Ось послухай, що вчинилось, — також журно заспівав Рклицький. — Страх бере мене й тепер. Лишенько таке зробилось... Стоїмо ми, значить, на подвір'ї, коли тут — гульк — виходять на прогулянку наші ясочки. Кожен, певно, наглядає свою, а наш Поляк-неборак впірив очиці, як кіт на сало, на Надію. Так дивиться, аж сльози йому зіниці туманять. Ну, відомо, я вільний від будь-яких сердечних обов'язків козак. Нема чого робити. От і дивлюся на Михайла. А він, він — прямо тобі горить-палає, та все джигуном, джигуном...
— Що ти вигадуєш, бурмило? — огризнувся аж зелений од люті Поляков. — Я дивився на тополю за муром, а не на неї.
— Так, так, на тополю, натурально, на тополю, — не збавляючи роблено ділового тону, підхопив Рклицький. — Тільки на яку, друже мій? Чи не на ту, в якої на лиці цвіте калина, брови хвилею крутою, стан стрункий, немов ожина, очі зрошені журбою?
— Пішов уже, тільки слухай. Римач нещасний...
— А, власне, чого ти перебиваєш? Не до тебе ж чарка — не кажи <дай, боже, здоровля". Не тобі розповідаю. Можеш навіть вуха затулити, коли не цікаво. Так от, Ромасику, стою й дивлюся. Інші дівчата жартують, сміються, аж лящить. А вона — мрія. Притулилась до муру, поринула у свої якісь потаємні думки, і, здається, для неї нема ні тюрми, ні людей, ні навіть її самої, не кажучи вже про цього залітайка.
Рклицький кивнув на Полякова.
— Тільки золотаве пасмо кіс, що вибилося з-під хустки, тихо перегортає вітер, наче показує Михайлові їхню красу. Він, бідолаха, стояв, стояв, а тоді — до неї. І почав, як уміє, підпускати бісиків. Та уяви собі, друже мій, Надія навіть не глянула на нього. Відійшла і стала трохи далі. Він — туди, і давай знову.
"Чого така горда? Чи не з пансіону?"
І тут сталося страшне! Надія глянула на цього прудивуса, наче три копійки подарувала, плюнула перед самісіньким його носом на сніг, розтерла ногою й пішла собі геть.
— Брешеш! — вирвався Поляков, не тямлячи себе. — Вона не розтерла!..
— Спасибі, що підправив, може, й справді не розтерла. Це дуже істотно...
— Істотно, істотно, — лютував Поляков. — Он Грабовський так і ходить за нею назирці, немовби тінь. І зараз... Тільки мовчить та не наважується підійти. З нього ти не глузуєш, а мене враз побачив.
— Зараз твоє мливо на коші, — вставив Рклицький. — З тебе й мірчук.
— Воно, правда, й зрозуміло, — бурчав Поляков, — з одної організації, чорнопередільці, старі друзі. Рука руку миє.
Рклицький пильно дивився на Полякова, слухаючи його докори, і відчував, як у грудях закипала гаряча образа. Куди й дівся його жартівливий настрій. Аж волосся заворушилося на голові.
— Не ремствуй на Павла і не допікай мені ним, — різко почав, коли змовк Поляков. — Перекладати з хворої голови на здорову — не дуже мудра й похвальна робота. Запам'ятай це раз і назавжди.
— А ти не сповідай мене.
— Не збираюся, хоч таких, як ти, треба не тільки сповідати, а й вихрещувати. Загалом я помічаю, що Павло тобі стає ніби кісткою поперек горла. Це справа, звичайно, твоя, однак кривдити його не маєш права. Ти ще не знаєш, хто такий Грабовський.
— Ще б пак, — закопилив губу Поляков. — Є що знати. Тобі під пару — піїт, подумаєш, велике цабе...
