Змотуй зараз свої манатки і пішим алюром в Асканію, в розпорядження диригента... Чув?
— А верблюди?
— Верблюдів атагасові здай...
Сказав і фуркнув, тільки курява за ним встала.
Дуже не хотілось розлучатись Данькові зі степом, з Мануйлом, з верблюдами та вівчарками, одначе довелось. Хоч-не-хоч, а муситиме співати!
Атагас, привівши отару і вислухавши хлопця, скрушно поблагословив його в путь.
— Іди. Не в моїй, сину, владі увільнити тебе від цієї рекрутчини... Та, може, воно й на краще: всяка наука людині на користь... Тільки навряд, щоб ти там довго протримався, Даниле. Дуже вихрястий, клопіткий ти натурою, боюсь, що розжалують тебе... Ну, тоді вертайся знову сюди, в мій дисциплінарний батальйон. Прийму.
На прощання Мануйло нагородив Данька за вірну службу чабанським бурдюком для води.
— Спека, а тобі до самих Чаплів не буде колодязя...
До сліз зворушив хлопця цей щирий подарунок.
— Спасибі... За все вам спасибі, дядьку Мануйле... Кудлаті вівчарки, мовби відчувши, що Данько їх
покидає назавжди, замахали прощально хвостами, заплигали довкола хлопця, намагаючись лизнути його в зашерхлі щоки.
З бурдюком через плече, з гирлигою-гайдаркою в руці вийшов похнюплений Яресько на шлях, пошпи-лив на далеку, синю тучу асканійських парків. Тоскно заревли верблюди йому вслід, здушило в горлі від їхнього тужливого реву. Скільки не йшов, а вони навздогінці ревли й ревли, проводжаючи свого молодого хазяїна в простір...
"Знову в дорозі,— думав Данько, йдучи.— Якби всі свої переходи та скласти докупи: скільки вже тих верстов переміряв? З одної науки та в іншу... А може, це й на краще, як каже Мануйло?"
Почував, що відтоді, як зоставив він Кринички, дечого справді навчився поміж добрими людьми. Добрі вчителі поки що траплялись йому на шляху, В Каховці — правдистка, в амбарах — отаманка стрижіїв тітка Варвара, тут, у степу,— атагас Мануйло... Кожен учив по-своєму, але всі разом немов підіймали й зміцнювали його, напуваючи своєю силою, настроювали душу його на героїчний лад.
Присмучений розлукою з степом, але без остраху в серці, крокував він на Асканію. Хай латаний, з бурдюком через плече явиться він у панську столицю, але кривдити себе нікому не дасть! Та й не самі ж пани та полупанки там, є вже в нього в Асканії і справжні друзі. Ну хоча б Валерик... Уявивши собі зустріч з ним, Данько одразу повеселішав.
В Асканію він вступив уже бадьорішим, по-парубоцькому збивши кашкет набакир. Насамперед кинувся на артезіанську, запиячив на радощах, як пияк. Мало того, що напився від пуза та вщерть наповнив — більше, правда, для розваги — свій чабанський бурдюк, а ще й став хлюпостатися біля труби, відтираючи свої давно не миті щиколотки степовим "собачим милом", яким заздалегідь запасся в дорозі. Вважав, що тепер, коли він виходить у співаки, ніяких "курчат" на ньому бути не повинно. Тер, знімав верхню шкуру, як рашпілем.
На цьому й застали його Сердюки. Підійшли в юхтових чоботях, в жилетках обидва і, навіть не поздоровкавшись після тривалої розлуки, почали гнати земляка від води геть:
— Ану геть до чорного водопою! Найшов собі купіль біля артезіанської!
— А вона ваша? — спробував був ошкіритись до земляків Данько.
— Ще воно буде нам тут розпатякувати! — ведмедем пішов Оникій на хлопця, і Данько, пошпуривши йому в пику віхоть "собачого мила", змушений був відступити.
