Похнюпили носи, не налягають на нього, щоб спішився до Карла. Але зате цар кидає його туди.
Цар безнастанно настає на гетьмана Мазепу, щоб він з останками свого війська приставав до нього.
Дивно й підозріло. Сил у гетьмана мало. І в краю його треба, бо анархія росте. Цар повинен це розуміти. А все ж таки кличе. Посол за послом іде — від нього, від Меншикова, від Шеремет'єва, від київського губернатора. Спокою йому не дають. Чому? Чи не хочуть дістати його в свої руки? Мабуть, що так. Особливо тепер, після того, як Улашин з листом від Понятовського до Мазепи попав у царські руки. Це також безголов'я. Понятовський, резидент короля Станіслава при боці Карла XII, пише до гетьмана лист і посилає його так необачно, що посланець з листом попадає в руки царя. Божевільні. Вони ж можуть згубити Мазепу. Улашина припікали огнем. Лихий зна, що він вибалакав на муках. Щоб не сказав, самого листа досить. Писаний документ не те, що доноси Кочубея. Діло куди гірше.
Гетьман стривожився дуже. Такої скрути не тямить. З усіх боків обскочили його.
Переказують, нібито цар дуже ласкавий до нього, ніби він ніяким доносам і доказам не вірить і дійсно хоче бачити гетьмана біля себе, як старого досвідченого вождя й одинокого свого союзника. Але покладайся на те! Це можуть бути звичайні московські хитрощі, щоб тільки гетьмана заманити до себе.
Не піде. Ніяк не піде. Перед ним одинокий шлях—до Карла. Кличе Орлика й Войнаровського до себе.
Орлик мовчазливий і сумний. Його морочить погане прочуття. Не опускає гетьмана, бо не може. Прикував його. Бореться поміж власними міркуваннями і поміж впливом, який має на нього гетьман.
Войнаровський сліпо дядькові вірить. Знає його ум, піде заради нього в огонь і в воду.
"Новий наказ,— і гетьман показав їм царський лист.— Кличуть мене в головну царську квартиру".
"Не їдь!" — аж крикнув Войнаровський.
"Як поїдеш, загубиш себе й Україну!" — доповів Орлик.
Гетьман глянув на них: "І я так собі гадаю,— сказав.— Але як мені відпекатися від них? — Думав. А по хвилині: — Пилипе, пиши!"
Орлик приладив папір і затесав перо. Гетьман диктував:
"Історія з Улашином, котрий нібито віз лист від Понятовського, мого брата, тепер резидента Станіслава Лєщинського біля короля Карла, це звичайна лукава вигадка ворогів його величества і моїх. Таким чином гадали вони зрушити царську віру до мене й посіяти нову на Україні ворожнечу. Ніякого брата Понятовського я не мав і не маю. Що ж до наказу, щоб я кидав усе і їхав до головної квартири його величества царя, так Бог найкраще бачить, що воно не можливе. Хіба що в домовині привезуть мене туди, що, мабуть, і станеться в недалекому часі. А коли б мене Господь і підняв з того одра недуги, на котрому я тепер лежу, то й тоді їхати мені з України не порадію. Тут безладдя завелось і росте з дня на день. П'яниці і бродяги, всякий небезпечний народ Бог зна що робить по полках — полтавському й миргородському, і лихо це перекидається у полки чернігівський та стародубський, у котрих до тепер смирно було. Якщо я виїду до царської головної квартири, то свавільники нападуть на міста і між поспільством знайдуть собі однодумців. Полковники і полкова старшина нарікають і кажуть, що, як їх поведуть у Стародубщину, так це буде остання погибіль їх родинам і руїна їх добра та їх маєтків, бо тоді поспільство кинеться вбивати і грабувати людей чесних і заможних... Це ти напиши їхньою мовою і їх канцелярським стилем та ще додай, що гетьман зауважує можливість скорого нападу Станіслава на Україну, до чого, щоб недопустити, він просить його величество царя прислати декілька тисяч регулярного російського війська для оборони".
