Мене нікому зустрічати. Правда, черничка сподобалась. Біля труни прапорщика Безсалого псалтир читала. Молоденька така, красива, але вона не прийде. Черничкам їхній устав забороняє зустрічі з мужчинами.
Хтось, жартуючи, порадив:
— А ти, Глібе, без уставу дій. Вони, черниці, добрих хлопців дуже навіть поважають. А коли й трапиться якийсь гріх — замолять. Вони на це діло майстерниці — гріхи замолювати.
— Води б напитися. Фляга моя порожня,— сказав Метелик, ні до кого не звертаючись.
— Скоро станція. Кажуть, десять хвилин чи навіть довше стояти будемо. От і набереш. Вода тут добра. До війни я бував у цих краях. В економії працював на цукровому заводі. Завод тут знаменитий. Садів багато. Завжди, бувало, на базарах і на станціях яблук — гори.
Незабаром показався димар цукрового заводу, величезні бурякові плантації, а ген там за ними ледь виднілося село, заквітчане фруктовими садами.
— Савелію, чуєш? Вставай яблука їсти,— термосив Кузьма свого друга, і той, прокинувшись, спокійно перепитав:
— Яблука? Та я, сказати тобі правду, не дуже їх поважаю. Ось коли б молочка парного,— молочка я б випив.
— Тут ми всього дістанемо.
Поїзд зупинився. З вагонів вискакували солдати, бігли за одноповерхову будівлю станції, де стояли селянки з яблуками, грушами, молоком, хлібом, пирогами...
— Ей, держи, держи його! — гукала жінка, і Метелик побачив хлопчика, за яким погналося кілька чоловік. Впіймавши, вони почали одразу його бити.
— Де воно взялося, прокляте! — кричала молодиця, тримаючи в руках одібраний у хлопця шматок добре засмаженої курки.— Яблука в садах обтрушують, тут тягнуть з корзин! Повбивати їх, падлюк!
— Такий не тільки з корзини, а, чого доброго, і гаманець з кишені поцупить.
— Провчити його!
— Щоб іншим не кортіло^
— Бий його, негідника!
— Глуши!
Хлопчика жорстоко били, доки не впав він, знесилений, людям під ноги.
— Хоч би здохло, прокляте! Життя від них немає. Б'ють їх, а вони живучі, мов кошенята. Дайте йому гарненько, іще, іще! — заохочувала молодиця, але помітивши перед собою Метелика, люб'язно запропонувала йому: — Може, солдатик курятини покуштує? Недорого. Жирненький шматочок.
— Не смійте бити хлопчика! — закричав Метелик.— Не смійте!
Люди розступились. На землі лежав босоногий підліток, затуляючись від ударів чорними, давно не митими руками.
Його вже ніхто не бив, а він, зіщулившись, все ще лежав у пилюці. Метелик взяв хлопчика за руку, і той застогнав:
— Не бийте, не бийте, дядечку! Я більше не буду. Не буду...
Метелик підвів його на ноги, і всі побачили, як в очах солдата засвітилися здивування й радість.
— Володю! Синок!..
Обличчя хлопця було спотворене пилюкою й кров'ю. Розгубившись, він кілька секунд стояв мовчки, потім кинувся до солдата, чорними рученятами обхопив батькову шию. Солдат, з очима, повними сліз, обіймав сина, дивився на людей, що перед цим били хлопчика, і вони одвертались, вражені несподіваною зустріччю батька з сином, відходили геть, соромлячись своєї недавньої розправи.
— Ходімо, синку, води дістанемо, обмию тебе, з собою візьму... Разом... Тепер ми вже будемо разом.— І він повів Володю до крана з водою. їх проводжали співчутливими поглядами,^ і навіть ті, що за хвилину перед цим бажали хлопчикові смерті, зараз говорили щирі, теплі слова.
— Бачиш, де його батько? А мати, певно, померла. Ось воно й виходить... Нема куди хлопчикові голову прихилити. Ні батька, значить, ні матері. Мимоволі красти почнеш, щоб з голоду не загинути. Даремно хлопчика так побили.
