Хлопці розташувались у кабіні, я – в кузові в такому ж теплому "ведмежому барлогу". Так хотілося доїхати вже без пригод до Довгого Мосту! Всю дорогу чомусь перед очима стояв батько – старий, з бородою, в драній тілогрійці і з провиною на обличчі. Ні, тату, ні, ти не винен, що я тут. Це я винна, що не можу тобі допомогти. Я на тебе схожа, всі говорили: "Викопаний татуньо", а я все думала, як же мене викопали з тебе? А як виросла, влада зробила з нас двох організацію українських націоналістів і чомусь ворогів народу. Так тримали б разом, в одній зоні, я б тобі могла хоч трохи допомогти, віддавала б свою пайку хліба. Так і цього не дозволили, можна тільки аж два листа на рік. Цікаво, якби брат Вітя не загинув на війні, то теж би його зарахували до нашої організації?
Раптом машина зупинилася.
– Слухай, Оксано, ми зайдемо зараз до моїх родичів, – сказав Степан. – У них сьогодні свято – син повернувся з армії, багато гостей. Підеш з нами, посидимо там недовго, години дві-три.
– Ні, ні, я краще тут залишуся, в машині ж тепло.
– Сказав: підеш!
– Приведете під конвоєм – всіх гостей розлякаєте.
– А хто знатиме про конвой? Скажемо, що ти просто наша знайома з Довгого Мосту, попросилася підвезти. Ти їх не знаєш, вони – тебе. Спокійно сиди за столом, пий та їж, ти ж ці дні майже нічого не їла. До того ж ти така, що не розбалакаєшся.
Зайшли до хати. Стіл на всю кімнату, замість стільців лави. Людей багато – і старих, і молодих. Головна страва – картопля з м'ясом. З випивки, звичайно, самогон. Та дякувати Богові, ні пити, ні їсти мене ніхто не примушував.
Дивно, що перебуваючи серед вільних, я себе почувала більш ніж незручно. Тоскно якось було і дуже важко. Ніколи раніше у мене такого відчуття не виникало. Здивувалася: невже так подіяли на мене останні роки? Я ж себе і в зоні, і в засланні відчувала морально вільною. А тут раптом таке… Навіть їсти не могла, хоча і була голодна.
Двома-трьома годинами застілля не обійшлося. До того ж рано стемніло, та й хлопці і шофер випили добряче. Довелося заночувати: хлопці десь в хаті, а я в машині – в своєму барлогу.
Наступного вечора повернулись вже в Довгий Міст.
Побувала на волі під конвоєм, як собака з ошийником і на повідку. До цієї поїздки мала хоч якусь надію, але тепер вже не могло мені допомогти моє "contra spem spero".
-6-
Грудень 1952 року. Середина зими. Сніжно й холодно було не тільки на дворі, а й на душі. Моя подорож до Красноярська ще раз підтвердила нашу безправність, безпросвітність і жорстокість життя.
Мамуся намагалася розрадити мене, та у неї це погано виходило. Я журилась тим, в яких умовах проходять мої найкращі роки, моя молодість… Не знала, що чекало попереду. Держава хотіла мене і таких ворогів народу, як я, знищити, а ми відчайдушно боролися за життя.
З самого початку радянська влада діяла відкрито і рішуче:
Всіх панів до одної ями,
Буржуїв за буржуями
Будем, будем бить! Будем бить!
За минулі роки вже знищено і буржуїв, і панів, і куркулів, і буржуазних націоналістів. Залишився лише малюсінький прошарок збіднілої української інтелігенції. Та щоб швидше і її винищити, з 54-ої статті вилучили формулювання "буржуазний націоналіст", залишивши лише український. Це і був той прошарок українського інтелігента, патріота своєї батьківщини й свого народу. А комуністи пояснювали людям, що коли знищать і цих ворогів, буде жити веселіше, настане комунізм.
З такими думками наближалися до зустрічі 1953 року і не знали, що принесе він нам, чого чекати?
В цей час, десь в середині грудня, приїхав комендант. Як завжди напідпитку, веселий – посміхався і потирав руки. Ми насторожилися – чому так радіє? Стислося серце, занило у передчутті нової біди.
Зібрав нас, єхидно посміхнувся і зловісно мовив:
– Ви дуже хотіли дізнатися строк свого заслання. Так слухайте. Всім політичним, засудженим по російській статті 58-1а та українській 54-1а, після відбуття табірного строку присуджується заслання… довічне, до-віч-не! Чули? Довічне. Тепер радійте.
Всі завмерли, обличчя закам'яніли. Що ми в цей час відчували, передати неможливо… Кінець всім мріям, всім надіям на майбутнє. Майбутнє щезло, життя зупинилося. Так думав кожен з нас, намагаючись не показати свого відчаю цьому нелюду.
Що ж, тепер хоч не треба буде рахувати роки до звільнення. Живи собі на одному місці, як дерево в тайзі, поки не помреш від хвороби чи старості.
Серед засланих запанувала глибока депресія. Почались самогубства – найчастіше вішалися, дехто стрілявся з мисливських рушниць, "позичених" у місцевих. А наші, капкаринські, заслані запили… Дмитро Іванович п'яний впав у відчинений льох, зламав руку і два ребра. Коли приходила до нього, оглядала, перевіряла чи правильно виконує мої поради, просив, щоб дала отрути. Трохи молодший Ігор одружився з місцевою дівчиною – Дунею.
– Чекати свободи нема вже часу, роки ідуть. Що ж, роститиму рабів, – пояснив.
