А ще за кілька хвилин — сильніше, відчутніше — затіпалось усе тіло.
IX
Ліля розказала рідним усе, що бачила в Мінську, і так, як бачила. Картина виходила неприваблива, в усякому разі, далеко відмінна від тої, що змальовувала в своїх листах Леся. Зовсім не бажаючи сестрі зла, а, навпаки, з добрих намірів Ліля розповіла батькам і про її недосипання та недоїдання, і, звичайно ж, про безгрошів'я.
— Ти тільки подумай, — сплеснула руками Ольга Петрівна, — а казала ж — із "Жизни" їй переслали. Ні, як собі хочеш, — вона зверталася до чоловіка, — я поїду. Або заберу її звідти, або... Звідки ця кара на мою голову?
— Не гарячкуй. Лариса вже не маленька, — урезонював Петро Антонович. — Твій приїзд, твоє нервування нароблять ще більше лиха.
— Тоді їдь сам. Чи вже забувся, скільки довелось поневірятись, поки поставив її на ноги? Хочеш, щоб все це так змарнувалось?
— Говори, говори... А їхати тобі я все ж не раджу.
Обважнілою, непевною ходою Петро Антонович вийшов до сусідньої кімнати.
Ольга Петрівна схопила аркуш паперу і одним духом випалила дочці все, що накипіло на серці. У кінці додала: "Наступного тижня хтось із нас (напевне, я) буде".
За кілька днів поштовий агент вручив Косачам телеграму. Вона вражала категоричністю: "Не приїздіть. Леся". А наступного ранку був лист. Він надійшов швидше, ніж завжди. На конверті стояв лише київський штамп — очевидно, Леся вкинула його у поштовий вагон або передала кимсь попутно. В кількох реченнях було стільки притамованого болю, моління, що Ольга Петрівна мусила погодитися з застереженнями чоловіка. "Своєю присутністю я, мабуть, справді лише підсилю ті муки, — міркувала. — До того ж Леся пише, що можемо розминутися. Отже, десь цими днями усе закінчиться".
І все ж таки до Лесі поїхали. І саме завдяки Лілиним наполяганням. Прочитавши листа, вона з усіма подробицями уявила сестрине становище. Умовила Михайла Кривинюка принагідне висловити бажання відвідати Мінськ. Мовляв, діла у Києві все одно нема, то, може, там що знайдеться.
Нагода, звичайно, трапилася. Косачі навіть зраділи його бажанню. І того ж дня Кривинюк відбув до Білорусії.
Коли Лариса Петрівна писала матері, що в неї бракує слів, щоб передати свої почуття, тоді ще не все було нею звідане. Незабаром після тієї пам'ятної ночі (відтоді вона перебралася жити в будинок Нарейка) зліг Костянтин Васильович, і всі турботи про хворого, вірніше про обох їх, повністю лягли на її руки. День і ніч тепер для неї були поняттями тотожними і виражали одне — муку. Терпіння, нелюдське напруження нервів стали символами її буття, мірилами, якими вона відмірювала свою криваву платню за те, щоб завтра, позавтра знову й знову терпіти нестерпне.
Агонія все ще тривала. Тортури варіювалися, слабшали, гострішали, проте не настільки, щоб вийти за межу можливого і покласти самим собі край. Якась нікому не підвладна рука старанно дозувала їх і в цій своїй пекельній роботі була несхибна, не прорахувалася жодного разу. Коли вмираючому ставало краще, вона добавляла мук, а як бачила, що переборщувала, потроху знімала їх, давала хвилинний перепочинок.
Мержинський був уже не житець на цьому сївіті. Свідомості йому ставало тільки на те, щоб розуміти свою безнадійність. Більшість часу він уже перебував десь по той бік життя. Години минали в могильній тиші або ж у хрипінні, кашлі, од яких мороз ішов по спині.
Розв'язка насувалася. Еліасберг уже нічого й не радив, лише констатував: набрякають легені, товщають (опухають) голосові зв'язки — Сергієві загрожує повна німота. Винятком, як і раніш, було тільки серце. З якоюсь незвичайною затятістю воно вело поєдинок зі смертю: всупереч передбаченням, сподіванням, навіть бажанням, відтягувало й відтягувало кінець, аж поки не відігнало смерть невідомо на який час —власне, настільки, щоб дати Ларисі Петрівні змогу пережити ще одну особисту трагедію.
У розпал кризи несподівано надійшов лист од Віри Григорівни. Крижанівська-Тучапська обзивалася аж з Вологодського краю, де перебував на засланні її чоловік, Павло Тучапський. Писала, що дуже вразила її звістка про Сергія, коли б можна було, приїхала б, але і далеко, і коштів на таку подорож обмаль. Натомість посилає свою фотокартку, бажає якнайшвидше одужати. "А мого великого листа Ви одержали?" —запитувала.
З цього листа Мержинського найбільше зворушили не зовсім зрозумілі Ларисі Петрівні слова про те, що в її. Віри Григорівни, серці знов ожили троянди їхньої колишньої дружби. Сергій Костянтинович просив ще і ще раз перечитати це місце, задумувався слухаючи. Надіслане фото він притис до грудей і час од часу подевгу в нього вдивлявся, і тоді в його очах щось оживало, змертвіле лице освітлювалося відблиском далекої радості.
Листа читали увечері, а вранці, коли Сергієві трохи полегшало, він заявив:
— Треба їй... відповісти. Прошу вас... Лесю.
До писання приступили десь опівдні. Мержинський довго мучився, вишукуючи в пам'яті потрібні слова. Йому хотілося буть якнайніжнішим. "Мій друже Віро Григорівно!.." Та чи й скажеш більше рукою іншої людини, людини, яка теж стала тобі не те що близькою — рідною, любою, на яку насправді він повинен молитися. "Я... я так ослаб після шестимісячного лежання з високою температурою..." А хотілося б згадати колишні зустрічі, розмови, суперечки... Все ж те було!
