— Як були ми в останній раз на погулянні, то він не пізнав мене в темряві, та як уцілив своїм струментом по голові, — то я й очі витріщив...
— Ну, нам такого й треба, — одказує товстенький чоловік. — Тільки знай — у нас така установа: все, що не добув, на рівні часті паювати; а як піймався, — хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, відать — не відаю!
— Ге!.. — одмовля Чіпка. — А у нас ще й така: коли піймавсь, то й не животіти тобі... У тюрму влізь та задави, щоб не видав часом.
— Наш! наш! — загукали кругом, — плещучи в долоні, як чорти.
— Ну, а тепер до роботи... Гайда! — крикнув товстий чоловік, рушивши перший. Другі — за ним слідом.
Пройшли вони ще, може, з гони — і наткнулися в мряві на дві повозки. Коло коней стояв якийсь незнайомий чоловік.
— Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! — лаяв він. — Ждав-ждав, уже й спав, нема... як у воду попадали. Уже мав був додому вертати...
— Не журися! Довго ждали, та добро придбали, — каже йому товстенький чоловік, указуючи на Чіпку.
— От, не видав, — одказав незнайомий та, не глянувши на Чіпку, перший скочив на повозку.
За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу... Швидко вони покотили полем, — тільки кінські підкови хляпали та калюка на всі боки розбігалися од прудкої їзди...
Перед світом вертало дві повозки — прямували навпростець до Гудзевого хутора. На них — повно наших рибалок. Деякі лежали та спали; деякі так хилялися — дрімали; а два — поганяло. Доїхали до двору. Товстенький чоловік скочив з повозки, підійшов до хати.
— Явдохо! Явдохо! — гукає під вікно. — Відчини!
"Це ж москаль!!. — подумав здивований Чіпка. — Я-бо й чую — знайоме щось... Так, бач, чого він багатіє та щороку строїться?!"
Блиснуло світло в щілину віконниці; скрипнули двері; брязнув цеп біля воріт; кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки під'їхали до рундука, стали.
— Ну, тепер у хату, пани молодці! — каже москаль, — повечеряємо. А ми с Сидором коней розпряжемо.
— Давай, розпрягём! — одмовив Сидір по-московській і скочив з повозки до коней.
Повставали й другі з повозок, посунули в темні сіни, а потім — у хату, звідки світилося світло. Чіпка йде за другими, не пам'ятає сам себе: його обхопили і страх і радість. "Може, тепер вона не пізна тебе? забула вже?.. А може?.."
Тут саме ввійшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стін липові лави, чисті, аж полискувані; в кутку образи мідяні розтворчаті, як у кацапів; по стінах — під склом картини; стіл — трохи не через усю хату; на столі свічка горить...
— Добривечір у хату! — привітали всі москалиху, що стояла посеред хати з ключами в руках.
— Або доброго ранку, — одказала вона.
— А хіба воно вже ранок? — пита хтось з гурту.
— Та вже незабаром і світ, — одказує москалиха.
— Бач, а мені мов усього година минула, як виїхали.
— Гаразд, мабуть, порались... А чи стоїть же то шкурка за вичинку?
— Питайте он того, — одказує чоловік у московській одежі, тикаючи пальцем на Чіпку. — Ми оце порішили: отаманом його наставити.
— Хто ж то? — питає москалиха, прикро дивлячись на Чіпку. — Щось, мов, знайоме, здається?..
— Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як і всі, — каже Чіпка, не видержавши пильних оглядин.
— Та я немов тебе де бачила?
— Може, й бачила... не знаю.
— Чи не Варениченко?
— Може, й він...
— Хто Варениченко? — пита москаль, увійшовши з Сидором у хату.
— Та ось — цей! — указує москалиха на Чіпку.
— Ні, жінко, — каже, усміхаючись, москаль: — то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так він від одного замаху вложив того кацапа, що в Гершка ночував. А кацап — я тобі скажу — все одно, що ведмідь... Як піймав мене в лабети, як придавив, — то в мене й дух у п'яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він, — тільки б і світа бачив... Хіба б, може, одні кісточки привезли додому, — та й ті не цілі: потрощив би проклятий ведмеда... От же, спасибі, виручив!..
— За те, мабуть, немала й камза перепала? — питає хтось.
— Та буде з нас, — одказує Чіпка, витягуючи гаман з кишені і кидаючи на стіл. — Трохи лиш чи не більш од жидівських! — Та, витягши другий, кинув теж на стіл.
Усі так і обступили кругом столу.
— Та ще вспіємо, братця, поділити, — обізвався Максим. — А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам?
Явдоха кинулась в другу хату. Незабаром цілий стіл був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, печеним поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи, — наготувала всячини...
Мотнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила горілки.
