Розболілися зуби. Господарі мене запевнили, що Орефа вміє гамувати біль.
— То чого вертаєшся? Ходімо.
— Перетерплю. Я проковтнув шматок бджолиного клею, здається, попускає.
— Сердешний. У цих краях і дантиста, мабуть, нема.
— Звичайно. Тут хворого зуба висмикують кліщами, одначе це велика рідкість, гуцули народжуються в міцними зубами. Тьху. Аж дурійка бралася. Хоч добровільно просися в Бригідки. Там все-таки утримують стоматолога.
— Ні, Юліане. Звернися до Орефи. Ідемо. Ти з нами, Ксеню?
— Я можу піти.
— Мабуть, не треба, Ксеню. Я дорогу не забула. Ходімо, Юліане. Згадай, що попереду ніч, а зуби якраз вночі не дають спокою.
Я завважила у його очах пекучу волячу втому. "Незабаром він видихається, — подумала я, — і повністю належатиме мені. Я, безперечно, жорстока егоїстка".
— Надибало тебе зненацька...
— Як камінь з чистого неба. Напився води, злегка шпигнуло, а через кілька хвилин стала розколюватися голова, забилося серце. Старість наближається.
— Може, Орефа тобі справді зарадить. Потерпи, рідненький.
Він гірко осміхається.
— Пожалій, Мартусю, пожалій. Я почуваю себе нещасним. У ці секунди я дописував би одну дивовижну річицю. Сказати? Я почав укладати звернення до галичан з точки зору світових проблем. Видно, нас таки забув Бог, коли й недугами перешкоджає.
— А я зміркувала, що ти вже не покинеш мене.
— Так?! — він промовив це слово мимоволі, про щось думаючи. — Якщо під феєрверки конституційних свят, президентських іменин, циганських видовищ знищать мою батьківщину, а я побиватимусь світовими проблемами, то невже мене треба мати за переконаного інтернаціоналіста? Чого ти смієшся? Он що! Ти хочеш мене роздратувати, щоб я забув про біль.
— Ні, Юліаночку. Я того сміюся, що ти сердитий, як покинений стадом слоник.
— Ти мене й далі дратуватимеш?
— Ні. Вже ні. Говори, Цезарю. Ти запорпався у папери, і я тебе давно не чула. Отже, під феєрверки конституційних свят...
— Як у катівнях під тріскіт оркестрів...
— Так, Юліаночку...
— Під пропагандистський шумок з нагоди роковин...
— Так, Господарю, так.
— Під галаси вигаданого благоденства заб'ють, закатують, змерзять і вмиють руки, запльовані кров'ю...
— А ти мовчатимеш?
— Як інтернаціоналіст, я не мовчав і не збираюся мовчати.
— Дай тобі Боже довгих літ, Цезарю. Онде ворожчин осідок. Я залишуся в лісі, бо мене вже раз бачили. Ще подумають, що я стежу за хатою.
— Скажи — піддивляюся.
— Піддивляюся.
— Інтелігентка!
— Я без тебе збожеволію, — кидаю йому вслід пошепки. — Що я робитиму без тебе?! Якось ти пожартував, Господарю, що я не вмію гаразд мислити. Таки не вмію. Не вмію, Юліане.
Він озирається.
— Ти щось сказала?
Я киваю, і він дибає назад.
— Що, Мартусю?
— Ти знаєш, що я тебе дуже люблю. Мабуть, тільки моя любов допомогла мені багато чого зрозуміти в нинішньому світі. Я через неї відчула, що ми гинемо.
— Не гинемо — нас добивають.
— Нехай, це однаково. Але, Юліане! Хіба при Австрії не те саме діялося? Та якось вижили люди.
— А скільки з них здатні згадати тінь насильницької смерті?
— Небагато.
— А інші читають пожовклі календарі з горищ, і їм смокче коло печінок, що то були пишні, романтичні часи. Вони живуть і не пам'ятають мертвих. Вони живуть і не марудять собі голову, що за два сторіччя населення Галичини збільшилося на два десятки євнухів, що тут штучно обмежують зростання народу... Мабуть, на сьогодні вистачить?
