Людолови (Звіролови)

Зинаїда Тулуб

Сторінка 47 з 100

Усі скаржилися на злидні, жорстокі стусани, голод, холод і ще жахливіше моральне пригнічення, від якого не було порятунку.

Про хазяїв не говорили, щоб не розбити почуття незвиклої волі, але настрій був напружений і тривожний, і де-не-де згасали розмови, ніби хлопці прислухалися до своїх тривожних думок.

— Що там Кузьменко робить? — вирвалося в одного з поліщуків.

— А щоб тобі луснути! Теж нагадав! — обурився Савка. — Що робить? Кляне нас, присягається шкуру з нас здерти.

— А в самого пацюки серце гризуть, підраховуючи збитки, — підхопили голоси.

— Так йому й треба! Хай знає, що терпець, як той мотузок: тягнеться-тягнеться та й урветься.

— А мо, й справді податися просто на Січ? — спитав по хвилі поліщук. — Бо вони довіку не забудуть нам нашої втечі.

— Авжеж!

— Та ще й перед рочками!

— Що й казати: вони з нас шкуру дерли, але й ми підстроїли їм здоровенну капость.

— Що ж, не завжди терпіти й мовчати. Теж знайшли собі хлопів!

— Хай інших тепер визискують, а з нас досить.

— Або поживуть без підмайстрів.

Настрій підносився. Ковтнувши волі, гостріше відчули вони своє пригнічення, і останні вагання танули перед загрозою неминучої розплати.

— А знаєте що, хлопці, — заговорив Савка, — тра або прожити тут з тиждень, поки вони перескаженіють, або просто тікати на Січ. Бо не жити нам інакше на білому світі.

— Оце справді! Краще на Січ.

— Січ не втече, — зауважив хтось. — Краще напровесні рушати: птиця з ірію, а ми у вирій, бо вже серпень, і козаки почнуть незабаром по зимівниках розходитися та на волость. Де ми тоді подінемося?

Але поліщуки хитали головами:

— Поки сонце зійде — роса очі виїсть.

І знов повертались думки під закурені стелі майстерень, що пригнічували не самим задушливим повітрям, а почуттям напівневолі.

І Савка не витримав: буйна, волелюбна вдача його не знала довгих вагань.

— Та що ви, хлопці, баби чи козаки? — схопився він з місця і випростався біля вогнища, освітлений яскравим полум'ям. — За мить — на Січ, а тепер — знову в неволю? Що ми, невільники, чи що? Гайда на Січ — і край! А хто не піде — хай перечекає тут із тиждень і повертається до хазяїв, коли вони переказяться.

— Вірно! — підхопили хлопці. — На Січ — і край!

— Годі нам шию гнути перед кузьменками!

Але дехто тоскно похнюпився, ніби щось пригадавши.

— Ніколи не відстав би від Савки, — зітхнув один із них, — але ж у мене старі батьки. Що зароблю — все їм. Ще й ночами доводиться до них бігти підсобляти. Вони б з голоду загинули самі.

— Та ти не виправдуйся! Знаємо! — втішали його товариші. — Батьки — це над усе. А помруть старі — приходь до нас. Як рідного приймемо.

— Ще й гостинця тобі надішлемо після походу!

Але інших затримували не старі батьки, а карі дівочі очі. Лепкували з них товариші, звали бабіями, але кожному було зрозуміле кохання.

— Дивись, Семенко, як одружишся, поклич у куми, — жартував Савка з товариша, що вже сватав хазяйську доньку. — Тільки дивись, не дери шкуру з підмайстрів та учнів, коли почнеш майструвати! Не подивимось ні на що — скинемо тобі штанці та всиплемо по-козацькому. Не прочухаєшся!

— Та хіба ж я Кузьменко? — ображено сперечався той, зашарівшись аж по потилицю.

— Ну, гляди! А тепер, хлопці, спати! Один човен ми візьмемо, а другий віддайте дідові. Хай не журиться старий. Та хай ще піде до Кузьменка та візьме два злоти, що я заробив.

