Парад планет

Учені обіцяють, що незабаром космічні кораблі стануть таким самим буденним транспортом, як пошар­паний автобус від Яблунівки до району, що надзвукові й надшвидкісні фототрони в двадцять першому столітті не дивуватимуть навіть мальованих стовпів.

Але гемонська машина часу змудрована просто з утилю геніальними руками старшого куди пошлють!..

На машині часу їздити не випадало, а кому не закор­тить! А кому не засвербить помандрувати не просто від Яблунівки до Сухолужжя чи Великого Вербчого, а в часі, в якому, виявляється, можна їздити так само, наче від свого села до сусіднього!

Ну, тут і сипнули до чудотворця Хоми, щоб дав по­кататись. Всідались на зручному сидінні за мармуровою лампою-діодом, грибок маслючок крутив перламутрового важеля, тривожно шуміло листя на деревах, вилягала трава — й машина часу зникала з мандрівником, наче їх не було від ясеном!

Видать, той кустарний витвір ще був багато в чому недосконалий, бо раптом машина почала возити цікавих яблунівців із колгоспу "Барвінок", із нашого кипучого сьогодення в часи античні!.. Так, повернувшись із мандрівки в часі, директор школи Діодор Дормидонтович Кастиль­ський розповідав на уроках у школі, що побував у старо­давній Трої, оспіваній Гомером. І, звичайно, яблунівські учні — єдині в світі! — вірили своєму директору. Вірили, що він там зустрічався з Гектором, Ахіллом та Агамемноном, бачив могутні фортечні стіни міста, неприступні баш­ти, палаци, а також начебто зустрічався з царем Пріамом. Цар Пріам, приймаючи в пишному палаці директора яблунівської школи, похвалився перед гостем своїми знаме­нитими скарбами. Він, Діодор Дормидонтович, тримав у руках золоті персні, золоті діадеми, золоті пластинки серцевидної форми. А ще зображення богів — і ці зобра­ження також із чистого золота. А ще жіночі прикраси, ґудзики, голки, а ще великі золоті чаші й кубки та інший золотий посуд, а ще посуд срібний, посуд мідний!..

Почувши про золоті гори, побачені Діодором Дорми­донтовичем у античній Трої, колишня спекулянтка і прой­дисвітка Одарка Дармограїха відчула в собі рецидив шах­райської сверблячки. На грошах нема знаку, ким вони нажиті, міркувала вона потай, то чи не звідати оту на­пасть, що чорт мені часом гроші дасть? Та й теж упро­силася в Хоми помандрувати в машині часу. Помандру­вала вранці, а повернулась увечері, зла й роздосадувана, що так не поталанило. Розповідала молодицям, що по­трапила в пустелю, а в тій пустелі — на руїни міста, а в тому місті — на руїні палацу. Лишенько, смалить сонце, спека, обвалились гранітні балки; на кам'яних барельєфах вибито, як полюють на биків, як б'ються лев і бик, а ще чоловік і бик; на одному камені вибито дерево, що схоже на Молочний Шлях, а коло нього два місячні серпи. А ще великі, виточені з каменю звірі — бик, обіч бика два леви, а віддалік — два сфінкси з жіночими очима. Здибалось на руїнах палацу двоє людей, але теж кам'яні й німі, як бовдури. В нанесеному смерчами піску валялись амулети із зображеннями зміїв, що звиваються. Важка плита кам'яна страхала зображенням химери, шо мала людську голову, тулуб у химери знизу переходив у риб'ячий хвіст, а в руках у химери — велетенська змія, що звивається дужим тілом.

— Людоньки! — бідкалась Одарка Дармограїха. — Ав­жеж, хотіла щось прихопити, коли без хазяїна лежить у пустелі, але не було що й брати! Який зиск на хазяйстві із кам'яних зміїв та кам'яних биків, який толк із кам'яно­го чоловіка?

