В ній |сиділо три п'яних махновці. Це було в листопаді 1919 року. Музей в ті неспокійні дні був зачинений. На варті музейних скарбів стояв сторож Іван Йосипович Попов — людина чесна, твереза й акуратна в роботі. Дмитро Іванович довіряв йому охорону музею.
Махновці забігли з чорного ходу й зажадали, щоб їм відчинили музей. Для більшої переконливості своєї вимоги вони стали стріляти повз сторожа з револьверів.
— Відчиняй музей!
— Не відчиню!
— Чому?
— А тому, що ключів не маю.
— А де ключі? — горлали махновці.
— Вони в директора музею професора Яворницького.
— А де живе той Яворницький?
Дідок махнув рукою в напрямку Дніпра й показав дорогу до будинку Дмитра Івановича.
Розлютовані невдачею, махновці круто повернули баских коней і галопом помчались до будинку Яворницького.
— Тільки-но одягнувся й уже хотів був іти до музею,— оповідав Дмитро Іванович,— коли це чую, загуркотіла тачанка і раптом зупинилась біля будинку. Глянув я у вікно: аж там стоять з рушницями. Зразу ж догадався — махновці! Тенькнуло у мене під серцем, а знаку не подаю. Мовчу. Може, проїдуть далі. Коли вони, песиголовці, як почали гамселити в двері ногами та кулаками, то аж глина з стелі стала сипатися. Бачу, не витримаю облоги. Відчинив. Вони без будь-якого дозволу всі натовпом ввалилися до передпокою, а з ними вбігла й невеличка куца собачка — така ласкава та втішна.
— Що вам треба, хто ви такі? — спитав їх професор.
— Махновці!
— Добре! Так і запишемо!— взяв книжечку і почав Яворницький щось записувати.— Чого ж ви хочете від мене?
— Ключі від музею у вас?
— Перш за все треба привітати господаря, коли до нього в хату зайшли, а потім говорити з ним по-людському, а не гримати! — зауважив Дмитро Іванович.
— Ми з буржуями не вітаємось! Іч, чого захотів! Може, накажеш ще шапку зняти перед тобою?
— Як ви сказали — буржуй? І вам не соромно! Що ж у мене є? У мене є книги та будинок, а життя своє я віддав людям, науці. А ви мене, стару людину, ображаєте, буржуєм взиваєте! — докоряв їм учений.
— Давай, старий, ключі, нічого нам мораль читати! — загримали махновці.
У цей час собачка визвірилася й кинулася на махновців.
— А навіщо вам ключі, коли музей не працює?
— То вже нам знати — навіщо. Гайда з нами! — наказали вони.
Дмитро Іванович мусив був узяти ключі і їхати до музею. Їде й думає собі: "Е, ні, тут не до жартів. Чи ж довго їм, шибайголовам, взяти та й пустити кулю старому в потилицю! Зіпхнуть труп з тачанки, і ніхто не знатиме, де подівся Яворницький..."
І тут Дмитро Іванович дав собі раду у біді.
— Хлопці, га, хлопці! — звернувся він до махновців.— А що, як ви мене відвезете в штаб до Нестора Івановича? Хлопці й отетеріли.
— А звідкіль ви знаєте батька? — питає один.
— Та то мій давній приятель, одвезіть,— благав професор, хитруючи.
— Ну, гаразд, побачимо, який ви приятель. Тачанка круто повернула до готелю "Асторія", де розташувався штаб самого батька Махна.
У супроводі махновців Дмитро Іванович піднявся на верхній поверх.
— Здоровенькі були! — звернувся Яворницький до Махна.
— Здрастуйте! Хто ви такий, в якій справі до мене? — кліпаючи каламутними очима, спитав Махно.
— Хто я? Та мене, Несторе Івановичу, весь світ знає! Я професор Яворницький, історик, директор музею.
— Так, так, чув...— невпевнено промимрив, Махно.— А що вас привело до мене?
— Серйозна й невідкладна справа: ваші синки дуже бідові хлопці, та біда з ними...
— Яка біда? В чому річ?