— Ні, не цабе. Не туди гнеш. Зараз думаю зовсім не про його писання, хоч воно мені й подобається. Я, коли тобі сказати правду, досі не був його другом та, може, й не буду. Але Павло — серйозна, справжня людина, і в цьому я пересвідчився в харківській та ізюмській тюрмах. Ще в організації він не вражав своєю активністю, на зборах більше слухав, а якщо й виступав, то говорив коротко, скупо. А от коли потрапив за грати, де інші, дуже активні на волі, розгубилися, Павло став душею товариства. Він ще до того арешту побував у тюрмі, знав її порядки і навчав нас, як треба поводитися на допитах. А найголовніше, сам був для нас прикладом спокою й мужності.
— А в чому це виявилося?
— У всьому. В тому, що при розмовах з слідчим не принижував своєї гідності, не вигороджував себе, не каявся, а звинувачував власті. Він був призвідцем і організатором багатьох наших протестів проти зухвальства тюремників і зачинателем нашої голодухи. Вона, та голодуха, була важкою. Дехто вже на четвертий день заволав. На шостий кілька хлопців здали на гальмах і взяли їжу. Побачив би ти тоді Павла. Завжди спокійний, він нараз став лихим. Лаяв, ганьбив легкодухих, називаючи їх маминими синочками. Лише п'ятеро нас протрималися вісім днів, і протрималися, вважай, завдяки Павлові.
— А потім здалися?
— Ні, не здалися. Позадкували тюремники, задовольнили наші вимоги. Після голодовки Павло надовго захворів. Нас усіх згодом повели сюди, а його, ніби навмисно, щоб укоротити віку, відірвали од товариства, замкнули в одиночку і протримали там більше півроку. І думаєш, що зламали? Частково, певно, так: бачив же ти, яким вимученим прийшов. Але годі було їм домогтися свого — приборкати, здолати в Павлові дух, зробити його ручним. Ти, Михайле, познайомся з Павлом ближче, то й побачиш, який він. Словом, його не чіпай. Розмова ця. зрозуміло, тільки між нами. Щоб він її не знав. Домовились?
— Я й не думав доповідати йому, — відмахнувся вже дещо винувато Поляков.
— То-то. Та й на Сигиду не тримай каменюки, бо сам винуватий. Знаєш і те, що ти не перший: уже багатьох таких спритних вона відігнала од себе. Думаю, не ти й останній. Павлове, бачу, також наближається.
13
Павлове наближалося.
З першої прогулянки в московській пересильній тюрмі йому запала в око ця молода жінка. Не знав нічого про неї. Чув від Ромася, що звати її Надією, що до неї линуть хлопці, а вона залишається холодною й байдужою.
Уже кілька тижнів стежив за нею і відчував — з кожним днем вона все владніше вривається в його серце.
Чим саме манила до себе Надія Сигида, не міг поки що збагнути. Якоїсь вражаючої краси в ній, здавалося, й не було. Смагляве лице, на якому, коли сміялась, визначалися ямочки, високе і ясне чоло, завжди задумані волошкові очі, худенька струнка постать — такою була Надія. Виділялися в неї хіба що на диво гарні й чорні, як оксамитові, дугасті брови та пишні, кольору стиглої пшениці, коси. Але навіть не вони вабили Павла.
Вабила якась загадковість. Бачив, що Надія завжди сама й замріяна. Мабуть, носить у серці якесь невтішне горе. Це горе, видно, опанувало нею, і вона, не маючи сил боронитися, повністю віддала себе в його запаморочливі обійми.
До неї іноді підходили арештанти, аби хоч трохи розважити її, але вона просила дати їй спокій. Особливо ж після негідного вчинку Михайла Полякова. Про нього дізнався Павло від Ромася.
— На Сигиду, — казав Ромась, — давно накидає оком наш Михайло. Але з нього поганий рибалка. Йому раків ловити, а не таку золоту рибку, як Надія. Вона й дивиться на нього не хоче, а він лютує, мов навіжений. Якось додумався до того, що, проходячи повз неї на подвір'ї, проспівав:
За гордою Сигидою
Всі парубки чередою.
