Але ж і здоровенний котяра.
Рись подивилася згори і вишкірила гострі зуби.
– Сердитий, бестія!
Скільки не кликали Обормоти дикого кота, той тільки шипів на дереві. Тоді Обормоти вирішили полізти на дерево. Але тільки-но вони почали дряпатися, як рись стрибнула на Миколу Обормота і мало не роздерла його на шматки. Добре, що хоч старший не розгубився – схопив за куций хвіст і стяг додолу. Здивована таким нечуваним нахабством, рись хотіла кляцнути зубами Іванову руку, та замість руки відкляцала собі хвіст, а позбувшись хвостика, зарепетувала несамовито і зникла в гущавині. Піднявши той жалюгідний хвіст, Іван Обормот почепив його на шапку як трофей. З-за цієї клятої рисі Обормоти втратили всяку орієнтацію і не могли визначити де північ, а де південь. Почали горлати, та за луною нічого не могли второпати, звідки хто кричить. Отож рушили навмання. Перли вже просто через кущі. Очевидно, з тамтого боку Обормотів прийняли за якихось тварюк, бо раптом відкрили по них шалений вогонь. Очманілі з усього того, близнюки кидалися в усі боки, та всюди потрапляли на постріли. Добре, що хоч мисливці то були такі собі, бо поки що Обормоти йшли ще живі. Та треба було все ж вибратися з під вогню, – і всі троє кинулися навтьоки. Ойкаючи і йойкаючи, Обормоти все далі лізли в гущавину, а ззаду насідали мисливці і чулася собача гавкотня.
– Ще не вистачало, щоб хортів спустили, – мовив захекано старший Обормот.
Від одної тої згадки всі троє наддали ще більше ходу. А стрілянина ззаду не тільки не вщухала, а ще більше посилилася. Вибравшись якось з гущавини, Обормоти вискочили на поляну, та враз так і остовпіли. Просто перед ними стояло кілька вовків, які, забачивши Обормотів, смачно облизалися. І тут виявилося найнеймовірніше: ніхто з Обормотів не вмів стріляти. Хтось інший, трапивши в таке становище, звичайно, вмер би з переляку, або дістав би ведмежу хворість. Та наші герої були не тільки хоробрі, як леви, але ж досить кмітливі, щоб вийти з першого-ліпшого становища. Отже, розгубившись на якусь мить, брати пішли вперед, бо були голодні, мов чорти.
– Цю-цю, песики, цю-цю, вовчики! – трохи, може, навіть улесливо звернулися до них Обормоти, і кожний кинув по шматку хліба з салом.
Вовки, певна річ, усе те зжерли і зажадали ще. І тут Обормотам прийшла в голови оригінальна ідея. Відкоркувавши півлітру, вони змочили весь хліб у горілці, після чого кинули вовкам. Зжерши хліб, вовки так сп'янили від "Столичної", що куди й ділася їх вовча натура. Трішки з насолоди повивши, вони почали гратися в довгої лози і навіть дозволяли Обормотам себе полащити. Після цього не важко було й захопити всю зграю в полон. Обормоти йшли, а вовки бігли за ними, мов цуцики, щось по-вовчому лепечучи. Таким от чином близнюки вийшли, нарешті, до озера й ураз зорієнтувалися. Мисливці стріляли десь осторонь, і там же чулася гавкотня собак.
Можна собі уявити змішане зі страхом здивування всіх мисливців, коли вони зустрілися з Обормотами. Собаки враз метнулися навтьоки, яка куди, а високоповажні мисливці мов задубіли із роззявленими ротами. Тільки Антко не втратив звичайного свого самовладання і мовив:
– Ну, чого стали? Погладьте вовчиків – бачите, як вони хочуть лащитися.
Так закінчилося це історичної ваги полювання, знаменне тим, що вперше за всю історію Країни Чудес, жодного звіра в заповіднику не було забито.
Обормоти ж набули слави великих мисливців і навіть одержали премію за вовків, згідно із загальним положенням.
***
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ, неймовірний – про те, як воскресали Леніна
А тепер ми покрутимося разом з нашими героями навколо історії, яка не просто ввійшла в Історію з великої букви, а весь світ приголомшила.
