Ба навіть і тих пару зустрічей, що призначено було в його крамниці, не відбудеться. От здивуються, коли побачать замок на дверях!
Ось одна людина, що мала ніби зайти сьогодні, вже й іде.
— Куди це ви так щиро топаєте? — привітався Максим до Мар’яни. — Чи не до мене?
— Та до вас!
— Ви саме впору. Ще хвилина й я вже завернув би ось у цей завулок. На крамниці висить замок.
— А що? У вас якесь свято? — здивувалася Мар’яна.
— Щось подібне. Сконфісковано в мене на сто тисяч карбованців речей та ще й людських трохи.
— Коли? — тоном вище запитала Мар’яна.
— А оце півгодини тому! — із тим самим жартівливо-гумористичним відтінком відповів Максим.
— А чого ж ви не рвете на собі волосся? — зрозуміла, нарешті, Мар’яна, якого жанру треба дотримуватися.
— Людина родиться й помирає гола.
Ага! Дуже заспокійлива сентенція. Як так, то Мар’яна почала про своє. Ну, і як же це? Де ж вона тепер з ним побачиться? Казав зайти сьогодні до Максима в крамницю, хоче конче Мар’яну бачити…
— Хто це?
— Та Кучерявий. Якась справа, не знаю, чого він хоче, але заходив спеціяльно... Я просто заінтригована.
Максим жартувати перестав.
— Кучерявого ви не побачите. В нього велике нещастя. Забрали жінку і вже, мабуть, розстріляли.
— Кучерявого жінку? Що, що?
Так. Три рази за нею приходили. Жидівка. Один раз сховав. Другим разом випросив: подивилися на трьох малих дітей, махнули рукою і пішли. За третім разом уже нічого не помогло. Віддав чоловік жінку на смерть, а сам за діти та на село. Приходив до Максима позичати грошей. Нема Кучерявого в Києві.
Як це Максим може так діловито-спокійно говорити про такі речі?
Аж тепер ясно стало Мар’яні. Десь на початку зими зустрічалася з Кучерявим. Боже, який він був тоді озлоблений, а Мар’яна не могла зрозуміти, чому. А то вже по жінку приходили. Тільки не міг він Мар’яні цього сказати. Він же ховав її.
— А він же так чекав німців!
— Гм... Багато чекали. Тепер ті, що найбільше чекали, — найбільше їх ненавидять.
— Що ж він тепер з тими малими робитиме?
Мар’яна зовсім забула про свою заінтригованість та нездійснене заспокоєння її. А та особа, що мала прийти сьогодні з Кучерявим, була якраз і не дуже далеко. Роман Чагир теж наткнувся на замок Максимової крамниці і мусів піти ні з чим. Здається, чи не господаря крамниці, що стояв і розмовляв із якоюсь жінкою, він бачив на Сінному, як ішов сюди? Цікаво, чому нема й досі Кучерявого? Чому склеп замкнений? Фатально не щастить йому із Кучерявим. От-от уже мають стрінутись — і завжди щось перешкодить. А Кучерявий так же певно обіцяв звести його з найближчою приятелькою Васси. Та одна може навести на сліди, де шукати. І от не прийшов чомусь.
Швиденько повернувся на Сінний, щоб впіймати господаря склепу. Та той уже давно розчинився у рухливому перехресті Львівської й Сінного базару.
XXXVIII.
Ще в кращому гуморі, ніж Максим уранці, сьогодні цілий день Мирон.
На радощах він навіть подарував одну із своїх численних запальничок німцеві Гельмутові, військовому шоферові, що їздить із автоколоною між Лодзю та Києвом. Гельмут сидить і по-ідіотському наспівує:
Добже, добже, тра-ля-ля,
Шталін іст капут...
А Мирон подарував — і гадав, що вже гостя позбудеться. Та Гельмут і не думає йти. Він ще жде чогось… мабуть, чаю з мелясниками, німецька голота! А Миронові конче треба скочити в одне місце, тут недалеко, і нема нікого вдома! Як випровадити німця? Мирон на голках.
