— Ми укладали ряд, покійний імператор платив нам щоліта вісімдесят тисяч золотих солід...
— Тоді платив, як була в цьому потреба. Нині такої потреби немає. Авари повинні бути вдячні імперії за те що дозволила їм поселитися на своїй землі й мати жадану для кожного, хто звик жити трудом, а не розбоєм, змогу насолоджуватися супокоєм. Земля у вас е, і земля багата. Трудіться в поті чола свого на тій землі і матимете яства. Коли ж імперія визнає за потрібне винагороджувати аварів за ратні чи якісь інші подвиги, хай не вважають ту винагороду податтю. То буде всього лиш дяка, — та, що її має всякий раб за вірну службу своєму волостелинові.
Вигнута дугою сііиііа Капдиха відчутно здригнулася і стала схожою на націлене для стрибка тіло удава. А проте стрижі не станем. Видно було, Кад-дих всього лиш ошелешений тим, ще почув з ует імиератера, і. ніяк не прийде до тями. Мовчання ставало нестерпним, і тільки тоді вже, як Юетвн Другий верухяувея буде, аби недати логофету знак: аудієнцію завершено, аварський сод може йти, — опам'ятався і встиг можвти слово-відповідь:
— Імператоре! Ти дав мені і моему племені достойний урок. Та не поспішай казати: годі. Слово те каже той, хто каже останній. Зваж на сивини мої і послухай розумної ради: ве роби з аварів-содругів аварів-супостатів. Горе буде тобі і твоєму родові, коли вчиниш так.
Юстин боровся з собою, а все ж гнів, що бив із нього водограєм, викааував себе.
— Ти погрожуєш, старче?
— Ні, всього лиш кажу те, що е, і те, що може бути. Аварх справді могутнє илем'я. Найбільше, чого не любдять вони, то це зневагж. Та, що чув я тут подвоіть, а то й потроїть їхню силу. Тож і кажу: одміни своє слово, доки ве пізно.
Здавалось, не зводив із добролнкого, в святковому одіявві імператора очей, а проте ве помітив, коли вій дав знак. Тоді лиш удостовірився в тім, ак люди логофета стали веред ним стіною і тим нагадали: пора й честь звати.
Знову була довга і втомлива путь. Одначе Кандих менш за все зважав тепер ва те. Страхався і знемагав ва силі від іншого: що вчинить каган, коли почув про наслідки иеретрактації? Вхопить кинджал і запустить йому під серце, як не одному запускав уже, коли насмілювалися приходити й ставати перед ним із лихими вістями? Чогось іншого від того лютого в гніві мужа — хай буде милостивим Небо до нього — сподіватися годі. То — без сумніву, то — напевно. А що ж вдіяти, коли так? Покірно правитися й ставити себе під удар? Де ж його, Кандихів, розум? Де набуті в сольських ділах хитрощі, лукавство? Стривай, стривай. А чом би й справді не злукавити? Чи Баян був там, на аудієнції, чи відає, що казав Юстин Другий, а що — Кандих? Та й інших аварів не було. Чому справді не злукавити і не спрямувати гнів свого повелителя на Юстина? Можуть довідатися пізніше? Хто і як?
Аж дух перехопило. Чи то важливо, як буде потім. Важливо зараз відвести від себе гнів. А так, важливо зараз!
Ті, що супроводжували Кандиха в путі, помітили одміпи в його настрої задовго до зближення із стійбищем кагана. Одначе й вони були подивовані тим, що угледіли пізніше. Кандих не став дотримуватися звичаю — спинитися перед тим, як зайти до Ясноликого, й попросити джо ней благословення на щасляве завершеная одвідин, онукета вест" до Баянового намету й закричав не своїм голосом:
— • О великий веїне і мудрий привідцю! Що хочеш, те роби зо мною опісля, та зараз вислухай гнів і обиду серця . мого.
Він справді був такий, якам його давно не бачили.
— Кажи, не зволікай.
Каган, видно, догадувався, що скаже його нарочитий, теж переймався гнівом.
— Покарай імператора, того шолудивого всаі Він зважився осквернити ім'я твоє і тим осквернив усіх яас, аварів. Сказав: ти не потрібен імперії. Соліди платили аварам тоді, коли треба було громити антів, утигурів та кутригурів. Нині така потреба відвала, мовляв, тож ісолід не і§уде. Ані тих вісімдесяти тисяч, що ияатили колись, аніяких інших. Коли ж імиерія й даруватиме тобі щось, то маєш вважати те... — ти чуєш, о мудрий серед мудрих, що вія дозвояив собі виректиі — то маєш вважати те не ва визначену тобі яко доетойиикові данину, а за милостиню, що її дають всякому р&бвві за вірну службу своєму господинові.
Під Баяном заскрипіло крісло. Вій спирався уже "а якого руками, ось-ось, здавалося, схоивться й заволав;"Так і сказав?! Аби того ие сталося або ж, крий Небо, ве сталося чогось ще гіршого, Каидих зібрався з духом і вдарив себе сухими вступами в не менш сухі груди:
— Благаю тебе, Ясноликий! Покарай того шолудивого яса, ту гієну в личині імператора, а з ним і роди його, ромеями іменовані! Лютою карою покарай, інакше я не змажу жити на світі!
Лукавий клич його восторжествував-таки: каган знесилів, поборений власним гнівом, і хлюпнувся на те місце, де сидів перед появою Кандиха. Хлюпнувся й затих, приплющивши очі.
Усі, хто був у наметі, знали: каган думає, він зважується на щось велике і значиме, а коли каган думає, муха не повинна заважати йому.
Знав те й Кандих, тож як стояв перед цим на колінах, так і продовжував стояти, німуючи та ждучи в німотній типі і, який вирок жде на нього, опороченого аварського сла.