— Іди лікувати зуби. Miseriam cum aceto29.
— Ad infinitum30.
Орефа випроводила його майже через годину, і ще на подвір'ї постояли балакаючи.
— Будь джентльменом і попроси пробачення, — я застромляю під поли його пальта закоцюблі руки.—Як зуби?
— Ми хробаки...— бурмотить Юліан.
— Я коценіла, чекаючи, як вірне німе створіння.
— Так, — кидає він неуважно.
— То що ж з тобою трапилося?
— Орефа дала якогось відвару прополоскати зуби і принесла з суміжної кімнати скриньку з інструментами. Я аж здивувався: звідки це в неї? Мені привиділося, що крізь непричинені двері на мене блимнули чиїсь очі. Коли Орефа, притиснувши мене грудьми до побічної канапи, виколуплювала з дупла залишки старої пломби, я зиркнув на двері і побачив, як пропливла кудлата сива голова. Я втрачав свідомість від болю і подумав, що це мені при-химерилося. Та ось Орефа знову подалася до суміжної кімнати. Тепер я почув шепіт за дверима.
— Пане, я нічим не можу зарадити, — сказала ворожка, вернувшись. — Зуб кришиться. Його треба вирвати, а я боюся, що не зумію це зробити. Я вже одного разу заслужила собі поганої слави. Обломила пеньок, пошкодила ясна...
Я посміхнувся і простяг руку до скриньки:
— Тоді я сам його вискуону. Орефа зачинила скриньку.
— Ні, пане. В моїй хаті прошу не робити цього.
І тут на порозі виникла сива тінь. Лице бліде, аж просвічується, очі вицвілі, чоло зібране в тисячу зморщок. Орефа метнулася до дверей, але було пізно.
— Я її чоловік, — мовила тінь тремтливим голосом.— Якщо ви осмілюєтеся... — він примружився і далі говорив, не зводячи очей, — то за невеличку послугу я звільню вас від мук.
— Що ти натворив! — тихо схлипнула Орефа.
— Я більше не можу, — промовив чоловік. — Це давно мусило статися.
— Що ти натворив! — повторила Орефа.
— Не стогни, я тебе не занапащу, — озвався чоловік. Він скинув замизганий півкожушок, лишився у чистій
вишиванці. Влив до мидниці трохи темної рідини з пляшечки і сполоснув руки.
— Дозволяєте? — звернувся до мене. Я мовчки кивнув.
Він капнув у чайну ложечку відвару з гострим, кислим запахом.
— Випийте. Це обезболююче.
Я ковтнув і запив водою. Через мить до голови мені вдарив веселий дурман, я усміхнувся стерплими губами і став розхитувати, ніби під такт мелодії, важкою головою...
Коли Орефа подала мені загорнутий у папірець корінь зуба, я подякував, і вона розсміялася. Потому дурман відхлинув. Лишився тупий біль в челюсті і млосна порожнеча під черепом.
— Тепер оцього покуштуйте. —Я ковтнув. — Посидьте, дещо вам скажу. Через тиждень мусите прийти де мене, бо ще є надвереджений зуб, але я зараз хочу вам розповісти.
...При Австрії, він саме почав парубкувати, сюди на лови привезли представників італійської місії. Звісно, з дипломатами — їх охоронці. Підібрали кілька молодих гуцулок прислужувати, в тому числі й Супрунову сестру (прізвище його — Супрун). Після подібних оказій гуцулки завжди народжують. Одначе Су пру нова сестричка збунтувалася, солдати гналися за нею аж до осідку. Супрун стрів їх з топірцем. Він не сказав, скількох зарубав, але з того дня довелося щезнути. Його прихистила Орефа. Таємно повінчалися, і вже тридцятий рік чоловік лиш ночами виходить подихати свіжим повітрям.
