Він запрошував її знов до сералю, пообіцяв вигідний башмак лик [194] і навіть запропонував призначити на Румелійського каді сина її приятельки, удови Рустема-баші.
І весь час навколо стола плавко кружляли сірійські танцюристки, млосно вигиналися єгиптянки з облудно-лінивими усмішками на товстих губах, і мчали вихором в бурхливому, танці тонкі і стрункі, як гірські сарни, абхазки і кабардинки, захоплюючи султана пругкою грацією своїх гнучких фігур.
— А тобі не боязко, що я заберу до сералю твоїх красунь? — жартівливо питав султан, ковтаючи соковиті імлисто-сині грони винограду. — Мабуть, проклинатимеш мої відвідини, втративши кращі троянди свого саду?
— Квіти квітнуть для сонця, а хіба падишах не сонце правовірних, — відповідає Назлі, і одяг її міниться при кожному русі строкатим розсипом самоцвітів, а в думках підраховує вона користь від примирення з молодим падишахом.
— Ого! Бабуся Назлі навчилася відповідати не гірше від наших поетів, — всміхається падишах, підставляючи келех під носик кунгана з ручкою у вигляді нільського ібіса [195]. — Як ти гадаєш поете? — звернувся він до євнуха, що залишився напередодні у старої султани.
— Гадаю, що вищий від поетів є той, хто надихає їх творчість і відкриває їм своєю мудрістю браму безсмертя, бо найяскравіші образи наших віршів є лише блідий відбиток слави нашого падишаха, — не розгубився молодий євнух-поет. — Але треба визнати, що не всі вірші придатні для невитончених ушей. Є співи таємні, що бринять казковою музикою тільки почуттю безсмертного, — загадково додав він і сів за спиною султана.
Падишах посміхнувся і нахилився до поета:
— Ну, так скажи мені їх потай, Сулеймане, а ви, кpaсуні, танцюйте і танком своїм уквітчуєте мелодію його вірша.
Повільно і урочисто рушила зграя рабинь і попливла в старовинному танку, загортаючись у прозорі серпанки, бринячи золотими намистами і обручками на руках і ногах. І поки пливли вони м'якими харасанськими килимами, Сулейман прошепотів на вухо султанові кілька слів, від яких воложно і радісно блиснули у вустах білі зуби Османові, а очі примружилися насмішкувато і весело.
— А тепер покажи мені свій палац, бабусю Назлі. Давненько я тут не був, — звівся він на ноги. — Проведи мене, Сулеймане, кращий у світі граняр самоцвітів майстерного слова.
І, спираючись на хитке плече поета, рушив він до виходу.
Він обійшов сади з мармуровими кіосками, тераси, сповиті гліциніями і виткими трояндами, покої танцюристок і зали з водограями посередині, потім з виглядом пустотливого софти [196], що замислив підстроїти найспритнішу каверзу старому імамові, раптом звернув під колонаду внутрішнього садка. Легкі арки на різьблених колонках утворювали під нею приємну прохолоду. Падишах зупинився, зиркнув уздовж галереї і раптом засміявся, докірливо хитаючи головою:
— Ой бабусю Назлі! Де твій колишній смак і почуття прекрасного? Хіба можна псувати такі галереї, завішуючи килимами і засуваючи скринями найкращі двері твого палацу! Адже ж їх різьблення потьмарює грати мечеті Сулейманіе! Накажи їх відчинити, — вказав він на Настині двері, заставлені важкою скринею.
— Тут завжди протяги. Я глухну від них. У мене така застуда, — спробувала виправдатися Назлі.
Але султан з упертістю розпещеного хлопчика тупнув ногою.
— Помиляєшся! Теплий морський вітер вилікує твої хворі уші краще, ніж масті арабських лікарів. Відсуньте скриню! Зірвіть килим! — наказав він служницям.