Справа в тому, що саме тоді, коли троє наших героїв потрапили в чортзна які ситуації, саме тоді в Країні. Чудес розгорнулися такі події, про які не тільки ми, а й нащадки наші базікатимуть несосвітенні речі.
Як ми вже казали, Йосип Мудрий віддав кінці, а Микита Немудрий раптом злетів зі свого сідала, і пішли Немудрята за Немудрятами, аж поки, нарешті, все те не зайшло в глухий кут – є такий вислів.
Отож усе те зайшло в глухий кут і навіть гірше. Одне слово, стало питання руба: як бути далі і що його робити, коли все зайшло в отой чортів глухий кут?
І стали Немудрята думати й гадати, як ото бути, коли все-всеньке і понад всеньке зайшло в отой бісів глухий кут. Уперлося, значить, і ні соб цабе, Ні цабе соб. Зібралися ото, значиться, Немудрята на строго-строго секретну нараду – вирішувати: як буть? І, як у таких випадках буває, осяяла одне Немудря геніяльна ідея (і в немудрих іноді бувають "проблєскі ума"). І каже те Немудря з геніяльною ідеєю в голові, так каже:
– Евріка!
Це завжди так кричать, коли щось знаходять.
– Евріка! – галасує Немудря. – Знайшов!
І пішов далі розгортати свої міркування про те, мовляв, що живемо ми всі в епоху НТР*, що все досягло такого розвитку, що аж-аж, – що особливо те стосується галузі біології і геноінженерїї, ну і так далі, як кажуть шваби: унд зо вайтер*.
– Так от, – підсумовує те геніальне Немудря. – Так от: давайте Воскресимо Ілліча. Він зразу лад наведе. Бо то голова і зверху ще отака головешка.
Не можна описати того, як зраділи всі Немудрята. Зраділи так, що на радощах, як ведеться, добряче хильнули. А хильнувши, викликали найзнаменитіших генних інженерів і звеліли їм:
– Воскресайте Ілліча, інакше – амба!
Крутилися генні інженери, крутилися – ні, діло не йде. Не йде, та й годі.
– Знаєте, – кажуть ті генні інженери, – ми в цьому трохи таки відстали від загряниці (все Сталін клятий!), а тут, – кажуть, вештаються троє сеньйорів з Арґентини, так то саме те, що треба. Сеньйори ті вешталися, як нам стало відомо, серед арґентинських споконвічних аборигенів і набралися у них усякої премудрости, що Европі й не снилося. Зокрема, – кажуть, – премудрість та в питанні воскресіння небіжчиків усі розуми поїла. Так от – Обормотів сюди, і негайно!
Таким чином, на Обормотів пішов розшук не тільки з одного боку (Органівського), а й з другого (сугубо правітєльствєнного).
І що найцікавіше в тому всьому – шукали ті, шукали ці, шукали усім гамузом, нарешті, – і ні соб цабе, і ні цабе соб. І то, якщо взяти до уваги, як невимовно добряче вміє шурувати країнчудесівська розвідка по всіх усюдах, ловлячи всякої масти шпигунів; чи щось у тому роді. Дивно, дуже дивно.
А Обормоти то там вигулькували, то тут – ну, невловимі, та й усе.
У Кремлі – землєтрясєніє. Та що ж воно у біса таке?! Правітєльствєнноє заданіє – та не виконать! Бути такого не може! Мислити про таке не можна! Наказ-наказ, як казав отой Еллан (Напівблакитний)*. Знову кличуть академіків на особливо секретну нараду в Кремль.
– Ви ж, – кажуть їм, – члени, муністи, деяким чином. Та ще й озброєні найпередовішою ідеологією. То в чьом же дєло? Бомбу водневу змайстрували. А тут – лише воскресити, подумаєш – проблема. Невже без Обормотів не обійтися?
– Ліпше би усе ж з ними, – академіки в одвіт, – та коли така неув'язка, є ще одна ідейка. Гімалаї...
– Що – Гімалаї?...
