Я довідався, що пані Сомерсет все таки покращало, її стан не є абсолютно загрозливий, що вона дякує за квіти і надіється скоро вернутися до дому. Це була гарна новина. Не знаю чому, але в цей час це була наппавду дуже гарна новина. Ми обоє мали найкращий настрій, не дивлячись на одну прикрість, що я силою змусив Катрусю прийняти заплату за її сніданки. Мені було також особливо приємно направити одну клямку дверей відчинити кілька вийнятково неслухняних склянок з мармелядою, витирати в кухні посуд. Я ніколи не подізрівав, яка це приємність витирати посуд, коли його миє якась особлива партнерка. Інколи це може видаватися, що ти граєш на піяніно в чотири руки якусь музику. Всілякі ті варіяції поглядів, ті фуґи рухів, ті консонанси окремих слів, все це вкладається у рапсодію про Паґаніні.
Але наша музика не тривала довго, по тижневі, а властиво по дев'ятьох днях, вернулася пані Сомерсет, її хвороба попустила, лишень їй було заборонено пити й курити — найсуворішнй присуд, з яким вона ледве чи дасть собі раду. Я, очевидно, вернувся до моєї принишклої хатини, яка безнадійно втратила для мене всі свої принчди. Зате я набув щось багато більше, можливо найбільше, можливо рішальне... Я ще, очевидно, не здавав собі справи у цих моїх розшуках, дослідах, спостереженнях, але я виразно відчував, що я починаю вростати у якийсь певний ґрунт. Катруся, звичайно маломовна, по деякому часі ще більше замовкла, її вся мова перейшла до очей, до рум'янців щік, до мелодії рухів. Коли я вечорами, або ранками вертався з праці, моя хатина була насичена Катрусею, як губка водою, все там мало її запах, на всьому намацально відчувалась її присутність Всі мої речі, моя білизна, мої одяги, моє взуття, моя їжа. Вона входила до мене не питаючись, відходила не питаючись, наповняла мою уяву не питаючись, бунтувала мою кров не питаючись.
І взагалі її біографія це біографія мого приречення. Їй двадцять п'ять років. Вона розвинена і здорова. Вона не мала товариства. Вона віддана своїй господині. Вона вдячна долі. Вона їздила інколи на забави до Торонта. Вона шукала пари. Через неї Снилик дістав цей "об'єкт" продажу. Через неї я набув це місце. Через неї я і пізнав пані Сомерсет. Сам Господь Бог — Пантократор, на своїй ласкавій долоні, підносив мені цей неоціненний дарунок.
Лишень... Поза цим... Десь там гень за тим озером, як схід сонця, у тому просторі ріки св. Лаврентія, за тими тисячами островів, лежав град хмарочосів, стояла Монт-Роял і сонячний, осінній день, і шелестюче і ржаве листя і готель ля Саль. І ще те Сімко з блискавками і громами, як один страшний суд і присуд. Ні. Це було невловиме добро, вийнятково брильянтини перстень пізнань, наддосвітній світ огненних горінь. І я не певен, чи Катруся могла бодай припускати, що щось таке на землі існує. Вона бачила стіни моєї хатини, бачила дивовижні на них малюнки, бачила фотографії розставлені по всіх кімнатах, бачила мою порожнечу, мою самоту і тугу, мою заворожену печать добра і зла, застиглого в моїх очах, як тяжість каменю. Хто мав порушити ці забльоковані границі відсутности пана цієї господи ?
До цього додалося ще одно дійство: я дістав від Снилика повідомлення, що він має для мене новий "об'єкт", про який я просив його недавно — вийнятково занедбана споруда хати в західній частині Торонта, трохи більша розміром від моєї попередньої з ґаражем, але в такому мальовничому образі, ніби там була повінь і вона довший час простояла під водою. Я не вагаючись кинувся на цю жертву, як шуліка, як шакал, як акула. Все це я мав взяти у свої руки і привернути йому нормальний вигляд. Протягом трьох тижнів, від кінця січня до половини лютого, я не вертався до Оквілу, я жив у брудній, порожній хаті, був загнаний, забутий, задрипаний, як колгоспний герой праці, але протягом двадцять одного дня, весь той зачумлений "об'єкт", що коштував мені тринадцять тисяч, обернувся в "суб'єкт", швидко побільшив свою вартість і додав до мого річного бюджету дві і пів тисячі готівкою, яку я негайно направив на погашення частини свого заборгування.
З тебе будуть ще люди, казав дуже авторитетним тоном мій пречарівний Снилик, лишень я не думаю, що це найідеальніший засіб стати мільйонером. Ми вечеряли з ним у одному китайському ресторані на "Лейк-шор" і снували сітку плянів майбутнього. Ні-ні-ні! Ми повинні взятися за щось поважніше, ще не знали детально за що саме, але в кожному разі не зачумлені старі будинки. Хоча будинки взагалі це все таки поважна порція, головне ж той під ними ґрунт. Ті шматки площі нашого пречудового континенту. Снилик мав повні руки готових плянів, він знав, що у мене під носом будується Форд, що трохи далі за автострадою вгнізджається Рокефелер, що здовж дороги виростають з години на годину "фольксваґени", "ґуд'їри", "голянд-кенедієн", "ан-ґлокенедієн", "вестінґгавзи" — така безконечна черга безконечних назв з такими головокружними фантазіями. Ми зі Сниликом сиділи непомітно, мали вигляд на озеро, покрите частинно льодом, а частинно дикими хвилями з білими гривами і міркували, як догнати фордів й рокефелерів. Не було вже часу, земля крутилася і до нас, але ми все таки, навчені досвідом наших перших дитячих кроків, вдавали також божевільних доляро-робів...
