кщо воно й далі буде таке ваше нове, як зараз, то... не раз ще й самі ви за старим заскучаєте. Бо яке не було, зате з повними засіками.
, — Повні, та не в усіх!
— Дивуєш ти мене, Даниле: наш же ти, як є, наш, наскрізь полтавський, а якою дорогою пішов у житті.
— Тією пішов, на яку такі ж мироїди, як ви, дядьку, й погнали: каховською та заробітчанською.
— Скільки в тобі люті до наших, до своїх же полтавських людей...
— Не до всіх: до таких, як ви!
— А що ж — як ми? Де нам діватись? Хіба ми не люди? Собі ви й землю, й права, і царство свободи, а що ж нам? Тюрми та Чека? Трибунали та розвьорстки? Ох, кипить і наша кров, голубчику, кипить, кипить...
— Докипілась, що з рожнами пішли.
— Що те згадувати... Ми за рожни не брались.
— Зате Левченко — годованець ваш.
— І про Левченка теж подумав би... Чи такий уже він злодюга сибірський... Ось ти з ним на смерть сходився, побив, погромив, а спитати тебе — за що? За яку правду? Україну він любив, а тобі вона хіба не дорога?
— Того й колошматимо вас, що дорога. Досить ви з неї крові попили!
— Оце-то й лихо наше, що самі між собою, як собаки, гриземось. За інших душі кладете, а та, чиї сини ви, знов сама, напризволяще зостається. Сам ось ти хіба ж не орел, на всю Полтавщину б тобі отаманувати, а ти все комусь хліб качаєш.
— А що б же ви хотіли? По ямах гноїти, а революція хай з голоду пухне? Чорта з два!
— Та скільки ж можна качати?
— Всі душі витрясем, а візьмем, скільки революція скаже. Годі з вами цяцькатись! Баста! І не бажаю я вашу агітацію слухати.
Після цього вже до самої станції мовчали.
На станції — як ярмарок: тягнуться й тягнуться звідусіль валки підвід з лантухами, і над усіма гвинтівки стирчать — всі в супроводі озброєних бійців із загону незаможних.
Тільки криничанські почали розвантажуватись, як підійшла валка з Хмариного, і на передній підводі Яресько, вжахнувшись, побачив, замість гори лантухів, щось інше, вкрите попонами. Так і є: босі батрацькі ноги з-під рядна стирчать... Підійшла друга підвода, і її одразу оточили: на підводі лежав блідий, як смерть, Шляховий.
— В живіт його поранено,— стривоженим напівшепотом розповідав один із бійців, що прийшли з підводами.— На хуторі Лашки все трапилось. їдем, чуємо стрілянина, ми садками туди — нікого вже на подвір'ї, лежать оці двоє біля комори, на рожнах поскручувались, а товариш командир між засіками кров'ю підпливає. Дві години, каже, відстрілювався.
Побачивши Яреська, Шляховий наче всміхнувся:
— Підстерегли вони мене таки. Довго й охотились... Ну що ж, класова війна.
Його взяли обережно на шинель, перенесли під амбари. Побігли шукати лікаря.
Робота на станції тим часом не припинялась. Самі ж бійці-незаможники, що з найглухіших волостей супроводжували хліб до станції, тепер на своїх плечах і носили його просто з підвід у вагони. Доки одні були зайняті цим, інші копали край станції під тополями братську могилу для своїх замордованих товаришів.
Яресько був у вагоні, коли раптом його покликали:
— Шляховий хоче бачити тебе.
Командир лежав у холодку вже перев'язаний. При наближенні Яреська його безкровне обличчя злегка освітилось кволою втомленою усмішкою. Вилиці випнулись, щоки запали, крутий, випуклий лоб мовби став ще крутішим.