— Приїхали до мене п'яні, буржуєм назвали, вимагають ключі від музею. Що це таке? Як можна? Музей — це святиня, храм культури! Ключів я не дав їм, а попросив, щоб завезли до вас. Думаю, що ви зрозумієте мене: музей не для п'яних. Те, що в музеї, Несторе Івановичу, не моє й не ваше — це народне добро. Відчинити музей для ваших п'яних хлопців — це значить віддати на поталу й глум пам'ятники віковічної культури, які я збирав усе своє життя.
Цього не можна допустити.
— Чого ж ви від мене хочете? — роздратовано спитав Махно, насупивши волохаті брови й підвівшись з місця.
— Я прошу видати мені охоронну записку для музею.
— Гаразд, записку видамо! — відповів Махно. А далі пом'якшав і спитав: — А що там е цікавого у вашому музеї?
— Та дещо є.
— Я хочу з'їздити туди і побачити музей.
— Це ваша справа.
Махно наказав ад'ютантові подати фаетона, а далі запропонував професорові Яворницькому і своєму тілохранителеві їхати з ним у музей. Приїхали. Дідусь — вартовий музею — спочатку злякався Махна, а коли побачив Яворницького з ключами, заспокоївся.
— От що, Несторе Івановичу,— звернувся до Махна Яворницький,— перед тим як оглянутії музей, напишіть мені охоронну записку, що обіцяли в штабі.
З наказу Махна 27 листопада 1919 року було надруковано на папері з блокнота охоронну записку. Ось її текст:
ОХРАНИТЕЛЬНАЯ ЗАПИСКА
Дана сия записка Военно-Революционным Советом и Командармом директору музея имени Поля Эварницкому в том, что арестовать или конфисковать что-либо из имущества музея никто не имеет права без особого на то разрешения КОМАНДАРМА БАТЬКА МАХНО, что подписями и приложением печати удостоверяется.
Председатель (подпись)
Секретарь (подпись)
КОМАНДАРМ Батько МАХНО
До охоронної записки прикладено дві круглі печатки: одна штабна, а друга особиста, її приклав сам Махно.
Після цього пішли оглядати експонати музею. Ходили години дві.
— Ось бачте,— показав Дмитро Іванович на дві пляшки з горілкою, що стояли у вітрині.— Це запорозька, найкраща в світі горілка! Я викопав її в могилі аж три пляшки, так копачі одну розпили, а дві я привіз до музею.
У Махна загорілись очі, ковтає слину і ніяк не відірве очей від спокусливої горілки.
— Давайте вип'ємо одну пляшку! — сказав Махно,
— Е, ні, цього не можна.
— Чому не можна?
— Це для історії!
— А хіба для історії мало однієї пляшки горілки?
Бачить Яворницький, що біда: не дати горілки — охоронну записку відбере, а відбере записку, музей пограбують. Що робити? Жалко запорозької горілки, а ще більше жалко музейних скарбів! Щоб піддобритись до Махна, віддав йому одну пляшку запорозької горілки, а друга лишилася в музеї для історії.
Та конфлікт з горілкою ще не закінчився, як Махно враз щось пригадав, зупинився, насупився.
— Ану, покажіть мені шаблюку кошового Задунайської Січі Гладкого.
— Ходімте, покажу.
Дмитро Іванович провів Махна до однієї вітрини й каже:
— Ось вона, вже старенька, та яка є. Дивіться!
— Ви дурниці мені не кажіть. Шаблюка Гладкого, про яку я чув, інкрустована коштовними каміннями, золотом, сріблом оздоблена, з дамаської сталі виготовлена, а ви мені якусь поіржавлену трухлявину показуєте!
— Ні, Несторе Івановичу, не трухлявину, а святиню — скарб музею!
Махно підозріло глянув на Яворницького і начебто повірив. А хитрун Яворницький заздалегідь сховав справжню шаблюку Гладкого в підземеллі свого музею.
Махно, кажуть, був людиною непостійною, запальною, гарячою, гнівною: то спалахне, а то й втихомириться — тоді може проявити якусь гуманність. Ось і на цей раз він, вже лагідно, спитав Яворницького:
— Може, вашому музею в чомусь треба допомогти, кажіть?