Позалазили братчики за стіл; обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо два кругом чаркою, — на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі кинулись на страву, мов три дні не їли... Явдоха вийшла в другу хату.
— Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? — пита москалиха дочки, увійшовши до неї в хатину.
— Якого Варениченка? Ні, не знаю.
— А того, що живе за Пісками?.. Того Вареника, що, — розказують, — разом на двох жінках був жонатий?..
— Ні, не знаю.
— Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі... карі, ясні та блискучі!
Галя встала з ліжка; накинула швиденько на себе спідницю, керсетку на плечі, вхопила печене порося, — пішла.
— А, й ти вже виспалась? — пита її батько.
Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.
— Здоров був, давній знайомий! — мовила вона до його, любенько всміхаючись.
— Здорова, Галю, — одмовля Чіпка.
Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам'ятає його.
— А ти як його знаєш? — пита її батько.
— Він мене, поганий, злякав був — отут на полі, — защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бік, де злякав її Чіпка.
— Як же він тебе злякав?
— А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався, — та й злякав.
— Ага... Ну, йди ж спати, сороко! — каже батько.
— А то зостануся тут — на його дивитись, чи що?! — хутко вимовила Галя й юркнула з хати.
"Раю мій... щастя моє! — подумав Чіпка. — Ще ж ти не втекло від мене й досі?!."
Після вечері поділилися грішми; заховав кожний по три сотні. Потім унесли соломи; розіслали долі; заслали ряднами, полягали покотом.
Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі... Йому ввижається — Галя. Така ж весела, хороша, — хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива... "А то ж то й вона, — дума Чіпка, — розбишацька дочка!.. Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги, пройдисвіти, — часом без шматка хліба, в драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами та з голодними ротами... ні добра, ні достатків... хай ми крадемо, розбиваємо... голову під усякі пригоди підставляємо... хай, кажу, ми... А москаль?.. Хата — як рай той; жінка — як пані; одним одна дочка — янгол... а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він — такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!.. Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!"
І лупить Чіпка свої очі у темну темноту; дивиться-доглядається, прислухається... Нічого ні видно, ні чутно. Тихо, сумно... Ось щось зразу залопотіло... Мороз пробіг вподовж спини; волосся полізло вгору... "Ку-ку-ріку-у-у!" — прокричав десь поблизу півень — і замовк... Чіпка сплюнув; перекинувся на другий бік. Знову тихо, сумно... Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: "Глуши, брат, його!.. глуши!.. Ану-ну... от-так його! от-так!.." Глухо пронісся той викрик по хаті; страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та й замер... наче проглинула його тьма темна. "І сниться ж йому, що недавно очевидячки було!" — подумав, здригнувши, Чіпка... А тут сон — мов безвісті забіг, і на думку не зійде. "Піти хоч люльки покурити".
Устав Чіпка тихо; налапав двері; нишком вийшов у сіни. Темно, око виколи. Насилу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, як собаки, не відчиняючись. Одначе важка рука Чіпчина їх подужала: вони подалися-таки геть, зарізавшись у долівку...
Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому в гаряче лице, густий та холодний.
— Пху, навісний! коли вже ти перестанеш? — сказав уголос Чіпка та й подався у сіни, витираючи свиткою вид. Далі — став над порогом; послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном; налапав у гамані крицю, кремінь; приложив губку... Черк! І посипались, як зорі, ясні іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч невеличкий світочок... Губка засичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у люльку, придавив нігтем. Потяг раз, удруге — осіяли сіни й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорі, мішаючись з темрявою... Стукнув верхняк; дзенькнула криця об кремінь, падаючи в гаман, і, зашморгнувши його, послав Чіпка назад у кишеню.
Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випустив дим надвір, де він змішувався з дощем і зникав у темряві. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно у москаля в дворі... Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.
Коли це — чує Чіпка — рипнули двері. Чиясь тиха поступ зашамотіла в сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг люльку, — огонь осіяв сіни і... диво... перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій, білій сорочечці, трохи розхристаній, в одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов виточені з білого мармуру плечі, — стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.
— Галю! — тихо скрикнув Чіпка.
— А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни, що й дихнути не можна! — защебетала вона, пізнавши Чіпку.
— Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калюка... покаляєш свої білі ніженята...
— А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?
— Хоч не кохав, так укохав, Галю, — шепче стиха Чіпка, ледве переводячи дух.
— О, ви всі любі та жалісливі... А людей, як курей, ріжете! — промовила вона суворо.
Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. "А твій батько? — подумав Чіпка. — А сама ти?.." — трохи не сказав, та язик став руба, в грудях дух сперло.
— Хіба ми ріжемо? — ледве вимовив, перевівши дух, — ми тільки рівняємо багатих з бідними...
— Рівняєте?! Геть! пусти! я кухоль виполощу...
Одіпхнула вона Чіпку од одвірків.