Мамуся теж дуже цим журилася. Одного вечора покликала всіх до нас на чай. Ной Ізралійович приніс горілку, та ніхто вже і пити не хотів. Почали викладати один одному свої біди. Мама ж намагалася нас розрадити, підбадьорити. Я слухала і ні в що вже не вірила, лише подумки повторювала вислів, яким тепер втішалася в тяжкі години:
Не оплакуй ні мрій, ні згадок,
Припини своїм прикростям лік.
Щастя треба на всякий випадок,
Сили треба на цілий вік!
Раптом почула краєм вуха мамині слова:
– Подумайте, він же не вічний!
А й справді, не буває ж нічого вічного в житті. Ми чомусь ніколи не думали про Сталіна, як про звичайну людину, тому і здавався він вічним. Усвідомивши це, гірко посміхнулася. Виходить, що залишається одне: чекати, хто раніше помре – ми чи він. Та навіть як і помре Сталін, то вся існуюча система залишиться, а ця система не може існувати без ворогів. Отже виходу не було… Чи все ж таки жевріла хоч іскорка надії?
Щоб не залишатися довгими зимовими вечорами наодинці зі своїми гіркими думами, ми з мамою вирішили зробити у себе щось подібне до хати-читальні. Крім всіх наших, засланих, стали запрошувати Ніну з Федьком, Настьку і трьох четверокласників. Запалювали велику гасову лампу, розкладали на столі ножиці, клей, нитки, папір, шматочки матерії та дроту і робили іграшки на ялинку. Мама добре вміла і знала як, бо коли була ще малою, люди самі їх майстрували. Дорослі із захопленням вирізали, малювали, клеїли, допомагали дітям. У Дмитра Івановича виходили чудові літаки і птахи, у Настьки – сніжинки. Потім ми вечеряли печеною картоплею, чаєм без цукру але з медівниками, які завжди були такі черстві, що ледве зуби не ламались.
Якось вдень зайшов Стас з доволі великим мішком в руках. Протягнув мені.
– Що це? – здивувалась я.
– Подарунок до Нового Року!
– Я не хочу від вас ніяких подарунків!
– А цей захочеш, – посміхнувся парубок. – Він не тільки тобі, а й мамі. Тепер ви не будете цілими вечорами очі псувати, читаючи вже давно перечитані книжки.
З цими словами він виклав на стіл… приймач і два великі акумулятори до нього. Дістав з кишені моток дроту, повозився трохи, попросив ножиці, щось підрізав і раптом кімнатою розлилася чудова мелодія! Ми з мамою надзвичайно зраділи, ми так давно не чули музики!
Звістка про приймач – ящик, який грає і говорить – швидко рознеслася по селу. Поприходили капкаринці, довго роздивлялися, хитали головами, перепитували – не вірили, що це з самої Москви передають останні вісті.
Тепер у нас двері не зачинялися, люди йшли і йшли, навіть з Тібішета і Нової Капкари. Так минув тиждень, почався другий, і нам з мамою набридли і постійні гості, і розповіді по радіо про щасливе й радісне життя, в якому нам не було і не могло бути місця. Тому ми вирішили віднести приймач до колгоспної контори – там якраз була порожня кімната.
У тій же кімнаті ми поставили й новорічну ялинку. Прибрали саморобними іграшками, зробили великого Діда Мороза з білою довгою бородою і мішком за плечима, а червоний жупан і шапку йому пошили з марлі, пофарбованої червоним стрептоцидом. Прикрасили кімнату паперовими ланцюжками, які переплели з невеличкими шматочками нанизаної на нитку вати – імітація снігу, а один з ланцюжків мені вдалося зробити з жовтого і блакитного паперу, та що означали ці кольори, знали лише я і мама.
Такими клопотами, ми, заслані, намагалися зайняти себе, щоб не думати про дійсність, щоб хоч трохи покращити свій настрій. Та обманювати себе не вдавалося, з голови не йшло слово "довічно".
-7-
Якось після чергового приїзду коменданта ввечері прийшла засмучена Ніна. Розповіла, що він дуже вичитував її та голову сільради:
– Розпустили своїх ворогів народу, – кричав, – панькаєтесь з ними, а треба пильніше слідкувати, щоб своїми розмовами вони не настроювали вас проти радянської влади.
Переказував, що секретар райкому комсомолу невдоволений Ніниною дружбою зі мною:
– Вона тобі не подруга чи знайома, вона – ворог народу, а ти – комсомолка. Хочеш, щоб з комсомолу вигнали?!
Ми з мамою сумно зітхнули:
– То не ходи до нас, ми розуміємо і не образимося.
– Та я тепер без вас не можу… – почервоніла Ніна. – От тільки ходитиму через задні двері, щоб мене не бачили.
В сінях з протилежного боку у ФАПі був ще один вихід, який вів до молодого ліску, що виріс на місці зруйнованої церкви.
– Та й неправда це все, не виженуть, – зітхнула Ніна. – Знаєте, як нас лякали, коли перші заслані мали прибути в Капкару? Ось слухайте, зараз розкажу.
Десь у січні 1944 року начальник КДБ зібрав всіх жителів села і повідомив, що днями прибуде етап ворогів народу, які всіляко шкодили радянській владі і заважали простим людям будувати щасливе майбутнє. Сказав, що заслані підступні, підлі, брехливі, що їм не можна ні вірити, ні співчувати, що вони відбули строк в зоні та ще не перевиховалися, тому і прислані сюди спокутувати свою вину.
Ми всі перелякалися до смерті. І за що нам таке горе?! Що ж тепер буде з нами? У нас майже не було чоловіків – загинули на фронті або ще воювали. Хто ж нас захистив би?
Через кілька днів пригнали в село близько тридцяти чоловік – ворогів народу. Конвоїри пішли до голови сільради грітися і випивати, а зеки залишились стояти надворі у своїй благенькому одязі.