Мержинський надовго забувся. "Мабуть, оцей перепочинок даний мені для того, щоб востаннє зустрітися з юністю", — думав. Паралізована болями уява нехотя повертала ті безмежно далекі роки. Вдивляючись у них зараз із свого смертного ложа, Сергій навіть не вірив, що все те колись відбувалося. Що він, залізничного майстра син, пробивсь до училища, щоб продовжити батьківську лінію; що були сходки, вечірки, студентські бунти; що, зрештою, йому вручали "вовчий квиток" з погрозою запакувати в таке місце, де не тільки правди не чутиме, а світла сонця не бачитиме...
Яка давнина!.. Київ, Мінськ... Київ. Робітничі гуртки, нелегальні зібрання, палкі розмови про майбутнє... Там — на одній з таких сходок — і зустрів її. Віру. І Тучапського...
— "Мене переслідує якась невдача в листуванні з Вами", — вишіптував слово по слову. Лариса Петрівна низько схилилась, бачачи, що його уста починають ворушитися, дослухалася до найслабшого звуку, а потім швидко дрібним, нерівним почерком викладала все на папір. Перед нею на столі лежали кілька вирваних з блокнота аркушиків. Аркушики були маленькі, в клітинку. Ось уже минуло понад дві години, а написано всього-на-всього кілька плутаних речень. Зате кашлю, глухих зітхань, гарячого й холодного поту було скільки завгодно! Хворий сам попросив дати йому опіум — щоб не так відчувалися болі. Та й сама вона не відмовилася б од будь-чого, аби звільнитися від цих мук. Не відмовилася б, коли б не він. А поки він е, поки дихає, дивиться на неї своїми незрячими очима, поки мучиться, — вона теж мусить бути. Не маючи права навіть на звичайне жіноче зітхання.
— Не звик... диктувати, — засмутився Мержинський, — даруйте, Ларисо...
— Ми ж домовились, — з легким докором відповіла Леся. — Спочиньте трохи.
Сергій ніби всміхнувся вибачливо. Шкода, що він так пізно зустрівся з Лесею! І взагалі, чого б він от зараз, в такому своєму жахливому стані, без неї був би вартий? Вона ж йому й мати, і товариш, і друг найсердечніший. Страшно подумати, що з такою людиною доведеться розлучитися.
Разом з жінкою, яку недавно найняли, Лариса Петрівна сяк-так погодувала Сергія, і десь надвечір вони знову взялися за лист. Леся нотувала по букві, по складах, бо від початку до кінця фрази минала, здавалося, ціла вічність.
Пізнього вечора писання припинили. Лариса з полегкістю відклала перо. За якихось десяток годин вони спромоглися на дві невеличкі сторінки, всього на тридцять (вона навмисне порахувала) коротюсіньких рядків!
— А тепер спочивайте, — поправила йому подушки, — завтра докінчимо.
— Допишіть іще, — обізвався Мержинський, і Лариса Петрівна швидко сіла за стіл, — допишіть: "Висловлюючись Вашою ж... символічною... мовою, я можу сказати... троянди... дружніх (як би він хотів поставити тут інше, вагоміше слово!) почувань до Вас... ніколи в мене... не в'янули, а тому... їм нічого... оживати". — Видно, ця фраза була заготовлена в нього заздалегідь, і він продиктував її значно швидше. — Ну, досить, — мовив по тому. А Лариса Петрівна, вгадуючи ціну Листів од Віри Григорівни, тут же дописала: "Дуже хотів би, щоб Ви не затримались відповіддю на мій лист". Прочитала Сергієві, той на знак згоди кліпнув очима. —Треба ще, —прошепотів: —"Дружньо тисну Вашу... руку".
Лист можна вважати закінченим. Його треба підписати. Та як? Сергій Костянтинович знову впав у забуття,
Лариса Петрівна вийшла, а повернувшись, помітила, що Сергій уже чекає на неї.
— Давайте, — простягнув руку.
Це було видовище, якого навіть їй не доводилося бачити. Пальці хворого не згиналися, тремтіли, ручка випорскувала з них, мов крижана бурулька з рук немовляти. Леся звела Сергієві пальці, спрямувала перо, він інстинктивно дряпнув: "Серг..." Букви вийшли немічні, підпис довелося обірвати на половині.
— Мій уклін... Павлу... — безсило осунувся хворий. Він ще встиг попросити її написати від себе і провалив ся у морок. Його не брав уже й кашель. Леся лиш угадувала напади кашлю по сильнішому, ніж звичай но, хрипінню.
Зараз, однак, усе було спокійно. Покликавши жінку, Лариса Петрівна перейшла до сусідньої, відведеної їй кімнати. Годинник пробив дванадцяту. Сон ще й не думав до неї заходити. Вирвавши з блокнота пару аркушиків, взялася писати Вірі Григорівні пояснення до щойно домученого "послання з того світу" — як у думці назвала Сергіеву відповідь.
Х
Наступні дні мало чим відрізнялися від попередніх. Хворому було порівняно легше, і він використовував цю дочасну відстрочку головним чином для того, щоб переконати присутніх, котрі й так ніскільки в тому не сумнівалися, в неминучості і незабарності свого кінця. Найменший порух набряклих уст, найслабші зусилля горла болем віддавалися не тільки на обличчі хворого, а й у серці того, хто це бачив. Щоб усе ж таки почути його (а вона мусила слухати), треба було нахилятися, напружуватись, а деякі слова просто вгадувати. Агонія прогресувала, голос слабнув, і це, мабуть, було зараз для Мержинського найбільшим лихом.