Вони про щось довго шепталися, а коли жінка повернулась, то Дмитро побачив, що в неї заплакані очі.
25.
Протягом якихось двох днів Васько став найщасливішою людиною в Сосонці, а може, і в усьому Косопільському районі. Щастя постало перед ним не ефемерною філософською категорією, а в реальних образах електричної плитки і телевізора. Ці події жваво коментувалися серед Васькових однокашників, і хлопцеві доводилось по кілька разів на день оповідати з усіма деталями, як Платон, приїхавши з Косопілля, урочисто поставив на лаву плитку, як швидко закипіла вода в банячку та яким смачним був борщ.Щоб спростувати можливі випади скептиків, Васько запросив товаришів до хати. Вирішив урочисто продемонструвати бездоганність заводу "Електронагрівапаратура". Баняка з водою поставили на плитку, і кільканадцять пар очей завмерло в чеканні. Васько запевнив, що рівно через одна тисяча чотириста сім секунд вода закипить. Хлопці хором почали рахувати секунди, раз по раз опускаючи пальці в баняк. Минали десятки, сотні секунд, а вода і не потеплішала. Чорний баняк, що пройшов крізь дим і полум'я печі, зухвало вилискував холодними чавунними боками, не бажаючи підкорятись ніяким законам фізики. Честь Васька і марки "Електронагрівапаратури" була під загрозою. Дехто з хлопців уже кинув рахувати і з жалем дивився на Васька.
— Дев'ятсот вісімдесят сім…
— Щоб ти луснув,— побажав Васько старому банякові.
— Тисяча…
— Це такий баняк, що його електрика не бере…
— А може, плитка зіпсувалась?
Васько поставив баняка на долівку, і всі схилились над плиткою. Чорна пружина-змійка була холодна. Васько клацнув вимикачем — лампочка загорілась. Штепсель і розетка справні, а плитка не хотіла подавати ніяких ознак життя.
— Ну й брехун же ти, Ваську,— відверто висловив свою думку про власника плитки рудий Алик, на прізвисько Коза.
— А може, її треба опустити в баняк? — несміло запропонував Тимко Чемерис — найменший з вірних Васькових ординарців у походах на баштани.
— Ти — дурний,— не дуже чемно охарактеризував Тимка рудий Алик Коза, поставивши під сумнів розумові здібності семирічного ординарця.
— Сам ти дурний,— з гідністю відповів Тимко і став біля мисника у войовничу позу.
— Ану ще раз скажи! — для чогось зажадав Алик, піднявши плечі і нагнувши голову. Два руді вихрики справді нагадували ріжки.
Зібравши всю свою мужність, Тимко випалив:
— Ти дурна Коза. О!
Тільки бій зараз міг врятувати славне ім'я Кози. І він кинувся на Тимка. Невідомо, чим закінчився б цей герць, якби не трагічний збіг обставин. Коза стрибнув, щоб зайняти бойову позицію, але попав однією ногою в баняк і витягнувся на підлозі. Хлопці посхоплювались і зайшлися від сміху, а Коза лежав у калюжі, відчуваючи, як набрякають його штаненята. Алик підвівся з підлоги, ступив на сухе місце і зніяковіло дививсь, як під ним зрадливо розпливалась нова калюжка…
Тимко, що не робить йому, звичайно, честі, скористався з цього і під регіт хлопців добив свого супротивника:
— А Коза в штани набурив! А ще в четвертому класі!
Коза не міг промовити й слова. Він знав — даремно зараз доводити хлопцям, що заява Тимка є грубою провокацією, недостойною славного товариства і чесного герцю. Найбільше боявся тепер, що до його прізвиська Коза додасться ще одне… А хлопці вже як назвуть, то нікому не доведеш, що все те — наклеп. А тут ще, як на зло, до хати ввійшла Наталка і теж почала сміятись, наче маленька. Алик хотів, було, шмигнути в двері, але вона порадила:
— Незручно парубкові бігти по селу в мокрих штанах, скидай і лізь на піч.