Дмитро Іванович зрадів і вмить скористався нагодою:
— Є така потреба. Бачите, надходить зима, а холод — ворог експонатів. От якби вугілька нам підкинули...
— Гаразд. Допоможу. Вугілля буде для музею. Махно, на диво всім, дотримав свого слова: через день-два на подвір'я музею було завезено 14 підвід з вугіллям.
І, вже прощаючись з гостем, Яворницький сказав:
— Я завів у музеї такий порядок, що знамениті люди лишають у книзі якийсь запис. Може, й ви напишете щось?
Подали книгу. Махно розгорнув і почав перегортати сторінки, а коли побачив підпис царя Миколи II, сказав:
— Ось тут, вище царя, напишу.
— Е, ні, тут не можна,— сказав Яворницький.
— Тоді ось тут, нижче підпису царя.
— І нижче не можна.
— А чому не можна? — допитувався Махно.
— Та ви ж знаєте, якої люди думки про царя. Невже нам личить ставати а ним поруч? Напишіть ось тут, на чистому папері.
Пізніше Дмитро Іванович переказував цей діалог ще в гострішій формі.
— Бачите, Несторе Івановичу, люди, що читатимуть ваш горішній напис на царському аркуші, скажуть: "Цар був г...о, а Махно ще більше", а як нижче напишете, то скажуть: "Цар г...о, а нижче його покидьки".
Виходячи з музею, Махно звернувся до Яворницького:
— Виникла потреба, щоб ви для мого командування прочитали лекцію про історію запорожців та місцевого краю. Як, зможете?
Відповідь треба було давати негайно.
— Чому ж, можна. А коли ви хочете?
— Завтра, о дев'ятій годині ранку. Наступного дня до будинку Дмитра Івановича під'їхала тачанка з двома озброєними махновцями. Знову тенькнуло біля серця. А коли дізнався, що вони приїхали по лектора, трохи одпустило... Хоч і не хотілось Яворницькому більше бачитися з Махном, та обставини змусили поїхати: боявся за музей.
— Тільки-но я зліз з тачанки,— розповідав Дмитро Іванович,— як у готелі почулися постріли: один, другий, третій. От, думаю, попав у пекло. З острахом заходжу в готель, дивдюсь, а в передпокої лежить, розпластавшись, здоровенний махновець, одягнений у коштовну шубу.
— Що це? — питаю Махна.
— Не лякайтесь, професоре, це мій вирок за компрометацію анархії.
— Так от що, Несторе Івановичу,— наважився Яворницький.— Під таким враженням я зараз не можу читати к лекції. Прошу вас, відпустіть мене.
Махно був роздратований і п'яний. Йому самому, певно, було не до лекції.
— Гаразд, ідіть додому. Іншим разом прочитаєте.
— Добре.
А сам собі Дмитро Іванович подумав: "Де вже їм лекцію слухати, коли під ними земля горить".
Так воно й сталося. Ще вдосвіта професор почув приглушений гуркіт гармат. Незабаром у Катеринославі від махновців і сліду не лишилося.
Дмитро Іванович полегшено зітхнув: "Добре,— подумав собі,— що так щасливо обійшлося: не вигнали б його звідси — пропав би музей, а в ньому ж золоті й срібні речі, багаті народні скарби".
Та радість виявилася передчасною: музейний сторож Попов доповів, що поки Дмитро Іванович їздив у штаб "читати" лекцію, махновці таки пошарпали музей.
— От мерзотники! Махно дав охоронну записку, а його ж "синки" нишпорять по музею!
СЕРЕД ЗЕМЛЯКІВ
БУДИНОК БІЛЯ ПАРКУ
Цей чепурненький будиночок з мезоніном біля парку Шевченка знали колись не тільки місцеві жителі, а й люди з сіл і навіть далеких міст — у наших і в чужих землях.
Дмитро Іванович, господар цього будинку, любив природу, любив Дніпро, його скелі, його шумливі пороги.
Ще здавна він виклопотав собі садибу в нагірній частині міста і збудував невеличкий будинок.