— Добре, перекажемо. І невід віддамо цілісінький.

— І казани.

— Та де ж казани поділися, хлопці? Семенко, де казани? Але Семенко не відповів. Довгий день на свіжому повітрі зморив його. Міцне хропіння вирвалося з його напіврозкритого рота.

— Киньте! Хай спить! Вранці розшукаємо, — спинив хлопців Савка і ліг біля вогнища. І за кілька хвилин міцний молодий сон зморив найневгамовніших.

Згасав огонь, розсипався прозорими жаринками, мережився попелом. Тонко видзвонюючи. кружляли над хлопцями комарі, а сонний вітер гойдав лозу та бур'ян, що пахтів чимось гірким та пряним. Савка спав, як забитий. Спочатку йому нічого не снилося, потім виступив з небуття брудний сволок майстерні, а задушливе повітря й сморід мокрої шкіри та клею стиснули йому горло.

"Ух, як тут погано після дніпрових берегів", — подумав він, давлячись чимось огидно смердючим.

Він рвонувся з місця, хотів схопитися на ноги, але міцні руки звалили його на землю.

— Знатимеш, як тікати! — прохрипів над ухом знайомий голос. — Знатимеш, як хлопців підбурювати!

Савка розплющив очі. При блідому ранковому світлі над ним схилилася кудлата голова. Залізні руки міцно в'язали йому лікті за спину, а смердюча ганчірка затикала рот.

Якісь невиразні тіні ворушилися над сплячими хлопцями.

— Оце здорово! І не писнули, — задоволено крекнув Кузьменко. — Знатимуть, падлюки, як роботу кидати.

Савко похолонув.

"Зрадили! Але хто? Хто?" — блискавично промайнуло в думках.

А майстри вже хапали зв'язаних парубків і кидали, як колоди, в човни.

Хлопців привезли до Києва і позамикали по льохах, щоб вони не змовлялися, як виправдуватися. І того ж вечора зібралася цехова сходка. Майстри розуміли, що покарати всіх однаково не можна, і допитували кожного поодинці, залякуючи молодших, напівхлопчиків, що недавно вибилися з учнів на підмайстрів.

— Та ми просто думали відпочити хоч день, бо вже надто вморилися. Та й свято ж було... Ми б сьогодні повернулися зранку, — полотніючи, белькотів худорлявий хлопчик років п'ятнадцяти, намагаючись виправдати і себе, і товаришів.

І не знав, що за кілька хвилин стояв на тому ж місці Савка, і сміливо тріпнувши молодою чуприною, кидав у вічі Кузьменкові:

— І пішли б! Шукали б вітра в полі! Ми вам не хлопи і не пахолки! Не маєте права знущатися! Раз упіймали, а далі не пощастить! Все'дно не залишимось!

— Ах, падлюка! Ах, гадючий виплодок! — стискав Кузьменко кулаки. — Вчив його, втовкмачував йому в голову, як працювати, а він тільки-но вивчився, — та й з дому. Правду кажуть: скільки вовка не годуй, він усе у ліс тягне.

— Справді вовк. Хижаком дивиться. Ну, ми тебе, хлопче, приборкаємо. І дикого коня до вуздечки привчають.

— Спробуйте! — блимнув очима Савка.

І рвонув зв'язаними за спиною руками. Але ремені глибоко впилися в шкіру і не піддалися його зусиллям, тільки м'язи на шиї та на грудях напнулися, наче в молодого гладіатора.

— Ого! Так він ще, собака, загрожує! Почекай! Знатимеш, що таке цех, — обурився й Причепа. — Відведіть його, панове, знов до льоху, та не галасуйте, бо це сходка, а не ярмарок.

Підмайстри виступили один за одним: Одні сміливо кидали майстрам у вічі свої обвинувачення. Дехто намагався приховати свою провину або подати її як необміркований юнацький виступ, мало що не жарт.

Недовго сперечалися майстри. Перших ухвалили вони добре відшмагати канчуками, а решту поштрафувати на камінь воску й присудити до церковного каяття.

— Хай щодня ходять до церкви та слухають панотцеві казання.

