Під портретами товстими літерами повідомлялося про те, що в тайзі "ВЕЛИКА, ОЗБРОЄНА ДО ЗУБІВ БАНДА ВОРОГІВ НАРОДУ, на чолі з крупним державним злочинцем, збігцем з каторги, шпигуном і агентом фашизму і т. д., на прізвище Григорій Многогрішний, — ПІСЛЯ УПЕРТОГО БОЮ ЗВІРСЬКИ ЗАМОРДУВАЛА тов. МЕДВИНА — начальника Краєвого особого відділу УГБ НКВД на ДВК та начальника Н-ського райвідділу НКВД".
Перечислялося всі заслуги того орденоносного тов. МЕДВИНА — "ветерана ВЧК — ОГПУ — НКВД, славного і доблесного чекіста", що в боротьбі з ворогами не знав пощади і жалості і що рука в нього не дрижала ніколи... і т. д. Потім сипалися страшні погрози і прокляття на адресу "ворогів народу усіх мастей" та їхніх приспішників і симпатиків, а особливо металося громи викорінювати всіх підряд жорстоко, немилосердно, повсякчас, і на віки вічні.
Кричалося про "бдітєльность" та "священний" обов'язок всіх — старих і малих — допомагали органам ЧК.
А внизу великими літерами оголошувалося велику премію за зловлення того страхітливого "отамана банди" — Григорія Многогрішного.
А ще нижче подавалося свідчення очевидця, що та банда пішла на схід, намагаючись, очевидно, прорватись до Японії, і що бачено її вже аж на Охотському узбережжі. Друга сенсація була ще цікавіша. Подавалося карколомне повідомлення про "чергову провокацію" "нєкой" агресивної держави на совєтсько-маньчжурському кордоні... В зв'язку з чим ціле місто, ні, цілий край заговорив про швидку війну, потираючи з радості руки: "Нарешті все скінчиться! Дай боже! Хоч би вже швидше!.." І в зв'язку з тим же заворушилось ПХВО та ОСОАВІЯХЕМИ, поливаючи вулиці іпритом та ганяючи в газмасках, — без віддиху прискорено проходячи курс протиповітряної оборони і не маючи до того аніякісінької охоти... Отже — подавалося повідомлення про черговий конфлікт на маньчжурському кордоні. Про кількагодинний бій і відбиття великої диверсійної групи ворога, що хотіла проламати "границю на замку". Про героїзм начальницького складу Н-ської застави. А особливо про заслуги начальника тієї застави, який в героїчнім бою був поранений тяжко, проте не зійшов з революційного посту до остаточного розгрому ворога.
Краєва "Тихоокеанская звезда" рябіла жирними кличами і гаслами. "СМЕРТЬ ПОДЛИМ НАРУШІТЄЛЯМ!" "СВІНЬЯ ЛЄЗЄТ В СОВЄТСКІЙ ОГОРОД!" "СМЕРТЬ ЗАХВАТЧІКАМ СОЦІАЛІСТІЧЕСКОЙ РОДІНИ" тощо.
Потім наводилися привітальні телеграми на їм’я того героїчного начальника Н-ської застави і представлення його до найвищої нагороди. І тут же описувалося подробиці з епізоду поранення начальника. Говорилося про великий бій і, між іншим, про "двох негодяїв з гігантським псом", що в тім бою нагло напали на начальника "з тилу"...
Старий Сірко, що привіз з Грицем до Хабаровська на базу здавати живого тигра, слухав всі ті надзвичайні новини, всі ті дивовижні події та страхітні прокльони й погрози і хмурився, а йому хотілося нагло і гомерично реготатися. А хіба не смішно! Отак-о воно й все!
Що то за історія вийшла з тими "полеглими в бою з великою бандою ворогів народу" грізними енкаведпстами, він знає. Та це його и не так цікавило, доправди, хоч там і говорилося про велику премію. Його увагу прикувала друга сенсація, і йому хотілося гомерично сміятися.
"Ага!!. Трясця вашій матері! Отак-о!"