Васько з сумом розповів Наталці про свій невдалий експеримент, та оглянула плитку і розсміялась:
— Ех ви, електрики! Та ти ж увімкнув її в розетку для радіо, Ваську. Чорненька — для радіо, а біла — для плитки.
Наталка втикнула штепсель, і пружинка-змійка почервоніла. Старий добрий баняк, налитий вщерть водою, вмостився на плитці, готовий довести всім свою повагу до законів фізики…
А на другий день Наталка привезла з кооперації телевізора. Треба сказати, що громадяни Сосонки, чи то з надмірної ощадливості, чи з якихось інших причин, не дуже часто витрачали великі суми, та ще й на такі речі. Тому новина не могла лишитись не поміченою, тим більше, що Васькові дружки рознесли її по всьому селі. Не секрет, що їх повідомлення супроводжувались однаковими вимогами, висловленими в тій чи іншій формі, залежно від характеру і від настрою батьків.
*
— Тату, купіть телевізора. Он Васькові купили…
— Ти-но краще вроки роби…
*
— От щоб нам, мамо, телевізор! Все показують, як у кіні!
— То візьми он, сину, гроші в прискринку та збігай купи.
— Та тут же тільки сім карбованців…
— А скільки ж тобі треба?
— Двісті…
— То не для нас те кіно, сину.
— Тату, дайте двісті карбованців. Дайте.
— Що, женитись будеш?
— Таке скажете. Телевізора куплю.
— Що?
— Телевізора…
— Та ти що, здурів? Ось як візьму паска, то…
*
— А Наталка Гайворончиха телевізора купила. Двісті рублів дала…
— Бо гроші дурні має… Батько в полковниках ходить, то чому не купити? Вона як схоче, то й мацоклета купить… Вхопив Платон щастя!
*
— Тату, ти не хочеш телевізора купити?
— Хочу.
— То купи.
— Гаразд.
— Коли?
— Та в неділю. Корову продамо та й купимо. Добре?
— Ги-ги…
*
Не дуже зрадів і Платон, побачивши телевізора:
— Ми з тобою ще не такі багачі, Наташо. Я ще не заробив на нього.
— Мені залишив гроші батько,— згасла радість в Наталчиних очах.— Це ж не розкіш, Платоне, а звичайна необхідність у сім'ї…
Гайворон нічого не відповів дружині, мовчки їв борщ, і Васько не міг зрозуміти, чому неприємно братові, що Наташа купила телевізор.
Пообідавши, Платон нетерпляче глянув на Васька, який голосно читав інструкцію про користування телевізором, і покликав Наташу в другу кімнату.
— У тебе якісь неприємності? — Жінка провела рукою по неголеному обличчю Платона.— Хоч би що сталось, не переживай. Знову з Колядою сварився?
— Ні. Мене образила ти…
— Я?
— Ти. До тебе приходила Христя?
— Горобцева дружина? Приходила. І Маланка приходила, і…
— Чому ж ти свої думки звіряєш не мені, а стороннім?
— Я не збагну, про що ти говориш? — насторожилась Наталка.
— Ти сказала Христі, що не хочеш реєструвати свого шлюбу зі мною? Сказала? — доскіпувався Гайворон.
— Сказала, ну й що? Хіба доказом кохання є загсівська печатка?
— Ні, але я не хочу, щоб про мене і про тебе погано думали. Не хочу, щоб про нас говорили, ніби ми "збіглись", як на станції, ніби я тебе "підчепив", ніби…
— Невже це говорила Христя? — щиро засміялась Наталка.— Коментарі до наших стосунків не дуже точні, але злі.
— Ми живемо серед людей, Наташо.
— Мене зовсім не турбує, що подумає Христя чи Маланка.
— Але я теж думаю… і ці думки не дають мені спокою,— глухо промовив Платон.