Що за торботряси! Думає, як приносить свої соду, камінці до запальничок, сахарину та інший спекулянтський крам, що привозить із Лодзі, то повинні йому по чотири години підряд всміхатися, розважати, ще й чаєм поїти. Він так може годинами виснути й тягнути свою дурну пісню. Де Льоля? Понесло її на базар з тією сотнею грамів дріжджів! Теж мені спекулянтка. Розігналася! Візьме раптом дев’яносто карбованців і радіє. А до них треба додати ще десять, щоб купити літр молока. Як з такою спекуляцією, то сиділа б краще вдома. Ще там десь зловлять, А тут…тисячі втрачаєш…
Хтозна, як би пересівся чудовий Миронів настрій, коли б не прийшов ще один гість. О, це звідки Помазанов? — Із села. Утік. — Знов утік? З Києва ж на село втік він, щоб не взяли до Німеччини. — До Гуманя. Як там оголосили поголовний набір, від п’ятнадцяти до сорока п’яти років, усіх чоловіків і жінок, просто з речами на вокзал, то я втік звідти на село. А й на селі тепер невсидьки. І там хапають, кого бачать. Староста з переговорщиком усе, що хочуть, роблять. Помазанов попав у списки перший і нічого не лишилося, як утікати.
Гм… Гм…
Оце так тепер у селі. Як був Миколка, — хотіли землі й нової власті. За більшовиків — чекали німців. Тепер — коли б знову вернулося так, як було за Миколки. Та й не диво! За більшовиків він повинен був здавати сто п’ятнадцять літрів молока від корови і казав: "Жидів у місті годуємо!". А тепер розписався, що здасть сімсот тридцять п’ять літрів ще й чотири пуди м’яса. А вони думали, що на другий день настане таке життя, як за Миколки.
Мирон попчихує від таких новин, невловима посмішка зміїться межи уст. Він абсолютно нічого не радить, не відповідає. Це й так ясно, що ні в місті, ні в селі нема рятунку. В його кербудській конторі теж лежить наказ: виготовити списки незанятих на роботі. Та й голова Миронова в цю хвилину забита іншим, щоб щось радити. Де Льоля? Де Женя?
Підходить сьома година, він збирається залишити обох гостей, як навернулася й Льоля. Не сама, а з Галиною. Давно вже не заходила Галина. — Холодно, праця... О, а це що за німецький солдат?
— Як хочеш, візьми в нього соди. Понесеш до першої-ліпшої перекупки, продаси й матимеш заробіток, — радить Льоля. Він сам не може, то радий збути. Він до нас часто носить.
— Ще повісять за спекуляцію!
— Миросю, ти знаєш, що ми бачили! Я спеціяльно ходила дивитися. Знову троє повішених на ліхтарях… От! Казали, що то все брехню про них писали в наших газетах, а тепер бачимо, що все правда.
— Я чув, що в Харкові на кожному бальконі висить по п’ять, догори ногами, і не дозволяють знімати… — спокійно відказує Мирон.
Галина незгодна. Це роблять їх спеціяльні частини, а німці — народ культурний.
— Культурний? — глузує Льоля. — Розказують, що якісь дівчата запросили німецьких офіцерів на зустріч Нового Року. Ну, зустрічали, їли, пили, танцювали, веселилися, приймали їх, як у нас заведено. А після того німці повиймали з кишень бутерброди і безцеремонно почали, не частуючи своїх дам, їсти.