Цимбалики тнуть, тнуть,
Цимбалики тнуть, тнуть.
— Це Поляков?! — здивувався Грабовський.
— Так, — ствердив Ромась. — Ми з Рклицьким мало не побили його за ту нерозважливу витівку. Стрималися тільки тому, що пообіцяв вибачитись перед Надією.
— І вибачився?
— Поки що ні. Каже, не підбере нагоди.
Розмова ця відбулася позавчора. Сьогодні вона знову пригадалася Павлові, коли він здалеку побачив, як Сигида дала одкоша Полякову.
— Невдячна, — сказав сам собі. — А може, Михайло хотів вибачитися...
Прикра пригода насторожила Грабовського і, здавалося, остаточно розбила його сподівання на знайомство з Сигидою, на те, що він розкриє ту загадку, яка мучила серце і не давала спати ночами.
О серце, серце! Воно наосліп рвалося до невідомої жінки, а свідомість хапала за руки, ноги, веліла спинитися, звернути вбік...
Довго вимірював дві протилежні сили, і нарешті свідомість перемогла.
— Не треба, — вирішив сам собі, — не можна.
Ні, ні, ніколи в світі він не заговорить з Сигидою. Не буде більше думати про неї. Так ліпше.
І перестав думати. Заклавши руки за спину, похиливши голову, самотній блукав подвір'ям. Намагався уявити місце свого заслання, про яке йому сповістили ще в Харкові, — Молькінська інородна управа Балаганської округи Іркутської губернії. Де то вона, та інородна управа? Уже від людей дізнався, що там живуть якути, що мешкають вони не в хатах, а в юртах. Хліба, без якого не живе жодна людина в Росії та на Україні, ніби зовсім не споживають, бо нічого не сіють. Усе це чув, але ні тієї Молькінської управи, ні життя якутів виразно уявити собі не міг.
Як то доведеться йому розлучатися з новими товаришами — трьома Михайлами, а надто з Рклицьким? За ці три місяці перебування в московській пересильній тюрмі він зовсім іншими очима поглянув на Рклицького. Спізнавшись ближче, побачив, що Михайло щиро любить і розуміє художню штуку, сам випробовує себе в прозі; інколи бавиться й віршами. Нахил до позування, картинності, до гри в слова — то лише марка. За нею в Михайлові б'ється гаряче й добре серце. Зараз Павло сам себе нишком картає за колишні темні підозри до Рклицького. Тепер він добре знає, що важко буде розлучатися з другом, а розлука таки неминуча, бо місця заслання в них різні...
За думками й не помітив, як чиясь тонка, трохи нахилена тінь нечутно пропливла по осяяній весняним сонцем землі. Аж стрепенувся.
— Даруйте, прошу, — сам не знаючи для чого й до кого сказав.
Тінь нервово шарпнулася, немовби хотіла вирватися з-під його ніг, але зразу ж зупинилась.
Глянувши вперед, Павло поточився — перед ним стояла Надія Сигида. В її пойнятих смутком очах світився подив.
Від несподіванки розгубився, не знаючи, як далі бути, що робити. Стоять мовчки і дивляться одне на одного.
Павлові вже здається, що стоять отак цілу вічність. Він відчуває навіть біль у ногах.
А волошкові очі дивляться з німим докором, ніби промовляють: "Ех ти, а я думала..."
Він не витримує того німого докору. Йому хочеться щось сказати, але язик закостенів у роті і, здається, ніколи вже не ворухнеться.
— Чому ви завжди така сумна? — несподівано вимовляє Павло.
На синіх очах легким промінчиком тріпнулась посмішка і враз згасла.
— У вас навчилася, — відповіла Сигида.
— Як це?
— Дуже просто: ви також сумуєте, як Вертер.
— Ви завжди ходите одна, наче чогось шукаєте...
— Вам допомагаю.
— В чому?
— Шукати.
— Чого?
— Вчорашнього дня, — знову спалахнули сині очі.