З гарячковою поквапливістю кинулися вони виконувати наказ, і наче під подихом сироко, розкрилися двері з різьбленим підковоподібним склепінням, і на тлі грезетового під сонцем Босфору з'явилась перед падишахом беглер-бейова рабиня.
Настя наче очікувала султана. Побачивши його, вона не кинулася в куток, не впала ниць на килими, обличчям у пухнасту тканину, як зробила б туркеня, але ступнула вперед, піднесла пишний сніп троянд і стала кидати їх до ніг падишахових, всміхаючись щасливим, променястим поглядом.
Це було зовсім не так, як вчив її минулої ночі поет Сулейман. Він замахав на зухвалу руками, злякано визирнувши з-за султанового плеча, але Настя тільки напіввідкрила вуста і сором'язливо блиснула вологими мигдалинами зубів.
Султан прикипів на місці, милуючись красунею, і раптом розреготався.
— Ну й штукарка ти, бабуся Назлі! Ти казала, що я — сонце квітам, а кращу квітку свого саду заховала від мене мало не в льох, щоб я не міг її відшукати. Ану, скажи, що воно означає?
— Я... я... — забелькотіла Назлі, полотніючи під пудрою та рум’янами.
— Не пояснюй! — гостро урвав падишах. — І так ясно! Так ось вона — бранка, яку ти наказала викрасти з беглер-бейового палацу у Каффі, — сказав він, опускаючись на диван.
Тепер Настя дивилася на султана зверху, і вуста її знову напіврозкрила усмішка.
— Я, — хитнула вона головою і кинула до ніг падишахових останні квіти. — Тільки викрала мене не Назлі, а євнух Гасан, а Назлі замкнула, щоб ніхто не побачив мене і не врятував з неволі.
— Бреше вона! Бреше! — Хрипко вискнула Назлі-ханум. — Я готувала цю кращу троянду в подарунок тобі.
— І тому замкнула зв'язану, з брудною ганчіркою в роті, щоб ніхто не почув моїх зойків? — гордо тріпнула Настя головою. — Он подивися, володарю всесвіту. І швидким рухом зняла браслети і показала багрові синці від мотузків на руках.
— Так і лежала б я сповитим немовлятком, коли б не цей юнак, — вказала вона на Сулеймана.
— Годі! — спинив Настю Осман. — А ти, стара павучихо, відповіси мені за цю витівку.
Коліна Назлі-ханум підломилися, і вона впала до ніг падишахові, наче за плечима її вже стояли кати.
— Я хотіла її вдочерити! Привести до твого сералю не рабиню, а доньку! Я надто страждала від твоєї неласки, — забелькотіла вона, і драглі щоки її тремтіли, а губи ловили повітря, як риба на гарячій від сонця обмілині.
Султан гнівно насупив брови і звернувся до Насті:
— Чого ж ти хочеш, красуне? — спитав він і раптом змінив вираз обличчя. Він гадав, що Настя попроситься до його сералю, як зробила б кожна туркеня.
Та інше мала вона у думках.
— Відпусти мене на батьківщину, — стиснула вона руки на грудях, з надією й благанням падаючи до його ніг. — Я знаю, що ти добрий і справедливий. Захисти! Врятуй мене з цієї клітки!
Падишах милувався Настею, та ледве помітна тінь промайнула його обличчям.
— А чи не буде це занадто, красуне? Хіба кидають у море виловлені перлини?
— Але ж пророк Мохаммед відпускав своїх бранців, а правовірні купують на базарі пташок і пускають на волю. Я — вільна! Я не можу бути рабинею! — з мукою скрикнула Настя, простягаючи до падишаха руки, і раптом висловила те, чого не говорила нікому: — Я скажу Сагайдак-бею. Він більше ніколи не піде у морські походи, якщо ти звільниш мене.
Султан здивовано підвів брови і перезирнувся з візирем.
— Он як! А хто він тобі? Родич? Чоловік?