— Нічого, присохне, як на цуценяті... Радість для нього яка — батька зустрів! Рідного батька!
У вагоні з'явився ще один пасажир. Суворий і мовчазний Савелій подивився на Володьку, посміхнувся в бороду, ласкаво сказав:
— Нічого, синку, поїдеш з нами. Ми тепер кривдити тебе нікому не дозволимо.— І він, витягнувши з кишені велике рум'яне яблуко, дав його хлопцеві.
— їж, малий, та не падай духом. Я теж ось молоком підкріпився: смачне на цій станції молоко, дешева,— і він знову ліг, а Метелик, вийнявши з речового мішка шмат хліба, дав його синові, розшукав потім завалящу грудочку цукру — теж віддав Володі. Той з жадністю їв хліб, позираючи на батька підбитим, криваво-фіолетовим оком.
— Ви, тату, додому плітуете? — спитав хлопчик, і Метелик здивовано глянув на сина.
— Як ти сказав? Плітуете? Це ж хто тебе навчив таких слів?
— А шпаиа,— відповів Володя і, трохи зніяковівши, пояснив: — Хлопці такі, безпритульні.
Син, наївшись хліба, ліг і швидко заснув. Зворушений сидів біля нього Метелик і, ні до кого не звертаючись, говорив:
— Сина ось зустрів, а дружина... Може, в Сибіру, може, в тюрмі померла — нічого невідомо. Адреси нема, і звісток від неї ніяких. Де її шукати? В кого питатися?
— Спитаєш у Софії Ізарової. Без її участі тут діло не обійшлося. Спитаєш у неї добре — скаже... Вони, буржуї, тепер стали полохливі і солдатів побоюються... Все тобі скаже.
Поїзд мчав степом. Вдалині кружляла галич. На обочинах дороги мелькали телеграфні стовпи, а на проводах де-не-де чорніли самотні яструбки.
Солдати товпилися біля розчинених дверей. Ще кілька перегонів — і вони під'їдуть до невеликої слобідської станції Но-воборисівка, де, очевидно, багатьом із них пощастить зустрітися з своїми рідними. Майбутня зустріч хвилювала солдатів.
— Чи знають у слободі про наш ешелон? Чи вийдуть нас зустрічати? — хвилювався Кузьма Сукачов, не відриваючи очей від тополь, що ховали в своїй зелені маленьку станцію.
Минули будку залізничного обхідника. Блиснула Ворскла, звиваючись у берегах, що позаростали очеретом, вербами та лозою. На маленькій "душогубці" плавав рибалка, закидаючи сіть; на березі якась жінка полоскала білизну, а потім вибивала її дерев'яним праником.
— Риба в нашій річці водиться добра. Як закінчимо війну та зостанемося живі, приїжджай тоді до мене, Савелію, гостювати. Смачною юшкою тебе почастую.
— Приїду. Я люблю молоко, люблю юшку з окунів. А коли до юшки чарка горілки знайдеться...
— Знайдемо. Моя Марина дістане.
Через кілька хвилин поїзд підійшов до станції. Ще з вагона побачив Кузьма Сукачов багато знайомих облич, але серед них не було Марини. "Що ж це вона... Не знала, чи що? Майже всі солдатки прийшли, а її нема. Може, знову дома якесь нещастя трапилось?"
Яків Македон, не чекаючи, поки поїзд спиниться зовсім, зіскочив на ходу, і мати першою кинулась до нього в обійми. Стояв на пероні дід Михсії, приглядався до солдатів, сподіваючись зустріти Тереня.
— Дідусю, здрастуйте! — почув він знайомий голос і дуже здивувався, коли перед ним немов із землі виріс молодий, ставний солдат, зовсім не схожий на Тереня.
— Ви що, дідусю, не впізнали мене?
Дід Михей заморгав очима, губи йому затремтіли, очі налились сльозами.