А коли я знов появився у моїй хатині на Оквілі, пані Сомерсет відмовилась мене пізнати. — Хто ви такий? Де ви були? У якому госпіталі ви лежали? Скільки ви стратили фунтів? — Я їздив на Сант-Аґате-де-Монт на лещета, — сказав я переконливо.
Катруся знала причини моєї відсутности, моя хатка на курячих ніжках стояла чепурна, як звичайно, її казковість з голівкою Нефретете ніяк не постраждала, пані Сомерсет, також поблідла з великими попід очима синцями, сиділа у моєму гранітному фотелі і ми вели гідну уваги розмову.
— Як почуваєтесь місіс Сомерсет? — питав я її.
— Лявзі, — казала вона сердито. — Не смію навіть курити. Але ви мусите бути вдячні, що мене скрутило.
— О! Леді! Це жорстоко! — протестував я енерґійно.
— Яке жорстоко! Мали нагоду спати з такою дівчиною, — казала вона.
— Лишень під одним дахом. І не так завдяки вашій недузі, як завдяки духам, — далі перечив я.
— Ой, ті мені духи! Кетрин також все скидає на духів, але хто до дідька вам повірить. Коли я була у вашому віці я брехала направо й наліво, як сука. Я мала трьох коханців — судіть самі! А Кетрин за вами гине.
— О, леді Сомерсет!
— Не кажіть мені леді, не кажіть мені Сомерсет. Кажіть мені Ен! А за Кетрен я вам дякую. Добре що ви її берегли від тих духів, їй вже час. А наша буда таки виглядає моторошно, колись це був "контри гавз", бо жили ми у Торонті при вулиці Блур недалеко від Батерст. Там тепер школа краси, а колись це був наш замок. А що до бібліотеки. . Мій милий! Йдіть, беріть, просвіщайтесь. Ви перша жива істота, що після смерти мого чоловіка нею зацікавилась. Кому тепер потрібні Бронте, Дікенс, Байрон! Змилуйтесь над нашим віком! Звідки ви родом?
— З України.
— Чула. А де це є? Росія?
— СССР.
— Для мене ті літери порожній звук. Я знаю Росію і була в Петербурзі. І як вони, скажіть, могли це перезвати на... Ах! Не моє діло! Ви любите книги? Йдіть, беріть, ось вам ключ. День і ніч. Коли хочете. Разом з Кетрен. Дівчина, як данський сир... їй треба... О, розумію, розумію! І вас розумію. Всі ті там по стінах абстракції? Чи не є це часом конкуренція моєї Кетрен?
Я був зворушений цією мовою, вона була зворушена також. — Павле! Не беріть цього сентиментально: жити треба просто, — казала вона. Це я була мізерно-забльокована, але бачите, що сталося. Зірвалася. Зависоко літала. По смерті чоловіка... Ще була молода... Втріскалась до фільмового артиста — божество, знаєте ті часи. А був красунь — розуміється. За ним тягнулися сотні багато кращих за мене, а мільйони він мав свої. Виїхав до Англії Я літала через океан, як метелик. До Лондону, до Парижа, до Токіо, до Каїра... Кани, Рів'єра... Обсмалила крила і стала смішною.
— Ви не були смішною, — вирвалось у мене спонтанно.
— Смішною! Дурною! Не зміряла сил. На ціле життя зісталась калікою. З'їла сама себе, пропила нерви, прокурила легені, ніодного щасливого дня. Скажете любов ? Не кажіть смішного. Пасія, патологія... Гангрена, що зжирає тіло і душу, ідіть до психіятра і лікуйтесь, чим можете. За всі свої поїздки тільки й маю, що знайшла ту Кетрен, оте дівча, що живе зі мною, якому я отруюю життя тільки тому, що воно не має де подітися. Я мушу говорити, пити, курити, кричати, дебошити. Не раз лежу п'яна, як свиня, а вона сидить наді-мною, як ангел, і прибирає за мною гидоти. Вона каже, що батька її заслали, що матір вкрали, а я кажу: росіяни, можливо, жахливі, одержимі бісом, але я жахливіша від них. Дурна та Кетрен!
— Протестую! — вирвалось у мене.
— Ви божевільний! Проти чого протестуєте? — казала Сомерсет.
— Кетрен не дурна! Кетрен щаслива!
— Ви подвійно божевільний! Яке щастя?
— Вам служити! Бути з вами! Мати біля себе таку людину!
— Нісенітниця! — викрикнула вона. — Не люблю таке чути! А зрештою — досить. Розплакалась! Вам треба відпочити. Добраніч! — І вона швидко встала і швидко відійшла. Я провів її через город до дверей її дому. Ми мовчали. Був великий мороз, світив ясний місяць. Купами, як сміття, горіли зорі.
IV
З Катрусею мав клопіт, чого і треба було сподіватись. Вона прибирала мою берлогу і готовила вечері. І мала свою манеру поведінки. Лишала записочки під подушкою — "спи гарно, Павле", або на столі "смачного, Павле", або при дверях "добраніч, Павле". Стелила мою постіль, ніби це був вівтар, готовила їжу, ніби священнодіяла. Її ці таланти наводили на мене сполох, я ставав її боржником і не знав, як протиставитись. Я весь час був зайнятий, ми рідко бачились, а як бачились — признаюсь: вона була пречудова, налита, як зріла ягода, мала здорове, свіже, пружне тіло, яке пашіло жагою і якого, ще раз признаюсь, мені бракувало, як дихання й повітря. Іноді здавалось, що не видержу, забивало віддих і вона це бачила, чула, розуміла, чекала, вірила, її лазурні очі були прозорі і ясні, промінюючі, обіцяючі.
Але я знав ще одно: її любов значила одруження, вона не надавалася на ніяку іншу ролю і я не міг би собі на щось інше дозволити. А для одруження я не був готовий.