Значить, колгоспний люд із Яблунівки їздив по всіх усюдах, а потім скільки балачок точилось про ті поїздки і всякі чудні придибенції в часі з видатними й менш видатними героями історії!.. Фуражир Ілько Дзюнька хва­лився, що побував у Єрусалимі, в долині річки Йордан, милувався розкішними пальмами, вдихав запахуще бла­говонне повітря, відвідав Ієрихон. І начебто йому, яблунівському фуражиру Ількові Дзюньці, своїми очима вда­лось побачити великі біблійні чудеса. Еге ж, бачив, як Господь Бог висушив води річки Йордан, як довкола Ієрихона носили "ковчег Господній", як дули в священні труби, від звуків яких розсипались на прах могутні стіни, й суремний звук священних ієрихонських труб і досі чується у вухах фуражиру Ільку Дзюньці.

Гай-гай, де тільки випало яблунівцям побувати на ма­шині часу... На корівнику, запаливши цигарку, зоотехнік Невечеря не міг нарозповідатись не комусь, а грибку маслючку, як ниньки, гей, і в далекі часи забрався на тому химерному транспорті. На чужині, біля міста, що зветься Віфсаїда, зібралось кілька тисяч голодного люду. Мали вони у вечірню годину, коли день став схилятись, лише п'ять буханців хліба й дві риби. Зоотехнік Невечеря, подорожуючи в часі, своїми очима бачив, як порозсідався той голодний люд рядами, як смиренний чоловік із бун­тівними пророчими очима взяв тих п'ять хлібів та дві риби...

— І повіриш, Хомо, чи не повіриш? — оповідав зоо­технік, блимаючи цигаркою. — Споглянув той чоловік на небо, благословив п'ять хлібів та дві риби, і поламав, і дав учням, щоб клали народові. І всі їли й наситились!

Носило яблунівців у тих подорожах не тільки від Трої до Мертвого моря, побували вони не тільки на Голгофі, де розп'ято Ісуса Христа, а й у славному Віфлеємі, де нова зоря стала, себто народився Ісус. Декотрі з яб­лунівців, жодного разу не побувавши в сільській бібліо­теці, відвідали бібліотеку царя Ашшурбанапала, що розміс­тилась у розкішному палаці, який вразив їхню уяву мо­гутніми алебастровими стінами й крилатими кам'яними велетнями з людськими головами. Ці яблунівці, що про­читали унікальні клинописні таблички, потім ніяк не могли нахвалитися своєю ерудицією, наввипередки одне перед одним цитуючи власноручний напис царя Ашшурбанапала: "Я, Ашшурбанапал, осягнув мудрість Набу, все мистецтво переписувачів, засвоїв знання всіх майстрів, скільки їх є, навчився стріляти з лука, їздити на коні й колісниці, тримати віжки... Я осягнув ремесло мудрого Адапа, осяг­нув приховані таємниці мистецтва письма, я читав про небесні й земні будівлі й міркував над ними. Я був присутній на зібраннях царських переписувачів. Я стежив за знаменнями, я тлумачив явину небес із ученими жер­цями, я розв'язував складні задачі з множенням і ділен­ням, які не зразу зрозумілі... І в той же час я вивчав і те, що треба знати владиці; і пішов своєю царською дорогою".

Старенька й суха, мов очеретина, жіночка, що само­тиною вік вікувала неподалік од колгоспного дворища, не один день зважувалася сісти на машину часу. Зрештою таки сіла, пополотнівши на безкровному виду, таки зник­ла з машиною, мовби наслання. Як поїхала без лиця мандрувати в часі, так і повернулась без лиця.

— Хомо Хомовичу, я ж тебе просила показати Содом і Гоморру! — мовила докірливо.

— А я вам, Дарино, показав не той Содом і не ту Гоморру? — здивувався грибок маслючок. — А що ж ви там бачили?