Зате, відшукавши Валерика, Данько пережив несподівану радість: Валерик теж був у хорі. В казармі, на нарах, відведених для хористів, хлопці зайняли собі місця поруч, щоб бути і вночі разом. В голови, замість подушки, поклали Данькового бурдюка з водою.
Увечері вони відвідали Мурашка. Здоровкаючись із Світланою, Данько знову відрекомендував себе Данилом, як тоді, при першій зустрічі в саду. Він чомусь вважав, що, вітаючись з такою дівчинкою, щоразу треба знову називати своє ім'я.
XXXVII
По новому руслу потекло відтепер Данькове життя. Мало вже був схожий на чабанчука, став, як солдат: всіх хористів попідстригали на один манір і поперевдягали в однакові костюмчики з чорного колючого сукна. Коли йшли тепер з Валериком, то здалеку можна було переплутати, прийнявши одного за другого. Тільки голосами й різнилися: Валерик співав у хорі альтом, а Данько витягував дискантом.
Нелегко було. Щоденна муштра, безконечні репетиції, суворий диригентів камертон під самим носом... Крім того, іноді він ще прибирав у паламарні або — як умілець на всі руки — дрібнив, товк для батюшчиної кадильниці ладан — запахущу смолу з далеких країв. Розвагою для себе Данько вважав, коли брали його з Валериком до тенісних майданчиків подавати роззявам-паничам чортзна-куди забиті м'ячі. Бігаєш,, гасаєш за ними, хапаючи на льоту, але коли паничі сядуть у затінку перепочити, то й ти маєш змогу, залігши десь поблизу, подрімати в кущах або, причаївшись, послухати панські теревені.
Гості не виводились у маєтку все літо. Були це здебільшого Вольдемарові приятелі з числа південної "золотої молоді", які позвикали тижнями товктися в Асканії, бовтаючись у басейнах та граючи в теніс. Сам Вольдемар, заклопотаний господарськими справами, не міг зараз приділяти своїм знатним нахлібникам багато часу, але вони з того не дуже тужили. Зрештою, чхати їм було на всякі церемонії і на самого Вольдемара... Без нього вони їли, пили та розважались нітрохи не гірше, ніж з ним.
Найчастіше біля тенісних кортів збиралися: молодий татарин Жорж, син багатого кримського тютюно-промисловця, прищуватий панок Родзянко, який вважав себе студентом, хоча ніде не вчився, та похмурий офіцер у шпорах, що доводився Фальцфейнам якимось далеким родичем. Нерідко серед них можна було бачити й зальотного американця Артура, цього здоровенного телепня з пустими очима, який хоча й розумів компанію лише п'яте через десяте, зате іржав щоразу, як кінь. Ніхто не міг сказати напевно, що було треба цьому суб'єктові в Асканії. Сам він видавав себе за туриста, любителя природи, який, будучи в Європі, не міг минути рідкісний таврійський заповідник, інші ж подейкували, що він прибув до Фальцфейнів з дорученням свогр батька, відомого американського вів-цевода, і вже веде переговори про відкриття в Асканії якоїсь своєї експериментальної лабораторії.
Грати Артур завжди ставав проти татарина і раз за разом програвав, але коли,,розвалившись у холодку, він брався до лимонаду та якихось інших напоїв, то тут ніхто не міг зрівнятися з ним. Доки інші точили ляси, він тільки те й робив, що хлопав пробками.