– Є там суб'єкт один. Живе уже тисячу літ – секрет якийсь має до того довгожитія. То, може б…
– Бий тебе сила божа! Чого ж ви зразу про те не сказали? Чим Обормотів шукати, то викрасти того суб'єкта – раз плюнуть. У нас самі лише одеські катакомби чого варті: залізе туди котрийсь – спробуй знайти. А то Гімалаї! Та ми...
І дійсно – і тижня не минуло, тягнуть звідтіля якогось типа гімалайського – борода з кінський хвіст завдовжки, і все таке інше. І там, виявляється, Органи країнчудесівські своїх хлопців понапихали.
Солідно!
Отож – мерщій того на літак, і з Джомолунгми – в Москву. Що для наших мудреців – неймовірна заковика, то для того гімалайця – пльовоє дєло. Воскресити? Всігда пажалуста. Хоч Понтія Пілата, хоч Гришку Распутіна.
Зрештою, в останньому варіанті "Історії МПКЧ" про те викладено все, як на долоні. Почитайте, якщо кортить.
Не буду вже торкатися тих тонкощів, як усе те робилося і чинилося (про те досить галасувала преса. країнчудесівська і та, що за парканом). Ні, ви тільки уявіть собі, що то зчинилося в Країні Чудес, коли з домовини встав-піднявся Ленін. Як ото сказано в Сосюри:
Опівночі б'ють барабани.
В розстріляне серце моє.
Встають над Москвою тумани,
І Ленін із гроба встає.*
Я не знаю, якого дідька в Сосюри було розстріляне серце, в яке били барабани – то його справа, а щодо мене – і руки тремтіли, і жижки тремтіли, коли ото Красною площею пройшов Ілліч і навіть рукою помахав, а в мене з того всього аж зуби зацокотіли і затрясло всього, як у Паркінсоновій хворобі. Важко, неймовірно навіть, усе те описати.
Пройшов, значиться, воскреслий Ілліч Красною площею і прямісінько в урядові кулуари. А там теж усе трясеться – з радощів чи з чогось іще, того вже не знаю.
Зібралися до тих кулуарів усі Немудрята – а було їх ой-ой! і каже їм Ілліч:
– Ну, товаришочки, дайте для початку я всі ваші діла розгляну – що ви тут нагарбузували. А для того треба мені кілька днів, аби я в тому трохи розібрався.
І замкнувся Ілліч у кабінеті. Сидить у ньому день, два сидить, три. Невідомо навіть, чи і в кльозет ходить. Сидить усе і, видко, сильно думає. У кулуарах Немудрята навшпиньки ходять, щоб не перешкоджать.
Минуло ще кілька днів – не виходить воскреслий Ілліч. Охопила тоді Немудрят тривога: а що, як непередбачене щось – інфаркт чи інсульт? Таке може ж буть. Зазирнули в кабінет. Картина приголомшуюча: порожньо, лише вікно відчинене. Аж заскиглили Немудрята: оце так-так! А що, як уже секретна запарканова служба викрала?! Тепер таке не диво, ще й не таке трапляється. Поставили на ноги всю держбезпеку: відшукати, в бога і мать!..
Але ні Луб'янка, ні її детективи, ні тим паче МУР – відшукати слідів воскреслого небіжчика не змогли, і на тому треба було ставити крапку. Але тут сяйнула не менш геніяльна ідея ще в одного з Немудрят:
– Давайте воскресимо Дзержинського – щоб той, та не знайшов!
Сказано – зроблено.
Воскресили і Дзержинського. Слово тут якесь недоречне – воскресати. Містикою тхне. На жаль, іншого ще не придумали. Але придумають, бо ж на те й інститут мовознавства, а в ньому чого тільки не придумують. Але не будемо відхилятись.
Отож заходить Дзержинський до того кабінету, де зник невідомо куди і як геній революції, заходить і нишпорить по всіх закапелках, навіть дещо понюшив.
І раптом...
Що не кажи, а те "раптом" частенько таки трапляється в житті чи треба, чи не треба.
Раптом (Боже, допоможи, напоум подати той фінал на належному рівні!)...
...