— Он який ти став. Ну, здоров! — і, перехрестившись, обійняв молодого друга.— А мені кажуть у слободі: "Діду, чуєте, наші солдати з війни повертаються, ходімо на станцію". Пішки б не дійшов. Підвезли мене сюди добрі люди. І я бачу— правду говорили. Ось і тебе зустрів.— Михей витирав пальцем сльози, дивився на Тереня, дивувався, як швидко той виріс і змужнів на війні за ці роки.— А я все хворію... Сил нема. Ходити мені важко. Мабуть, скоро помру.— В словах його не було й крихти страху, коли він говорив про смерть, яку ждав спокійно, готовий зустріти її неминучий прихід.— Гостинець ось тобі приніс.— Терень тільки зараз помітив у дідусевих руках маленький вузлик з яблуками.— Ти їж, вони смачні.
Недалеко від них стояв Яків Македон з батьком і матір'ю. Підійшов до них і стривожений Кузьма Сукачов.
— Моєї Марини не бачили?
— Як же, їхала на підводі з дітьми, повинна десь тут бути.— і далекозора Македониха одразу розшукала свою сусідку.— Біля палісадника твоя Марина. Он, дивись, сидить на лавочці.
Кузьма побіг до неї.
Марина дуже хворіла і після хвороби ще не могла ходити. Боязко тулилися до неї менші діти. Та яка ж то була для них радість, коли старшенький синок вигукнув: "Тато!" — і вихором помчав назустріч. Слідом за ним побігли менші брат і сестричка, але спинились в нерішучості, очевидно, не впізнавши батька.
Кузьма перецілував дітей, підійшов потім до дружини. В очах її світилася радість. На блідому, дуже схудлому обличчі загорівся рум'янець.
— Повернувся...— І губи в неї затремтіли, потягнулися до нього гарячі руки, обняли... Але в цю радісну, здавалося б, хвилину зустрічі щось підкотилося раптом до її горла, і Марина заридала.
— Бачу... гірке життя в тебе.— Він обіймав її, ніжно гладив голову, цілував мокрі від сліз щоки.
— Слава богу, повернувся не калікою. Жити будемо... Дітей ростити будемо...— і, полегшено зітхнувши, вона додала: — Де ж твої пожитки? Збирайся... Багато солдатів повернулося з фронту до своїх родин, а я за тобою вже очі прогляділа — все нема й нема.
Підійшов до них Савелій, привітався з Мариною, поклав на лавочці речовий мішок Кузьми.
— Ти що ж це, своє добро па згадку мені залишити хочеш?
— Савелій...— сказав, звертаючись до дружини, Сукачов,— мій найкращий друг. Я з ним...
Паровозний гудок заглушив голос Кузьми.
— Попрощаємось...— і Савелій простягнув бойовому товаришеві сильну руку.— Дякую тобі, Кузьмо... За все дякую.
— І тобі, Савелію... Ось обживемося трохи, в гості приїжджай, зустрічатиму тебе, як рідного брата.
— Добре.
Обнялися фронтові друзі. Поцілувались тричі, потім Савелій сказав:
— Може, ще й побачимось коли-небудь. Прощай!
Він не міг уже догнати свій вагон і ледве встиг ускочити в останній. Стоячи біля розчинених дверей, Савелій довго дивився на маленьку станцію, що поволі зникала в густій зелені тополь.
Поїзд мчав далі, на північ.
33
Метушилися візники, одв'язуючи коней. На кожний віз сідало по кілька пасажирів.
На першій підводі їхав Яків Македон з батьками і Глібом Колмиковим. Ніхто не знав, які думи тривожили в цю хвилину душу колишнього наймита. Хто дасть йому притулок? Невже знову доведеться йти батрачити до Лук'яна Безсалого? Мовчазний і зажурений сидів Гліб на підводі.
— Як себе почуваєш? Не поранили тебя в боях? — звернулася до нього Македониха.
— Ні, обійшлося без поранень.
— А до кого ж ти зараз?..
Гліб подивився їй в очі, нічого не відповів, схилив голову. Добра Македониха зрозуміла все і тут же запропонувала йому:
— А ти у нас лишайся.