Розмови тенісистів точились головним чином довкола Аннет, під якою розумілося просто Ганну Лавренко, прозвану колись Даньком "панночкою в свиті". Судячи з усього, Ганна, перехрещена паничами в Аннет, встигла уже добре-таки закрутити голову молодому Фальцфейнові. І якщо про легендарну покоївку-полтавчанку, що зуміла серйозно обворожити асканійського багача, загомоніли вже по навколишніх маєтках та па кримських віллах, то тим більший інтерес викликала вона тут, в колі молодих, розбещених гульвіс, з яких дехто носив на згадку від Аннет навіть по дзвінкому сувеніру, одержаному ІеІе-а-Геїе у вигляді доброго Ганниного ляпаса. Звичайно, базікання Вольдемара про те, що він має намір перевиховати селючку і зробити її справжньою дружиною собі, серед його приятелів популярністю не користувалось. Вони вважали, що це минущий дур, розведений Вольдемаром на ліберальній воді і вартий лише того, щоб з нього посміятись. Куди більше імпонувала молодим гультяям думка Софії Карлівни про те, щоб влаштувати весілля, висватавши гонористу й неподатливу красуню за кухаря, за Яшку-негра. Тут було поле для смакувань та всяких потішних передбачень!..
Артур ішов на парі з офіцером у шпорах, твердячи, що білосніжна ота Аннет ні за які гроші не повінчається з негром. Офіцер, навпаки, був переконаний, що негрові вдасться повести Ганну під вінець.
— Ти хочеш сказати,— гарячився прищуватий Родзинко, звертаючись до офіцера,— що для неї расові бар'єри не існують?
— Такі чхають на них,— похмуро відповідав йому офіцер,— якщо тільки запахне справжнім коханням.
— Не перебільшуй його значення!.. Візьмімо за взірець, панове, ту ж таки Америку...
— Чхати їй і на Америку! — стояв на своєму офіцер. Іноді, повернувшись просто з поля, підсідав до товариства й сам Вольдемар.
— Замучили,— скаржився він приятелям.— Навдивовижу неповороткий, упертий, нетямовитий народ! А ще називають їх потомками славних зацорожців!.. Це, певне, тільки моя шановна і схильна до галюцинацій маман ще здатна уявляти собі їх на конях, під бойовими корогвами, з шаблями наголо... Ні, панове, це вже сновиди якісь, а не люди. Тлумачиш, тлумачиш йому, а він стоїть перед тобою, шкіриться, мов дикун з якого-небудь ірокезького племені... Техніка їм не дається ані раз! Посадиш на косарки — коси порвуть, поставиш до барабана — молотарки щодня виводять із ладу!.. Ви знаєте, панове, я з ними коректний, я до них добрий, я сам у душі демократ і вважаю, що бездарних народів нема, є лише бездарні правителі, але тут, коли покрутишся між ними, слово честі, починаєш уже брати під сумнів свої власні переконання. Хіба це випадково, що ніхто з них вище гайдуків та прикажчиків не підіймається? Вила та граблі осягне, а далі для нього вже починається terra incognita. Ви можете назвати мене фаталістом, панове, але, вірите, мені часом здається, що вони самою долею приречені на те, щоб бути народом-негром, народ ом-чорноробом... Єдине, мабуть, чого не пошкодувала для них природа, так це винятково тонкого лукавства, гумору та багатьох вокальних даних... Ну та ще, скажімо, розкішної вроди для їхніх дочок...
Не раз, коли панич заводив пластинку про нетямущих, упертих строковиків, Данько з Валериком, причаївшись у кущах, весело переблискувались поміж себе оченятами. Неважко було їм догадатися, чому рвуться коси на панських косарках і чому часто виходять з ладу молотарки... Нетрудно було їм уявити собі й тисячі каховських хлопців на конях, і навіть себе поміж ними з шаблями наголо! Чекай, паничу, не тільки коси рватимуть, а ще, може, й тебе на шматки розірвуть разом з твоїми гайдуками та прикажчиками!..
— Браво, Вольдемар! — вигукнув тим часом Родзинко.— Знову впізнаю в тобі природженого торі.
— Прошу не зрозуміти мене неправильно, панове,— починав гнати туман на компанію Вольдемар.— Не подумайте, що я взагалі невдячний щодо цього краю, який мені, скажемо одверто, дав багатство, і славу, й могутність.