— Ось що, брат Яреську... Як загрузять ешелон, бери своїх хлопців і паняй... Правитимеш хліб до самого місця. До Петрограда. Просто в руки здаси пітерським робітникам...— Він передихнув. Помовчавши, продовжував:— Карнауха замордували, Куче-ренка, Земляного Юхрема... Передай пітерцям, що кров'ю галещанських... кобеляцьких... криничанських... Що кров'ю українських незаможників цей хліб добувався.
Піт густою росою виступив на його безкровному чолі.
Цього ж дня надвечір навантажений хлібом ешелон вийшов за семафор. На паровозі поруч з машиністом з гвинтівкою в руці мчав у далеку дорогу Яресько.
НА СИВАШ!
І
Опівдні, в пору сліпучої спеки, кілька невідомих суден, з'явившись у водах Каркинітської затоки навпроти Хорлів, зненацька відкрили артилерійську пальбу по маревному степовому безлюддю, по гуртику тополь на косі, по обвішаних рибальськими снастями берегових кручах.
Портовий ревком, вважаючи, що це врангелівці збираються висадити у Хорлах десант, негайно відправив гінця в тил з донесенням червоному командуванню. Доки хорлинський гонець щодуху мчав з пакетом на північ, жменька бійців берегової застави готувалась до нерівного бою з тими, хто явно мав намір вдертись — який уже раз! — до тополиного порту.
А втім, і зловісна поява невідомих караблів у барвінковій синяві затоки, і несподіваний обстріл запущеного, поруйнованого війною порту Хорли — це була тільки демонстрація, воєнна хитрість підступного ворога, цілком розрахована на те, щоб, притягнувши сюди увагу червоного командування, забезпечити раптовість удару в зовсім іншому місці. Справжній десант у цей день — 6 червня 1920 року — висаджувався далеко від Хорлів, у районі села Кирилівки на Азовському морі.
Вдосвіта цього дня берегові села були розбуджені дивним дивом: за туманом коні десь на морі іржали! Зовсім несподіваний в цю пору туман з моря покотив, і коні то тут, то там у ньому іржуть, неначе кавалерія через море йде! А коли розсіявся туман (що так був схожий на кимось пущену димову завісу), видно стало численні кораблі, більші й менші, а з них, скільки зглянеш, вивантажуються на берег війська: з кіньми, артилерією висаджувався тут на сушу білогвардійський корпус генерала Слащова. Саме був шторм, гармати заливало водою, і десантників, яким довелося далеко брести по мілині на берег, нагонило, збивало з ніг водяними валами, кидало сюди та туди, мов п'яних, і коні, яких вони тягли за собою, теж були мов п'яні після тривалої морської хитавиці.
Не встигла схаменутися Таврія, як по її степах — "з мечем в руці і хрестом на серці" — вже марширували на північ, поблискуючи англійськими гетрами, жадаючі бою офіцерські батальйони.
— Вперед, за святую Русь!
— По трупах комбєдів і комісарів — вперед!
Хто міг їх спинити, завернути, скинути назад у море? Які-небудь місцеві комендантські команди? Мелітопольський малочисельний гарнізон? Головні війська революції були в цей час прикуті до Заходу. Легендарні клинки Першої Кінної мигтіли десь далеко за Дніпром в тилу білопольських армій. Хто міг ждати, що сталевий врангелівський ніж, який Антанта потай відточувала всю весну в Криму, саме зараз з такою силою вріжеться у відкриту спину республіки?
Десант готувався у суворій таємниці. Навіть самі десантники до останнього моменту не знали, куди їх буде послано, для якого удару їх готують. Вкючі, знявшись із Феодосії, ескадра в 32 вимпели вийшла у відкрите море курсом на південь. Послано, а куди? Знали про це лише німі таємні пакети, що їх одержала ескадра, вирушаючи з Криму в сліпе своє плавання. Дивно було десантникам почувати себе у відкритому морі у владі чиїхось німих пакетів. Куди пливуть? Куди допливуть? Ніби якась зверхня сила водить по морю їхню сліпу, з нерозкритими пакетами ескадру, ніби сама доля ганяє серед морської стихії їх набиті озброєнням та військами кораблі. Коли зникли з очей контури Кримських гір, було розкрито пакет № 1. Круто змінився після цього курс їхніх суден. Уночі, скрадаючись, мов пірати, набравши розгін, пройшли Керченську протоку при застопорених машинах, щоб не викликати підозри в червоних застав з таманського берега. В Азовському морі було розкрито пакет № 2.
