Що принесе їй ця зустріч? І взагалі, навіщо вона? Ще тієї, останньої, не може забути Настуня, коли побачила його з дочкою. Варя здалася їй дуже схожою на Мірошника, і Настуня всміхнулася, уявивши себе в ролі сердитої мачухи. Лізуть в голову різні дурні думки...
За три дні до неділі Настуня побілила всередині хату, випрала рушники й фіранки: думає одне, а робить інше...
Чекала.
Сьогодні п'ятниця – приїде через два дні... Коли б швидше минали вони...
Ой Романе-Романочку, не гай мене до раночку...
Він говоритиме, що любить її.
Що вона відповість йому?
Певно, він приїде ввечері, щоб не так бачили люди...
Треба приготувати вечерю.
Ні, вона не зможе розмовляти з ним.
Вона скаже йому правду. Скаже, що стомилася від своїх думок про нього, від свого кохання.
У п'ятницю ввечері Милентій Магур зважився переступити поріг Настуниної хати і мовчки, наче повістку до суду, вручив чергове послання:
"Настуню, я люблю тебе. Буду чекати в клубі до 23.00. А потім поїду виконувати бойове завдання з село Райки. М.М."
Післязавтра мав приїхати ВІН.
Настуня одягнулася й пішла до клубу. До виїзду на бойове завдання ще залишалося дві години, і Милентій сидів у читальні. Вона викликала, його на вулицю і спитала:
– Ти знаєш, де хутір Овечий?
– Так точно! Лісгосп Степовий.
– Ти зможеш мене взавтра відвезти туди, Милентію?
– Так точно! Коли приїхати?
– Вранці.
* * *
Маленький старий замочок висів на дверях Сторожукової хати. Мірошник поїхав на ферму, доярок уже не було.
– Ви не знаєте, де Настя? – запитав сторожа.
– До батька поїхали ще вчора. З Милентієм...
Мірошник зрозумів, усе...
* * *
У хаті ясно світилася зелена гасова лампа, але Джусуєв нічого не побачив, крім великих темних очей Марини. З кожним його кроком вони збільшувалися, і, поки він дійшов до середини хати, – уже нічого не бачив, ніби потрапив у нічну темінь.
Потім він чув, як тихо зойкнула Марина, цей стогін вивів Берика з темряви.
Марина стояла перед ним, склавши руки на грудях. Ледь тремтіли кутики її рота.
– Добрий вечір, – прошепотів Джусуєв і скинув шапку.
– Вечір добрий, – відповів Парамон. – Сідайте в нашій хаті.
А Марина мовчала.
– Спасибі, – сказав Джусуєв і поклав шапку на лаву.
А Марина мовчала.
– Роздягайтеся, – знову голос Парамона, бо Джусуєв його не бачив.
Не зводячи погляду з Марини, Берик скинув піджака. Здавалося, він боявся відвернутися, щоб вона не зникла, як привид.
– Прийшов, – Марина впала на груди Джусуєва.
Парамон цього не бачив: голова опускалася все нижче й нижче, важко лежали на колінах руки, і чорна тінь від його постаті слалася по долівці. Потім вона повільно поповзла по стіні аж до стелі й промовила:
– Я той... піду дам сіна теляті.
Парамон зачинив двері і, хитаючись, вийшов на подвір'я. Зривався вітер, у степу вже тоненько голосили піски, похропував прив'язаний кінь. Чого це я вийшов, подумав Парамон, відчуваючи, як студеніє його тіло. Ага, треба дати сіна теляті. Він підійшов до низенького стіжка, насмикав оберемок колючого сухого бур'яну і приніс у хлів – теля й не поворухнулося. Очі поступово почали звикати до темряви, і крізь відчинені двері Парамон побачив сіру завісу неба й коня.
По садочку ходжу,
Кониченька воджу,
Через рідну няньку Нежонатий ходжу...