— І хай панотець накладе на них сувору покуту, — задоволено потирав руки іконописний дідок.

Промайнули в повітрі волохаті шапки і впали на стіл перед цехмістром. Присуд було одностайно ухвалено. Лишалося виконати його. Принесли важку дубову колоду, ввели засуджених — і почалася каpa. Одного за одним клали підмайстрів на дубову колоду, здирали з них сорочку та штани, хтось із майстрів сідав йому на плечі, другий — на ноги, а один з найдужчих катував.

Савка стояв осторонь, чекаючи на свою чергу. Він полотнів і зеленів з безсилої люті й жалості до товаришів, бачачи, як вкриваються їх спини червоними кривавими смугами, як пухнуть ці смуги, наче повзуть і пручаються під набряклою шкірою маленькі червоні гадючки.

...Тридцять...

Сорок...

П'ятдесят...

Це була найвища кара. Але лупили немилосердно і, підводячись, кожен із покараних мало не падав з болю. Кузьменко стояв серед майстрів і мовчки смоктав люльку. З насолодою спостерігаючи вираз Савчиного обличчя. Хай полотніє, хай тремтить із жаху й безсилої люті! І свинячі Кузьменкові очі зловтішно виблискували з-під рудих вій.

— Оце так! Оце добре! Хай знають, що таке цех, — підштовхнув він майстрів, п'яніючи з помсти.

— Чого ж ти стоїш? Ми вже вморилися! — гукнув йому один з майстрів, кидаючи скривавлений канчук.

— Та я ще почекаю. Доведеться ще Савку обробляти під червоний сап'ян, бо йому ж призначено. цілу сотню.

Нарешті дійшла Савчина черга. Винесли передостаннього підмайстра, залишивши на підлозі кілька темно-багрових крапель крові. Знесилені мордуванням, майстри важко сопли й пили холодну воду, витираючи спітнілі обличчя.

— Лягай, стерво, — наказав Кузьменко, засукуючи рукави.

Савка зиркнув на нього, і щось схоже на криву усмішку промайнуло на його устах. І стільки презирства, і стільки зненависті було в цій усмішці, що коли б майстри були спостережливіші, їм стало б моторошно. Мовчки, з якоюсь зловтішною поквапливістю він ліг на колоду.

— Ану, держися, гаде! Виб'ємо з тебе дур! — крекнув Кузьменко, і, ковтнувши міцної горілки, взявся за канчук.

...Тридцять... Сорок... Сімдесят.

З набряклими жилами на чолі, червоний, захеканий, мордував Кузьменко криваву спину свого підмайстра. Він важко сопів і при кожному ударі кевкав нутром, як кінь селезінкою.

Ані стогону, ані крику не вирвалося з Савчиних уст. Спочатку все тіло його звивалося під канчуком несвідомим тваринним здриганням. Потім він сполотнів, і тільки очі його палали гарячковим огнем та зуби до крові прикусили губу. Але ось тіло його обважніло, зм'якло й нерухомо випросталося на колоді червоною купою роздертого на клоччя м'яса.

— Стій! Стій! — зірвався з місця дід Омелько. — Стій, кажу! Помер хлопець!

Кузьменко спинився з повислим у повітрі канчуком.

— А, чорт! Ще залишилося десять!.. — витиснув він із себе, відсапуючись. — Полийте його водою. Мо, ще очуняє...

Павло та Остап кинулися по воду, розв'язали Савку.

— Як же його?.. На спину не покладеш, — метушилися вони навколо хлопця.

Перелякався й Причепа і все намагався розтулити Савчині зуби.

— Горілки! Та голову набік!.. Оце так притичина... Оце так заковика... Ось тобі й маєте... — розгублено бур мотів він. — Доведеться тепер з судом та замком воловодитися.

Обережно підвів він Савчину голову і влив йому кілька крапель горілки, поки Павло та Остап перекладали хлопця на чисту ряднину.

— Нащо ж ви його перекладаєте?! — заметушився Кузьменко.

44 45 46 47 48 49 50