— Ой, бачила, бачила... Й велику зірку, а вона світить червоним і чорним промінням... А ще багато зміїв посплітались клубком, а з того клубка дивиться велике око... А ще кремінні сокири й черепки, а ще попіл і головешки... А ще бачила, як сонце зійшло над землею, як дощем проллялись вогонь і сірка й пропали міста... і як жінка Лотова оглянулась на страшні румовиська — й стала соляним стовпом.

— Значить, Дарино, таки побували в Содомі й Гоморрі, як і просили!

— Ой Хомо Хомовичу, не в тому Содомі і не в тій Гоморрі я хотіла побувати, а на війні, що мого сина Миколу вбила. Та ще в той день я хотіла втрапити, коли його вбити мало, я ж бо ту кулю хотіла відвести руками від нього...

— Так ви ж не Божа Мати, Дарино...

— Кожна мати для своєї дитини — це Божа Мати!..

Значить, усякий люд просився в грибка маслючка на машину часу, щоб навідатись у день завтрашній чи по­завтрашній, у минуле чи давноминуле. Той яблунівець, гляди, хотів попрощатися й поговорити з рідною матір'ю, бо нагло вмерла й на той світ переставилась, навіть слова не сказавши; той щось забув прихопити, то хотів знайти сокиру під лавкою; та баба не досварилася з сусідкою за межу чи за курей, то нині хотіла допомнитися свого. Якби грибок маслючок давав кожному свою машину, щоб із дня нинішнього в день учорашній їздили, то розпалася б вона від частого вжитку, як розпалися могутні оборонні стіни Ієрихона від звуку священних сурем, пізніше про­званих ієрихонськими... Гаразд, що конструкція була не­досконала, тому старший куди пошлють відказував про­хачам:

— Можу завезти в старовинний Вавілон, можу показати вам царя Навуходоносора, познайомити з біблійним Авраамом, коли він залишає легендарне місто Ур... А яке диво — місячні глиняні бики з Урука!.. Хто бажає по­сидіти під дубом Авраама?.. Напитись води з колодязів у Беер-Шеві?

Згодом уже тільки дітлахи катались на машині часу. А дорослий люд, по-перше, оскому збив од тих подорожей, по-друге, жінка чи теща зизом дивляться на ті вештання в часі, коли чоловік хати не тримається, по-третє, робота в полі чи на механізованому стані сама не зробиться, коли ти, скажімо, помандруєш і підпряжешся будувати піраміду Хеопса чи пересипати з пригорщі в пригірщ пісок у Сінайській пустелі...

Машина часу мала й іншу істотну ваду. Чудотворець Хома наобіцяв, що на цьому транспорті-всюдиході можна мандрувати в часі не тільки в минуле, а й у майбутнє. Яке те минуле — ми вже знаємо: Троя, древні Вавілон та Ассірія, Голгофа в Єрусалимі, єгипетські фараони, во­лодіння цариці Савської, яка, за свідченням однієї допит­ливої молодиці, таки справді мала козлячі ноги. А май­бутнє?

Звісно, кому не кортить заглянути в завтрашній день? Та ще так, щоб не покласти в ім'я майбутнього все своє життя, а сів на машину — і вже там! І вже ти подивився й знаєш, із ким візьмеш шлюб, якщо зараз холостякуєш; і яке підвищення в посаді матимеш, якщо в тебе міцна кар'єристська жилка; і довідаєшся, в яку халепу вскочив не твій ворог, а близький друг, який подеколи здається тобі лютішим від ворога. Охо-хо-хо, скільки цікавого мож­на підглянути в майбутньому вже сьогодні, коли те май­бутнє ще тільки брунькує і в пуп'янок убивається!

Але в старшого куди пошлють один конфуз траплявся за другим. Ото сяде чоловік у машину часу, щоб у майбутнє летіти, Хома крутне перламутровий важіль різко праворуч, а машина чомусь не заводиться — й край.