Добре, що Помазанов почув про соду й завів жваву розмову з Гельмутом. Ось Галина може ще краще розказати про західню культуру, тільки це про мадяр, йшла вона цими днями до лазні. Біля лазні якийсь, дуже інтелігентний з вигляду, офіцер-мадяр пристав до неї — і що ви думаєте, що Галина почула? Це просто сором сказати... Він запитав: "Панночка к…ва?" Галина, як почула, то почала тікати. Але німці? Ні, німець ніколи собі такого не дозволив би, навпаки, коли вона ходила й плакала під час пожежі, то бачила тільки найтонше виявлене співчуття… Вона часто сама йде вночі, як зовсім темно. Зустрічаються німці, — ніхто й словом не зачепить. Навпаки, ще йдуть і ліхтариком дорогу присвічують до самого дому. Це — народ лицарів.
Льоля бачить, що Галина таки дурна.
— Так, так, лицарі. Он у Баршиполі дівчата обслуговували їдальню. Одна вкрала бутерброда, а її за це й повісили. Цим лицарям навіть води шкода для нас, — вже Мирон додає. — Видали наказ, щоб пускати воду для населення тільки пару годин. Зрештою, потріскали всі водогінні рури. Весною не знаю, що буде, як усі будинки підтечуть… Ну, а ми закручуємо. Як наказ, то треба виконувати.
Галина не впізнає ні Льолі, ні Мирона. То ж вона тут уперше почула, що німці — прекрасні. А тепер…
— "Коли вже чорт ухопить цих німців..." "То ж такі голодранці, ще гірші за нас. Все скуповують, що бачать, і гатять додому..." Або: "Оце культура? Ходять чутки, що платню зменшено буде наполовину, а жінкам на двадцять процентів менше, ніж чоловікам. Це ми як жиди! Взагалі, ми в них на найгіршому місці. Поляків і то вони вище розцінюють. Наші на мостах дістають по вісім карбованців у день, а якась польська група працює на залізниці і платять їм по десять марок, а як перевести на наші гроші, то буде по сто карбованців у день."
Але Галина ні з чим не згодна. Бо українці самі винні. Це — вічні зрадники. Спершу треба розбити спільного ворога, а тоді вже домагатися чогось.
Мирона вже давно нема. Він непомітно вийшов. В двері всунув голову хтось, — Галина його знає, це директор кооперативи "Самопоміч", — і Льоля не докінчила фрази, вибігла, щось пошепталися.
Якась шамотня, якісь секрети, — думає собі Галина. — Мають два мешкання, там посадили тітку. Казала Льоля, що хочуть рундук мати на базарі... їм зле? Все шито-крито, нічого не розбереш, звідки достатки. Чого це вони так на німців ревуть?
— Я ось чула, — повернулася Льоля, — я чула, що з п’ятнадцятого числа ні в Київ приїхати, ні з Києва виїхати не можна буде. Ніяких продуктів не дозволять ввозити, можна буде мати із собою тільки на один день з’їсти. Чи це може бути? А крамниць же вони не відкривають! Ті, що відкрили, то — для населення німецького походження. Тепер ще більший буде голод і більша спекуляція. Базари німці таки закриють.
Саме в цій справі Мирон і побіг. Як — машина з мукою? Проскочила? Директор "Самопомочі" ждав-ждав, не діждався й прибіг. Муку треба пустити негайно, щоб вранці вже було чисто, ніяких слідів. Гроші в кишені, муку продають інші…
І щоб помститися за милих її серцю культурних німців, Галина каже:
— Я цього суб’єкта знаю. Це жучок! Його рекомендував один дуже авторитетний чоловік, Мурзученко, а він тільки й робить, що їздить кудись на села й пайовикам нічого не дає. Тепер ще хоче, щоб долучили до кооперативи три безгосподарні книгарні Культторгу.
От, мовляв, які то твої знайомі!
Та вже Мирон заходить разом із цим жучком, вийняв із шухляди столу якийсь пакетик (їйбогу, то гроші!), дав, той пішов. Вони й не криються з цим знайомством. Мало які справи можуть бути!
І вельми незадоволена, Галина прощається. Прощається й Гельмут, якому надокучило тягнути своє "Добже, добже, тра-ля-ля", а чаю з мелясниками не дають.
А Мирон за цей час, поки мотався, придумав Помазанову добру пораду.