Скрипіло Орликове вправне перо. Гетьман глядів крізь вікно. Табір шумів. Він мав свої турботи — харчі, горілка, чоботи і білизна. Турбувався малим. Великому — і турбота велика. У високе дерево громи б'ють.
"Скінчив?" — питає гетьман Орлика.
"Кінчаю, милосте ваша, ще лиш останній пункт".
"Остаток повинен бути кріпкий. Кінець діло хвалить".
"Кінець діло хвалить,— повторив Войнаровський, дивлячись крізь вікно.— Невже ж тії там думають про це?"
"Бачив ти думаючу товпу?"
"Я скінчив, ще тільки чорнило присхне",— і Орлик поклав перед гетьманом на столі гарним, крученим письмом записаний лист зеленкуватого, грубого паперу.
Гетьман перечитав.
"Справляти нема коли. Хай буде й так.— Поклав свій повний підпис.— Хай з Богом іде. Треба виправити зараз, таки нині, негайно. І не будь-ким. Діло важне".
Орлик підождав, аж присохло чорнило на гетьманському підписі, зложив лист, надписав, прибив велику печать і вийшов.
"Може заспокою царя на деякий час,— сказав гетьман, звертаючися до свого небожа.— Надовго не заспокоїть їх ніхто".
У СМОЛЕНСЬКУ
Раннім ранком загомоніли дзвони в усіх смоленських церквах. Як на Великдень і як на пожежу. Один наперед другого голосніше, сильніше, скоріше. Дивно, що не порозбивалися, не повривалися, не повихоплювалися зі своїх ярем на старинних дзвіницях, котрих основи тямили ще давні, княжі часи. Церковні брами замаєні галуззями, квітками, хоругвами. Перед церквами арки, з надписами із Святого Письма. Стежки посипані дніпровим піском і рінячками.
У городі Смоленську сім тріумфальних брам — з вежами й вежечками, з цибулястими куполами й баньочками, розмальованими й позолоченими, аж за очі бере.
На одній святий Юрій на білому коні списом пробиває смока. На голові святого Мономаховий вінок, з-під нього в'ються жмутки чорного, буйного волосся, грізно глядять випуклисті очі, надуваються червоні, масткі губи Через плече голуба стрічка. Юр — Петро. А смок — король Карло. Бритий, зіркатий, на висках жмутки волосся, як лиликові крила. Царський спис пробив його наскрізь, пришпилив до землі. Він в'ється з болю, сичить, сіркою дихає. "Слава побідившому дракона!"
Діти з острахом дивляться на візерунок. Їх відганяють від брам, щоб не спиняли роботи, котрої ще чимало. Цілі дерева привозять з лісів і вбивають рядами від воріт до воріт... Туди проїде цар.
Вулиці замітають, вигортають, Бог вість, колишнє болото. Поспішаються, бо сонце вже зійшло. Цілу ніч робили при лампах і смолоскипах, не жаліючи ні труду, ні грошей, щоб приподобатися побідоносному цареві, і коли ласки не запопасти його, так хоч не бачити гніву.
"Страшний-бо цар во гніві своїм!"
У вікнах хат виставлені образи святого Петра, Георгія, Андрея, в знатніших попадаються портрети царя, мальовані рукою місцевих малярів. Перед образами свічки. Їх запалять, як надійде похід. Перед дверми стільці, накриті рушниками, на них хліб-сіль.
Останки колишнього замку, мохом порослі мури-вали дрижать від реву гармат. Пригадують колишні бої з року 1611 і 1632 під стінами Смоленська.
На Дніпрі уквітчані галери.
Між щоглами на шнурах хоруговки, на щоглах великі хоругви мають з чорним вірлом, з буквами царськими.