пригадалася пісня, яку співали минулої суботи, коли діти приїхали з інтернату. Марина була весела й рада, що зібралися всі, співала і сміялася, неначе хотіла цим сміхом відігнати смуток, що вже обступав її з усіх боків.
– А до Юрасика приїздив тато, – сказала Ганнуся.
– Він привіз мені костюма, тільки великого, – і Юрасик дістав з торби обнову. – А ти казала, мамо, що його вбили... А я йому сказав, що у мене є тато Парамон.
Сталося те, чого найбільше боявся Парамон.
Він знав, що на хутір приходив Берик Джусуєв, що не захотів зустрітися з Мариною, отже, зрозумів, що нема йому сюди вороття, – тішив себе Парамон. Мало що могло статися в житті! Зрештою, Марина – не його законна жона, а Парамон розписаний з нею в загсі... І Джусуєв правильно вчинив, що не захотів руйнувати їхнього щастя... Сказано, третій зайвий... Їдь собі, чоловіче, у свої краї та й шукай своєї долі, як шукав її Парамон. Тільки не літай поза хмарами, бо можеш пройти повз своє щастя, яке було поруч. (Хіба не сватався я, дурний Парамон, до Марти? А Марини й не помічав...)
Марина теж не згадувала про Джусуєва, і Парамон не заводив розмови про нього: жили – ніби нічого й не сталося. (У домі безнадійно хворого не говорять про смерть). Але над ними вже нависла тривога, страшна своєю невідворотністю.
І ось Марина взяла тремтячими руками синенький костюм Юрасика і крізь сльози:
– Він живий... живий...
– Він сказав, що прийде знову, – сказала Ганнуся.
– А я від нього втік! Я сказав, що тато Парамон купить мені коня і я буду джигітом. – Юрасик заглянув у вічі Парамону:– Купиш?
– Куплю.
Більше й не згадували того вечора про Джусуєва, хоча всі відчували, що він є, що присутній тут. Навіть Юрасик принишк, а лягаючи спати, запитав:
– Хіба може бути в мене два тата?
Йому ніхто не відповів.
Потім Парамон побачив Джусуєва, коли його привіз директор радгоспу до чабанів. Вони познайомилися, і Парамон, не виказуючи своєї розгубленості, як чемний господар запросив його в гості...
Тепер Парамон сидів у хліві, палив цигарку за цигаркою і не міг дати ради своїм думкам. Мабуть, не може бути людина завжди щасливою. Все влаштовано на білому світі так, щоб перемежовувалося щастя з горем, добро зі злом, аби людина, борючись за краще, сама ставала кращою. Адже і Парамон став кращим, він і сам колись не знав, який він. Він трохи хвалькуватий і, можна зізнатися собі, легковажний чоловік, бо до війни, к приміру, на жодній роботі довго не тримався, і вдома особливого ладу не було, і до дружини ставився якось байдуже. Одне слово, не знав Парамон ціни своєму життю. Війна багато дечого навчила Парамона. Повоював, пережив багато і думати про життя став ширше і про себе теж. Інша справа, що це не впадало в око: Парамон був, Парамоном і зостався, думали люди і не знали, що ходив уже по землі на своїх пружинистих ногах не жовтоокий, лисуватий хутірський джигіт, а окрилений коханням Парамон Чарій – лицар і трудар.
Усе, що було кращого в Парамонові, наче вилилося на поверхню разом з любов'ю до Марини, і лиш тоді це помітили люди. Коли він повертався разом з нею з роботи, то йому хотілося, щоб їх бачив увесь його полк, дивізія, увесь світ. Парамон сам дивувався, як багато він, виявляється, знав ніжних і прекрасних слів, коли розмовляв з Мариною. Він і не думав, що може бути таким батьком для її дітей...
Невже це відійде тепер назавжди і Марина згасить його запізнілу любов?
Скільки він уже сидить у цьому холодному хліві? Годину, дві чи рік? Не кличуть Парамона до хати. Забули про нього... Ні, він не хоче сидіти в хліві. Це принижує його.