О, старий Сірко — то старий вовк. Одразу вхопив у всьому тому тропи, що й до чого. Ясно, що ця друга історія має ту саму причину, що й перша. А головне — з усього йому було найперше ясно одно, а саме, що "н а ш і б р и к а ю т ь". Бо оті "два негодяї с гігантскім псом" — то й були саме вони. Авжеж. І то вони, власне, втрьох такого там шелесту наробили. І більше там нікого й не було! Напевно.
"От так встругнули!!! А той дурний начальник — нехай не лізе! Чого він підставив свою дурну голову та й став на дорозі! Хіба не знав вдачі Сіркової доньки?.."
Дід дивився на тигра в клітці, слухав, як якась дівчина читала тії новини службовцям бази, і йому чомусь раптом захотілося взяти та й випустити того тигра геть. Нехай біжить! Га! От би було лементу!..
І він би, може, й випустив, та вже тигр був не в його клітці, а в загальній і під великим замком, а головне, — дід згадав, що першого роздере ж той тигр, звичайно, його, як головного винуватця своєї біди. Але то так собі, химерна парубоцька думка.
Такого втрьох шелесту наробили!.. Га! А тільки втрьох. Решта — то все брехня, як і з тією "великою озброєною бандою".
Слухав, як читала дівчина, і курив собі байдуже, чекаючи. коли там той бухгалтер скінчить підрахунки та и відчислення на позику "Готов к труду і оборонє" тощо. "А що з тими "негодяями" сталося, не пишуть!.."
Звелів Грицеві наскуповувати всіх газет, які тільки є ("Дома будемо читати"), сподіваючись щось вичитати там, що з тими "негодяями" було далі.
Слухав, що гомонять люди, хмурився і мовчав собі. Люди теж нічого особливого не гомоніли, вони більше помовчували. Так їх вимуштрувало життя та й вся ота писанина. І до сенсацій таких вони звикли, бо їх так рясно, та ще й не таких! — ого, — що, здавалося, без них ціле життя в цім світі стане ненормальним. То бо стало стилем цілої цієї збожеволілої країни, всі ті "диверсії", "нарушителі", "вороги народу", "процеси", "бдітєльность", "знищення", "розстріли", "чекісти", "енкаведисти", "орденоносці герої", "прокльони", "тюрми", "диверсанти", "шпигуни" і т. д. і т. п. Почаділи, подуріли. Геть всі люди подуріли. То було стилем. І так само було стилем нишкнути, втягувати голову в плечі і чекати, як віл обуха, грому з ясного неба на свою голову. А от як би їх взяв та й розкрив, розлущив, як розлущують горіх, — гляди цікаві та й несподівані речі побачив би. А вже напевно побачив би, як вони кпили з усіх тих сенсацій, а то й ще побачив би що-небудь цікавіше...
Ідучи додому, старий Сірко всю дорогу тільки те й робив, що курив люльку. Набивав та й знову курив. Набрав-бо махорки півмішка в столиці. Цілі кілометри мовчав зосереджено та й враз крутив головою:
— "Негодяї!.."
І сміявся собі. А вони стояли йому віччю тії "негодяї".
Один "негодяй" і одна "негодяйка"... То ось навколішки, схиливши покірно голови, посеред хати... А то Наталка ходила вистрибом по сонячній ріці, по каменях і дуріла з Заливаєм... А то вони з Григорієм на пантовці... Пробігали картини одна одної яскравіші, одна одної радісніші, — дзвінкі картини минулого, так прекрасно прожитого літа.
Старий кректав, зітхаючи. І вертався думками до тієї маленької, тривожної, як гостра шпичка:
"І чому вони не написали в газеті, що ж далі з вими?"
Дома стара Сірчиха скучала, мовчки журилася за дітьми. Але не нарікала.
Приїхавши, старий Сірко розіклав газети на столі і довго та пильно блукав по них пальцем. Але нічого цікавого не вичитав, крім того, що було. А було все те, що вже чув. І більше ні слова. Читання кінчилося тям, що він спересердя викинув газети ті всі в піч.