— Залиште мене, — іючув нарешті Капдих і не став ані дивуватися з того, що голос у Баяна якийсь не його, і знічепо глухий, і зовсім не всемогутній, ані пересвідчуватись, справді чув таке чи видалося, — звівся нечутно і так само нечутно вишмигнув із намету,
"Хвала тобі, о Небо! — молився й торжествував. — Слава й хвала І Довічно лишаюся вдячний доброті твоїй, яко ж і мислі, що аею винагороджуєш у потрібну мить. Схиляюсь перед тобою і молюсь тобі, молюсь і уповаю: хай буде лик твій світлий та ясний навіки-віків... О боги! Як можна терпіти страхи такі!"
А Баян як сидів, уклякнувши, так 1 лишався сидіти. Ані слова, ані півслова нікому. Далебі, усе ще силився збагнути почуте і кликав на бесіду то невідомого йому ромейського імператора, то люд його, такий галасливий, коли беруть щось у нього.
"Стривайте, — похвалявся й сам не відав, кому саме: імператорові чи його люду, — ви ще не так загаласуєте в мене. Земля горітиме у вас під ногами, небо палатиме вогнем. Захочете розкаятись, та пізно буде, благатимете пощади, та дарма. Це ви не когось там, це ви кагана аварів, люд його обкидали багном... О боги, де взяти терпцю, щоб стримати себе і не зірватися завчасу? Подумати тільки: йому, не так давно кликаному, сказали: "Ти не потрібний більше. Живи як знаєш і з чого знаєш". Його, повелителя непереможних і он яких численних турм, назвали рабом — тим, що має покірно ждати милостині від свого волостелина.
Ні, їм мав бути особлива кара. А таку кару на гаряче серце не відшукаєш. Така має визріти в супокої, на тверезий розум. То було б найпростіше: вийти зараз перед турми й крикнути так, щоб луна пішла всією землею: " Авари 1 Ромеї і їхній імператор обманули нас. Сказали: "Тоді платили вам данину, коли потрібні були у січі з антами. Нині така потреба відпала, тож і данини не буде. Ідіть, добувайте собі яства десь інде". А де є більше яств, як не в ромеїв? Ідіть і беріть їх, коли так!"
О, того було б досить, щоб земля ця взялася полум'ям, щоб гнів аварів утонув у крові кривдників. Та чи буде та утіха достатньою і надійною? Ромеї е ромеї, у них завжди знайдуться легіони, щоб стати супроти аварів стіною, щоб обійти і вдарити у спину. Ні, він, Баян, не та безмозгла риба, що йде на першу-ліпшу принаду. Вчинить по-іншому: здобуде спершу для аварів землю-опору, ту захребетпу твердь, з якої ходитиме та й ходитиме на ромеїв, коли можна — палитиме все, що піддаватиметься вогпю, витинатиме всіх, хто потрапить під руку, братиме все, що можна взяти, потявши волостелинів городів і мастностей, коли ні — відходитиме в свою землю й почуватиме себе хай і не звитяжцем, одначе й пс повержепим. А така земля с. Доки бег Кандих правився до Константинополя й слухав з уст імператора образливі рачі, лавгобарди зяеву були в Баяна .й кланялися, як і колись Баянові: "Прийди і покарай тих рудих псів — гепідів; немає в нас миру з ними й не буде, половина всього, що візьмемо в гепідів, — твоє".
Що йому половина. Коли так складається, він підкорить самих гепідів, сяде в землі гепідській і ходитиме звідтам на ромеїв. А так. Те, що повідав Алвоїн і що — Кандих, не просто собі збіг обставин. Того хоче Небо, так має й бути.
Знав: ті, що пішли з намету, лише вдають, що зникли надовго і всі до єдиного. Через те особливо не підвищував голос:
— Бега Кандиха до мене, — повелів ввично, хоча й доволі суворо.
Він об'явився перед каганом за кілька миттевостей, хоча вони й видалися йому вічністю. Знав-бо: така бистроплин|' на переміна в намірах і діяннях кагана не обіцяє добра. ! А ще й те слід узяти на карб — виклик був і нежданий, і негаданий. Саме гомонів, потішений прихильністю Неба, з жоною, клопотався численними дітьми: як вони мали себе без нього, чи порали товар, чи були достойні вітця свого, добре знаного і чтимого в каганаті. Був не просто вдоволений тим, що чув з уст жони, якийсь вознесений духом, і маєш: прийшли й сказали: "Іди, знов кличе". Так спорожнів, мабуть, очима, так одбілився в лицях, зачувши те веління, що жона теж одбілилася й уклякла, вражена.
— Що з тобою, Кандиху? — таки перша прийшла до тями. — На тебе жде там Обида? Ти потрапив у немилість...
— Облиш! — обірвав її на слові. — Не накликай того, що й без тебе може стати неминучим.
Воздав, що належало воздати в поспіху, Небові й подався услід за тими, що кликали.
Перед кагановим наметом теж зупинився й звернувся помислами-благаннями до Неба. Лиш по тому пірнув у отвір, що відкрили перед ним, мовби самогубець у вир морський.
— О великий і мудрий привідцю люду нашого! — бив перед каганом поклони, а тим часом доглядався, милість чи гнів налає в Баяиових очах. — 3 усіх царів, королів та імператорів тільки ти один здатний в змиг ока охопити мислію світ і визначитися в світі. Бачу, обрав уже путь праведного иііііу, знасіїї, як узяти гору над кривдниками аварів.
— Вібира1ся в путі., — не стан дослухатися до його речниці кагаи. — Поїдиш до короля лангобардів Ллвоїна й скажеш йому: я пристаю на його клич, такий, що й зараз підняв би турми свої й кинув супроти супостатів його — гевідів.