Парамон, не оглядаючись на освітлені вікна своєї хати, вийшов на вулицю. Хотілося припасти до шибки і подивитися, що там роблять вони. Але гордий Парамон не зупинився.
Раптом хтось кинув його на освітлені фари, заскрипіли гальма.
– Ти чого швендяєш п'яний? – крикнув шофер. – Ледве під машину не втрапив!
– Я – не п'яний, – промовив Парамон, – я – нещасний...
– Тоді пробач, – серйозно сказав шофер. – Скажи, нещасний, де живе Іван Запорожний?
– Он там, де ялинки ростуть, – показав Парамон на освітлену хату Заклунної.
"Навіщо я сказав, що нещасний? – повернувся Парамон на свій хутір, на свою вулицю. – Вона любить мене, любить!"
– Я – щасливий! – крикнув Парамон вслід машині. – Чуєш, ти!
Він підбіг до своєї хати. Певно, Марина давно вже шукає його...
І раптом перед Парамоном майнула велика чорна тінь.
– Артуй! – почув Парамон гортанний голос вершника.
Кінь став дибки, перелетів через паркан і помчав у степ.
* * *
– Іване, спиш? – постукав Мірошник у двері.
– Ні, – Іван вийшов на ганок, – Романе Олексійовичу! Яким вітром?
Вони зайшли в кімнату.
– Ти можеш зробити мені одну послугу? – запитав Мірошник.
– Звичайно, – Запорожний швидко взув чоботи. – Що треба?
– До Сторожука повинна була приїхати Настуня...
– Я бачив її, – сказав Іван.
– Попроси, щоб прийшла сюди... Я чекатиму... Скажи, що дуже прошу.
– Зараз вона буде тут. – Запорожний вийшов з хати.
Мірошник поглянув на годинник: чверть на дванадцяту. Добре, що він встиг добратися ще до півночі, бо пізніше, мабуть, не наважився б потурбувати Настуню і мучився б до ранку зі своєю невисказаною надією. Він уже простив їй те, що вона поїхала із Семидолів, аби лиш не зустрітися з ним. Він знаходив виправдання всім її вчинкам і словам. Просто склалися так обставини, що вона змушена була поїхати, не дочекавшись його.
Тепер вона повинна буде вислухати його і відповісти "так" чи "ні".
Тік-так, тік-так – ходики на стіні.
"Тільки так... тільки так", – вчувається Роману.
Одне лише її "так", і він буде щасливий.
"Я – не п'яний, я – нещасний..." – пригадалися зболені слова Парамона Чарія. Мірошник впізнав його тоді на дорозі й не сказав нічого, бо ніхто не втішить Парамона. Може, і він, Роман, винен у тому, що Парамон став нещасним. Він умовив Берика Джусуєва залишитися тут і прийти до Марини...
Чому так довго її нема?
"Тільки так, тільки так..."
Він сьогодні й скаже Ількові Сторожуку й Тетяні, що одружується з їхньою дочкою...
Треба буде підшукати кращу квартиру, щоб і садочок був. Насадить квітів Настуня...
Де ж це Іван? Уже можна було б повернутися з аеродрому.
Настуня, звичайно, піде у вечірню школу...
"Тільки так, тільки так..."
Улітку до них приїздитиме Варя. Їй сподобається Настуня. Хотілося б Роману, щоб вони подружили...
Здається, йдуть!
Мірошник вибіг на ганок. Не бачив Запорожного, лиш почув:
– Не прийде...
– Чому? Чому не прийде, кажи!
– Знайся, каже, віл з волом, а кінь з конем...
* * *
– Я – щасливий! – переконував ніч Парамон. – Щасливий!
А може, це кричав Мірошник?
Сердито сичали сипучі студені піски в степу.
19
"Максим написав, що скоро приїде у відпустку і щоб я чекала. Я чекаю.Мені пішов сімнадцятий рік. Мама подарувала мені свою найкращу хустку. Я закутаюсь нею, коли приїде Максим, і буду красивішою за Марту.