* * *
Другого дня після приїзду Сірка з Хабаровська, надвечір, прибіг Заливай. Хвора і одноока тепер Нерпа і Рушай зчинили раптом радісну гавкогняву. Старий Сірко відчинив на ту гавкотняву двері... На порозі лежав Заливай. Схудлий. Здичавілий. Боки йому позападалися. Шерсть на спині сторч, як у вепра. А ребра можна було перечислити здалеку.
— Заливай!!! А Боже мій!!. — Стара Сірчиха кинулась, як до людини, зраділа і стривожена.
Пес загавкав хрипко і вбіг, ні, вповз до хати. На ногах йому була льодовиця — сніг, понабивавши межи пальці, позмерзався й поробив крижані черевики. Ліг і дивився на всіх хворобливими, розумними очима і лизав старому руку, що, невимовне зрадівши такому гостеві, тріпав його по морді:
— Ух ти ж, дурашка... Ну-ну... Читав я, брат, про тебе, читав... Ге-ге...
А пес тихенько вищав. Так ніби розповідав. Та ніхто не міг його мови зрозуміти.
Стара мерщій насипала псові їсти, краючи хліб, мовби людині. А Грицько тим часом обшукав Заливая.
І знайшов записку!
То був радісний день у Сірків. Старий розправив тремтячою рукою малесенький шматочок паперу і тримав його, наче бозна-яку газету. "Депеша прийшла!" В хаті було темно. Тоді засвітили каганець та й заходились читати. Тую "депешу" читати. Заходився, власне, старий Сірко, водячи пальцем од літери до літера. А в тій "депеші" печатними літерами стояло:
"ЖИВІ. ЗДОРОВІ... О! (це вже "о" від діда).
ОБІЙМАЄМО ВСІХ. ЦІЛУЄМО.
ВЖЕ ПЕРЕЙШЛИ ДО ТІТКИ!"
Стара Сірчиха плакала від зворушення.
— Ну, читай же, читай...
— Що тобі ще читати? Хіба мало? Ого! Все.
— Ну, читай ще...
Але Сірка не треба було змушувати. Він сам, помовчавши урочного, брався до "депеші" знов. Перечитував її з насолодою. Клав її на стіл. Закурював люльку, пихкаючи поволі. Розгладжував вуса. А тоді знов брався оглядати депешу. Обдивлявся пильно з усіх боків, — чи не написано часом чого-небудь ще десь у куточку.
Ні. не написано.
Тоді перечитував, уже десять разів чуте, та й все приголомшуюче:
"ЖІІВІ. ЗДОРОВІ... ОБІЙМАЄМ... ЦІЛУЄМ..."
— От "негодяї" так "негодяї"!
Я ж так і знав!.. Таки Бог їх одне для одного сотворив!
Цікавішого чогось в своєму житті Сірко ще не читав, відколи був письменний.
Нарешті стара відібрала у діда записку і віднесла до сховку. В хатині поцілувала її нишком, так, ніби обох їх цілувала, так, як у ній було написано, а тоді завинула в шовкову хустинку і поклала в скриню на самий спід, де лежали-зберігалися всякі дрібнички Наталчині. А потім, вклякнувши на коліна та мерехтячи очима, повними сліз, молилася до старенької Божої Матері. Нишком вимолюючи зовсім-зовсім небагато — зустрічі. Бодай на старість. Бодай наостанку літ.
* * *
Гриць прип'яв Заливая, щоб не втік. Так звеліла мати. І вона вже біля нього ходила, як біля дитини. Годувала та доглядала, та й розмовляла з ним.
Але Заливай скучав. Скучав смертельно. Вірний пес не міг звикнути без веселої своєї господині, без тієї товаришки вірної, що він був до неї прип'ятий міцніше, аніж такою мотузкою. На п'ятий день вранці Заливая не дошукались. Вірьовка була, а Заливая не було. Зринув десь вночі і втік. Одчайдушний і безмежно вірний пес розумів дружбу по-своєму і зробив так, як веліло йому собаче серце.
Подався доганяти без надії догнати.
Але — сміливі завжди мають щастя.
1943