхнув: — Ну, пора будити Бориса Борисовича.
— Так ви й не ночуватимете?
— Де там ночувати. До ранку ще треба он який крюк зміряти. Я цими днями повернуся до вас.
— Повертайся. Будь гостем дорогим... Ти скажи, Омеляне, як наші діла кругом ідуть? — понизив голос.
— Які діла?
— Ну, світові. Ти щось таке говорив про це. Чи є нам якась підтримка із заходу? Петлюру ж убили. Знайшовсь якийсь його намісник і всяка така штуковина?
— Є. Головний отаман Левицький. У Варшаві живе зі своїм міністерством. Під крилом Пілсудського, — відповів неохоче.
— Пілсудського? — перепитав гаряче, щоб іще вирвати яке слово.
Крупяк покосився на Сафрона і заговорив скоріше, більш зосереджено:
— Наш голова директорії не з одною державою має зв'язки, і в першу чергу з Англією. Щодня бачиться з англійським посланником у Варшаві. У Румунії нашій "Лізі націй" пособляє сигуранца і зокрема генерал Авереску. У Франції діє "Об'єднання української громади". Левицький до Парижа вислав Даценка, а той склав список усіх отаманів, полковників і генералів. В Німеччині орудує Дорошенко і Скоропадський. Гінденбург мав осібну зустріч зі Скоропадським. Словом, Сафроне Андрійовичу, події назрівають. Та ще які події. Уже військовий міністр головного отамана генерал Сальський через міністра фінансів Токаревського отримав від Англії допомогу і запропонував у Парижі готовий план походу на комунію.
"Основна наша сила, — каже Сальський, — знаходиться на Україні, перед нами". Кріпко запам'ятайте це. На вас, господарів, — головні сподіванки...
Крупяк так упевнено і чітко сипав назвами петлюрівських організацій, прізвищами, подіями, що Варчук аж почав захлинатися від трепету. "Пілсудський, Болдуїн, Гінденбург, зустріч Чемберлена з Прімо-де-Рівера" — ці слова великоднім дзвоном гуділи у вухах і повертали йому навіть ту землю, що була відрізана в 1920 році.
— Це гаразд, гаразд... А ти, Омеляне, цими днями нам допоможеш? Кріпке твоє слово?
— Ви вже і мені починаєте не вірити?.. Січкар надійний?
— Надійний, — гаряче заговорив, прикидаючи, що куди краще буде, якщо не Карпо, а Січкар з Крупяком завдадуть лиха созові.
Тихо ввійшли в світлицю. Крупяк підійшов до ліжка і трусонув за плече Бориса Борисовича. Той спросоння щось забурмотів, і враз Варчук почув відривчасті гаркаві слова чужої мови. Наполоханий Крупяк швидко закрив гостеві рота, а Сафрон застиг посеред кімнати і розмашисте перехрестився.