Настя злякано схаменулась.,
— Він був приятель померлих батьків. Він знає мене з дитинства. Хіба я не гідна того, щоб він удовольнив моє бажання? — відкинулася Настя назад так гордо і граціозно, що султан мимоволі всміхнувся.
— Дозволь, притулок щастя, сказати тобі своє слово, — шепеляво втрутився один з вельмож. — Так, такій жінці не важко навіть наказати цьому гяурові і піратові. Але ж влада твоя — непохитна, як скелі у морі, а його влада хитка, як поплавище у хвилях морських: де хвилі — туди і він. І підкорити собі усе козацтво або принаймні старшину неспроможна найпрекрасніша з жінок всесвіту, хай буде вона сама, Балкіс, цариця Савська [197].
Осман задоволено хитнув головою.
— Ти маєш рацію, мій мудрий і вірний пораднику. Не послухає вовча зграя пісень шіразького солов'я. Отже залишайся краще у нас. Підеш заміж, якщо впав тобі в око хтось з правовірних, і буде життя твоє прекрасне, як сон, і безхмарне, як оце небо. Даю тобі в тому своє падишахове слово.
Настя пополотніла, кутки її губ болісно опустилися. Кінець! Сталося те, чого вона так боялася. Ніколи не повернеться вона на батьківщину... Ну, що ж!.. Коли так, треба оздобити свою в'язницю, зробити непомітними свої ланцюги.
— Я — вільна жінка, — повторила вона тремтячим голосом, і очі її скорботно потьмарилися. — Воля для мене — над усе. Я нікого не кохаю серед правовірних. Я можу стати дружиною тільки того, хто поверне мені волю. А наложницею, рабинею — ні. Краще — смерть.
Шепіт пройшов по лавах султанського почту. Ніколи ще жінка не насмілювалася вимовити таке слово. Навіть Роксолана-Хуррем, дружина Сулеймана Пишного, коронована султана Стамбула [198].
Осман мовчав, дивився на Настю і розгнівано і захоплено. Йому здавалося, що підвели йому дикого арабського коня, якого треба приборкати, підкорити.
— Привести Назлі, якщо її ще не скарано, — наказав він уривчасто. І за мить тремтячу, напівмертву від жаху Назалі кинули негри до ніг падишахових.
— Я милую тебе з умовою, щоб ти дійсно вдочерила цю бранку, — відкарбував султан. — Але пам'ятай: коли хоч один волос впаде з її голови — мої кати вигадають для тебе таку страту, що зорі здригнуться у небі, дивлячись на твої муки, — додав він загрозливо.
ВИПИСЧИК
Глибокий рів і пліт на зріст людини з трьома рядами лип оточують пасіку старого Чмеля. Від осінніх дощів листя взялося іржею, але ще густі й кучеряві старі дepeва. Тихо-тихо на пасіці: не долине сюди ані вітер, просяклий вологим подихом Ворскли, ані гіркі пахощі степового полину.
Пасмами сивого волосся плаває у повітрі павутиння. Променисте жовтневе повітря віддає медом, мертвим листям і димом від гнилючків у руках старого Чмеля. Бурчить старий. І його низьке гудюче буркотіння дійсно нагадує джмеля і виправдує його прізвище.
— Померзнуть. Їй-бо померзнуть, якщо відкладати. Не докличешся на допомогу. На мед всі вони ласі, a що бджілки можуть загинути — так це байдуже.
Він відкриває вулик, довго дивиться на білий щільник, виповнений бурштиновим медом, щось підраховує в думках, потім замикає колоду і підіймає її на плечі.
Важко старому, але любов до бджіл сильніша від немочі. Надриваючись, нecе він колоду моріжком, де аж до півдня блищать дрібними склянками рясні краплі роси. Тремтять старечі ноги, кров стукає в скронях, але він не кидає дорогоцінного тягаря і посувається далі, хитаючись та плутаючись ногами в траві.
Добрий стебник у старого Чмеля: рублений і глибокий, наче теплиця, зовні обкладений гноєм і соломою.