Кирилівка!
І ось уже двигтять хати в Кирилівці та інших при-азовських селах від гуркоту далекобійних, що весь день ревуть з моря, прикриваючи висадку десанту та розчищаючи йому шлях на північ. Одне за одним беруться вогнем таврійські села, все далі в степ заглиблюються загони закіптюжених, спраглих, охоплених зненавистю фанатиків білої ідеї. Досі вони задихалися в Криму, а тепер то маршовими колонами, то розкинувшись цепом у високих хлібах, все далі пориваються вперед —
"к милому северу" з своїми новими, ще не опаленими боєм гочкісами та кольтами.
Незабаром десантники перерізали залізницю, що вела на Мелітополь, а вночі на станції Якимівка уже був із своїм штабом командир десантного корпусу генерал Слащов. Наймолодший з врангелівських генералів, енергія, жорстокість і авантюрницькі нахили якого були помічені ще Денікіним, він зараз, оточений збудженими штабістами, походжав по перону і при багряному жаркому світлі палаючих пакгаузів диктував свій перший наказ-відозву до населення Північної Таврії.
"Подальший шлях мій і моїх військ оголошувати не стану,— урочисто диктував генерал, заклавши руку за борт френча.— Мій шлях... Ви узнаєте його по загравах пожеж! Моя ніч стожарами палахкотітиме для вас з вечора й до рання! "Заря во всю ночь!" — ось буде наш девіз, девіз героїв слащовців..."
Запис вела жінка-ад'ютант, тендітна красуня в офіцерських погонах, в коштовних перснях, що холодно сяяли при відблисках полум'я на пальцях її руки.
— Ніч-зоря... Як це мило сказано! — захоплено вигукнула ад'ютантка, стенографуючи пишну генеральську фразу, що незабаром стане крилатою у врангелівських військах.
Ніч-зоря! Моторошно ятрилось небо над цілим краєм. Все далі на північ розтікалась по селах тривога, все глибше в степ вставали заграви, освітлюючи путь офіцерським кокардам.
II
На ранок загриміло на Чонгарі, застугоніло на Перекопі. Збадьорений успішною висадкою десанту, Врангель перейшов у наступ ударними своїми силами, пустивши з Криму через перешийки маси кінноти,, артилерії, броньовиків. Врангелівська авіація заволоділа таврійським небом. Червоні частини, що стояли на перешийках, чинили ворогові героїчний опір, але й.тут, як під Мелітополем, куди рвались десантники, сили виявились занадто нерівними. Свіжі, щедро споряджені найновішою технікою врангелівські корпуси, здавалось, все зметуть на своєму шляху. Розшарпані в боях червоні війська, стікаючи кров'ю, крок за кроком відступали на Каховку, до рятівних дніпровських переправ.
У третій день наступу Врангель випустив із Криму своїх "чорних демонів" — "дику" чеченську дивізію. Вимчали з Присивашшя справді як демони: чорні бурки напнуті вітром, в зубах кинджали, а перед ними, мов летючі пропелери, мигтить, переблискує сталь клинків.
Не було в ці часи племен однорідних, як і всі інші, чечня теж розкололася: доки одні вихідці з аулів десь там рубали білу кість, ці ось чорним тисячним їупотом прогули по перешийку, по чистих дзвінких солончаках, з незнайомим гортанним "алла!" вдерлись опівдні в присиваське село Строганівку, мимоскач зарубавши край шляху німого 'пастуха, що не міг слова вимовити у відповідь на звертання одного з їхніх командирів.
Перший наказ по селу був:
— Мобілізація!.. Т