...Він випадково вгадав, що незабаром не своєю смертю вмре місцевий лісничий. Того справді скинули в прірву, бо не одному досолив до живого. Ще схожий випадок — і Орефа підохотила запертого гуцула до ворожіння. Ти, приміром, заходиш у двір. Супрун крізь щілину вдивляється в твоє обличчю, і щось йому з тої темряви видно. Орефа на хвильку-другу покидає тебе в передній кімнаті, а тоді вертається з "готовою долею".
Та ось Супруна долає втома. Він прагне вийти на світ Божий. Орефа відраджує. Австрійська імперія давно канула в Лету, та Орефа боїться за чоловіка. Він і сам боїться. Я не можу сказати, що йому побачилося крізь щілину, коли я ступив на осідок, але щось його підштовхнуло освідчитися і попросити поради.
— Я хочу здатися, — каже. Я знизую плечима.
— Кому? Австрія розпалася. Тепер в Галичині поляки.
— Полякам здамся.
— Навіщо здаватися? Виходьте зі своєї комірки і беріться за ґаздівство.
— Ні, мені треба здатися.
— Його тепер ніхто не впізнав би,— втручається Орефа. — Я можу розголосити, що привела собі чоловіка з якогось далекого хутора. Але він затявся на своєму.
— Як же так? — зітхає Супрун. — Треба здатися. — І до мене: — Скажіть, пане, а поляки мене не будуть судити?
Я, Мартусю, здається, вперше не знайшов, що відповісти людині. Справді: судитимуть чи простять? Супрун тридцять років карається і, мабуть, має надію чи припускає, що йому можна подарувати минулі гріхи. Більше того, він потребує здатися, щоб його амністували. Я розумію, що він пережив, передумав, як натерпівся. Ти, десятий, сотий здатний собі це уявити, хоч сам Супрун і не має хисту змалювати. Але він певний того, що досить покараний, а я разом з ним не певний, що так само вважатимуть польські власті. Він чекав, обнявши руками голову, що я відповім. А я промовчав. І він на моїх очах став ще більшою тінню, ніж був.
— Як же ви розійшлися?
Орефа показала Супрунові на двері до комірки, а мене провела до воріт і не забула нагадати, щоб навідався через тиждень. Ретельно полічила гроші... Таки зустріч... Де наш primum mobile?31 Любіть ворогів ваших!.. Шануйте spiritus рарігі32 нав'язаного вам щастя... Яке діло слід назвати ділом?
Мені стало прикро і смішно. До речі, смішно того, що треба ж народитися на триста літ пізніше за Хмельницького, щоб дошукуватися, в чому суть нашого існування.
— Ти не маєш що мовити на це, Мартусю?
— Маю, Юліане. Я гадаю, що кожен може вважати себе людиною тільки в тому разі, якщо переконаний: я сумлінно роблю те, на що здатний. Інакше це не люди.
— Гранично точно і безкомпромісно, — каже з гіркотою на лиці Юліан.
— Болить місце від зуба?
Він насмішкувато дивиться на мене, проте я бачу в його очах настороженість і запитання. Він, певне, не розуміє мене в цю хвилину. Не дивно. Я сама себе достеменно не розумію. Мабуть, таке буває з вагітними жінками. Мабуть, вагітним жінкам приємно, коли чоловіки категоричні, як прокурори.
Нарешті! Листи зі Львова! Мирося Коваль:
"Про мене тут страшно багато пліток, а я собі на те нічого не додаю, люблю собі чоловіка і ще якийсь час не буду ні на що зважати, сидітиму нишком у своїй норі, нехай добре показяться".
Сидітиму? Ой Мирославо! І я перше думала, що тут мені буде надзвичайно добре.
— Чуєш, Юліане, — кличу крізь відчинені двері. Він сидить за столом, але не пише і не читає. Він вибився з колії. — Чуєш, Мирося заповідає мені сидіти тут нишком і не рипатися. Велить кохати чоловічка, — я це й без наказів роблю, — а час мине — і пани Родзісад з Ренетом переказяться.
"Мої справи посуваються чудово, такий садочок росте, що аж хочеться помилуватися".
— З університетом все гаразд, Юліане.
"Правда, на вартівника напали якісь бешкетники.