— Що тебе тривожить?
— Я не впевнений, що ти залишишся тут… Якогось дня раптово поїдеш звідси так, як і приїхала.
— Ну що ти говориш? — Наталка з докором подивилась на чоловіка і відійшла до вікна.
— Якщо це не так, то ми повинні розписатись і… щоб усе було по закону… І весілля треба справити,— додав після паузи.
— Моє весілля вже було… А штампи в паспортах не заважають тисячам людей розлучатись. І взагалі — облишмо цю розмову, Платоне.— Жінка хотіла вийти, але Гайворон зупинив її.
— То, може, й ти сюди на екскурсію приїхала?
— Платоне! Як ти можеш так?
— А я не знаю твоїх думок,— відмахнувся.
— Ти не знаєш? — Наталка журно похитала головою.— Я не таїла від тебе нічого. І я не винна, що ти сліпий.
— Ти не роби з мене дурня! Я хочу знати все, все… Платон не доказав, що він хоче знати, що мучить його, бо в кімнату вбіг Васько і, заступивши Наталку своєю худорлявою постаттю, прошептав:
— Не кричи на неї, не кричи.
Платон взяв фуфайку, вийшов з хати. Пройшов повз вікно і не оглянувся.
— Вечерю візьми, на всю ж ніч ідеш! — гукнула вслід жінка.
Пішов.
— Чого він кричав на тебе? — запитав хлопчик.
— Він не кричав, Васю,— посміхнулась.
— Я чув.— Васько помовчав, а потім порадив: –— То розпишись з ним… І весілля хай буде в нас. Музики і дружки…
Наталка міцно пригорнула його до себе і несподівано весело сказала:
— Давай телевізор встановимо!
Вони вдвох ще раз прочитали інструкцію і прийшли до висновку, що без Платона не обійтись: треба ж поставити антену на хаті. Та хіба міг Васько чекати, поки повернеться з роботи брат?
— Я швидко! — гукнув Наталці і, схопивши книжечку-інструкцію, побіг.
Наталка не могла забути розмови з Платоном. Невже кілька слів, що вона жартома сказала про своє заміжжя Христі, могли так його вразити? "Я не впевнений, що ти залишишся тут… То, може, й ти сюди на екскурсію приїхала?" — ятрять душу чоловікові слова. Як він міг сказати таке? І це після того, що вона сама приїхала до нього, залишивши батьків та, може, ризикуючи своїм життям… І він ще сумнівається! Йому потрібна печатка!
А що, коли… Ні, ні. Наталка відганяє від себе настирливу думку. Але вже не можна позбутись її. Може, Платон просто шукає зачіпки, щоб розлучитися? Чому вона раніше не подумала про те, що в нього не лишилось ніяких почуттів до неї? А коли приїхала, Платонові не вистачило сміливості сказати про це…
Тепер Наталка зв'язувала уривки розмов з Галиною, Христею, все, що чула за ці тижні про Степку. Згадала про свою зустріч з нею в лікарні… Степка й не приховує, що любить Платона. А він? Як необачно зробила вона, що приїхала непрошеною, довірившись своїй наївній дівочій мрії… Хіба зрозуміє Платон, що не загсівська формальність стримує її від шлюбу, а відчуття власної фізичної неповноцінності. Жінка більш за все боялась стати тягарем для Платона і з властивою їй прямотою оцінювала своє становище. В першу-ліпшу хвилину черговий приступ може звалити її з ніг. Хвороба рано чи пізно зітре романтичне забарвлення їхнього з Гайвороном кохання, і настануть важкі, сірі будні.
Ні, не треба було приїжджати сюди. Хай би залишився Платон у мрії, якщо вона не має права на земну, важку любов. І Платон слабодухий, чому він не сказав, що не така дружина потрібна йому? Наталка пригадує, як Гайворони садили картоплю на городі, а вона сиділа на стільчику під грушею, бо навіть заступ був для неї заважким.