Город кривичів, насліддя Вячеслава і Всеволода Ярославича, жемчуг у вінку Мономаха, стелиться під ноги московського царя. Забуває славні часи Ростислава, коли його купецькі судна сунулися по бистрих хвилях Дніпра, коли великий Новгород і гордий Псков шукали з ним приятельських зв'язків і підчинялися його впливам. Забуває незабутнього князя Святослава, котрий так завзято боронив його незалежності від Москви і від Литви, та покірно стелиться під ноги царя-побідника, царя-антрихриста.
Дзвони на смоленських церквах гудуть, ревуть гармати, лопотять хоругви. Народ стурбовано, чекає.
"Як над'їде, на коліна падай".
"Не треба. Цар не любить того".
"А як?"
"Смирно стій. На нього дивись".
"А що кричать — гура чи як?"
"Що другі кричатимуть, кричи".
"О Господи, як страшно!"
"Чим більший цар, тим гірший страх. Не знаєш?"
"І хотіла би побачити його і боюся".
"Кажуть, як яку дівку сподобає, зараз до себе бере".
"А ви не раді — правда?"
"Тю!"
Розмову заглушують бубни. Харчать, гаркотять, грохотять. Цілий відділ барабанщиків іде і бубнить. Як один. Всі руки враз вгору піднімаються, всі палки в один мент на бубни падуть. Хай би один спізнився — голова не його. Сам цар знамените бубнить, розуміє цю штуку. Ді-дрррум-бум-бум..! Ді-дрррум-бум-бум!
По вікнах, по дверях, по дахах домів, як олов'яний град, розсипаються глухі, настирливі звуки: ді-дрррум-бум-бум!
Барабанщики в такт ногами сильно викидають, болото з-під черевиків скаче на одіж і на лиця людей. Подаються взад, попід мури.
"Шведи! Шведи!" — біжить з уст до уст. Натовп хвилюється, кожний рад побачити приниження тих, що привикли до слави. (Хто не дивиться радо на горе своїх ближніх.) Пересуваються мовчазливі четвірки, в пошарпаних синіх кафтанах, в чоботях рваних, з поперев'язуваними головами, з руками на опасках. Не радо тримають крок, ступають як чужими ногами, прикрий хід...
Шведські полонені в тріумфальному поході царя Петра.
Перед ними їх хоругви. Вели їх перше до побіди й слави, тепер у неволю ведуть. Ніби розуміють це. Не розвіваються гордо, похилилися вділ, ніби руки в розпуці опустили, і замітають землю, чужу, непривітну. Товпа їм грозить кулаками. Падуть лайливі слова, вереск, свист, хтось плюнув. Бранці ніби не бачать того. Хто згадує минулі хвилини побід, хто надіями забігає в будуче.
Живий ще Карло, живі каролінці, ще не скінчилася війна! Реви, товпо, плюй, скаженій, піддобрюйся до царя, котрий глядить на тебе гірш, ніж на стадо худоби,— на те ти товпа..! Прости їм, Господи, не знають-бо, що творять.
Якийсь молодий швед сильно на ногу налягає. Не може далі йти, ще не витягнена куля. Сперся на свого товариша і — плаче. З болю чи з сорому. Закрив очі рукою, закусив зуби, нічого не бачить і не чує...
Перейшли.
"Не цікавий народ".
"Ніс напоздовж, очі впоперек, ти гадав які?"
"Худяки".
"Сила в костях, не в салі. Бачиш, канони везуть".
Котяться вулицями Смоленська на шведах здобуті гармати. На дулах кров, порозбивані замки, мало котра схоче на своїх стріляти. Підскакують на нерівних вулицях. Не радо їдуть ними.
"Цар, цар!"
І натовп реве, дереться, скаженіє. Не розбереш, що таке кричить. Підносяться руки з хлібом-сіллю, з чарками, з малими дітьми, щоб побачили побідоносного царя. Ось він, він сам найясніший, той, що шведа під Лісним розбив, побідитель!
Їде на чорному коні, чапрак золотом шитий, дорогим камінням оздоблений.
Царська голова вище всіх.