Щодня батьки й матері приводять своїх чад, одягнених "не по буденному", тобто в материних кохтах, батькових шапках і т.д. Все це дике, перелякане, готове щохвилі дременути геть із школи. Батько й мати кланяються кожне яким подарунком.
— Мені великої навуки не треба, — каже який-небудь дядько. — Мені аби вмів молитися по граматці — ото й усе. А за це — мірка проса.
Дають за "навуку" порося, ягня, грошима полтинник. І то все тільки за читання. Письмо й "навука" співу, то щось як "безплатное приложение".
Матері, як закон — кожна розплачеться, віддаючи дитину до школи. Бо то ж, чи до школи чи у салдати, однаково дитина занапащається.
Шкільна кімната наповняються новим, смирним і ще тріпотливим людом. Нові "стимбулки", голосні повторення "Аз, Буки". А оті старші тут же читають часослов, Псалтиру.
Завдяки літнім заняттям із Совгирем Тарас далеко випередив усіх своїх товаришів. В той час, як інші псалтирники могли читати тільки "по своїй" шкільній псалтирі, Тарас почув у собі здібність прочитати усяку книгу.
Це він помітив сам, дома, у неділю. В хаті нікого не було, а на столі лежала розкрита Біблія — батько читали. Шрифт у біблії дуже дрібний, а крім того Тарас прочитав (уголос, звичайно) пів-глави й не догадуючись, що через непричинені двері слухають його батько й мати.
Мати сприйняла ті успіхи якось байдуже, видимо, не знаючи їм ціни, але батько був задоволений. Правда, увійшовши до хати, він не подав виду, що чув синове читання, але коли Тарас вийшов, батько не втерпів і почав хвалити сина:
— Це ж другі хлопці й за три роки не виучуються читати по всякій книжці, а він, бач, уже Біблію чита. Ні, таки з цього хлопця будуть люди. Ех, якби тільки не кріпацтво оце прокляте!
Батько говорив, як звичайно селянин — голосно, на свою чергу не підозріваючи, що через непричинені двері чути в сіни, а там стоїть Тарас.
Ці похвали та ще з уст батька цілком закрутили голову Тарасові. Йому почало здаватися, що він дуже розумний і що йому властиво нічого більше вчитися, бо він усе знає. Він навіть мав сміливість сказати це Совгиреві. Правда, в прихованих формах, але все ж сказав.
Совгирь прийняв це зовсім не так, як сподівався Тарас.
— За такі твої слова варто би тебе вичубити добре. Але я смирю твою гординю інакше.
Пішов до своєї кімнати й виніс звідти дві книги в старинних оправах.
— От!.. Це дві Біблії. І це Біблія, і це Біблія. Коли ти такий мудрий, що все знаєш, прочитай хоч одну з сих книжок.
Тарас розгорнув одну — то була латинська Біблія. Бачив знайомі літери переплутані з незнайомими, але скласти в одну цілість не міг. Розгорнув другу — то була грецька Біблія. Там уже навіть літери не побачив ні одної знайомої.
Тарас почервонів і з винуватою усмішкою вернув книги Совгиреві.
— Ну що? Посрамлен? Ото ж то!
Тарас зітхнув і вже більше не казав ніколи, що все знає. Зате з подвоєною енергією взявся за псалтиру. І так узявся, що скоро вже доскочив до "мал бєх".
XXIX
Закінчення псалтирі — це подія. І в житті Тараса, як певний етап, і в житті Совгиря, бо це був перший його учень, що закінчив псалтиру в кирилівській школі, і нарешті в житті самої школи, бо закінчення псалтири — це ж шкільне свято.
Насамперед — каша. Учень, що кінчає псалтиру, мусить "ставити кашу". Це одвічний звичай. Совгирь поучає:
— Ти ж скажи матері, щоб каша добра була. З маком! З родзинками! А батькові скажи, щоб не жалів грошей та побільше шажків наміняв.
Тарас передав побажання вчителя дома. Мати махнула рукою.
— З родзинками! І таке вигадає! Де б же я їх, тих родзинків узяла?
І зварила кашу хоч і без родзинків, але добру. Батько всипав туди цілу жменю шажків. Трошки вони були старенькі, бо виходили по світі чимало; деякі з них вже й позеленіли від старості, деякі грубенько були покриті якимось слизьким брудом, але то нічого.
Тараса причепурили, мати добряче намастила волосся смальцем — аж чоло блищало. Катря заходилася давати рушника "із своїх", але мати красномовним жестом відхилила дочку. Мовляв — облиш, тобі й самій треба. Витягла рушника, зав’язала в нього горщик, і Тарас із глупою усмішкою на устах, обумовленою незвичайністю його костюма та й обстановки, поніс кашу до школи.
Вже на вулиці відчув особливість сьогоднішнього дня й своєї ролі в ньому. Хто зустрічався — вважав за обов’язок зупинитися..
— Кашу несеш? Значить, псалтиряку вже подужав? Щось ти дуже скоро її одчебучив. Молодець, Тарас, молодець!
А дехто тут же робить іспит:
— А який це буде псалом: "Услишит тя господь в день печалі і защитить та ім’я Бога Іаковля"?
-^Дев’ятнадцятий... — соромливо відповідає Тарас.
Його вп’ять хвалять — і знов йому радісно.
Коли прийшов до школи, всі хлопці вже були в зборі. Науки нема — сидять,
дожидають Тараса.
Прочитали "Отче наш" і, за наукою Совгиря, Тарас почав обходити товаришів та, кланяючися, просити до каші.
Просити довелося недовго. Мов на знак чарівного жезла, нараз у руках всіх школярів появилися ложки, давно приготовлені, обмацані тридцять разів (чи тут?) Перед тим ні один хлопець не витяг зарані ложки. Так само, й сівши до каші, ніхто не починав їсти: закони спільного споживання тверді й вироблені давно.
Совгирь пішов до своєї хати й виніс звідти тройчатку, нагайку ремінну. Хлопці ніколи не бачили її в руках учителя. Мабуть, Совгирь зробив спеціально для цього випадку. Йому теж хотілося відмітити цей день. А окрім того (тдееба вже правду говорити) Совгирь взагалі багато покладав надій на цей день. Йому здавалося, що отець Григорій, коли побачить як то гарно й скоро закінчив Тарас псалтиру, доконче мусить сказати собі: "О!.. А таки, мабуть, справді добрий із цього Совгиря вчитель, коли в нього такі учні. Нехай він зостається — не буду більше шукати стихарного дяка".
Винесену тройчатку Совгирь вручив Тарасові.
На тобі оцю ластівочку. Ходи кругом столу й дивись. Як тільки хто просипле каші хоч зернинку, бий тройчаткою по спині.
-То-го-го! — чомусь зареготали учні.
— А ви, хлопці, не хапайтесь. Каша крута й сипка. По повній ложці не набирайте, бо розсиплете. А которий з вас дару Божого не пожаліє, той скуштує тройчатки. А ти, Тарасе, пильнуй.
Тарас охоче заволодів цим єгипетським знаряддям стимулювання праці і, потрясаючи нагаєм, підморгував приятелям: начувайтесь, мовляв! Як угрію!..
Совгирь прочитав підходящу до случаю молитву "Ядят убозії і наситятся" і аж тоді тільки ложки полізли до горщика. Полізли повагом, степенйо. Нема гіршого докору на селі, як сказати при їді — і чого ти хапаєшся?
Втім тої статечності стало ненадовго. Темперамент брав верх, і через деякий час хлопці почали викидати всякі штуки. Набивали кашою повні роти, давилися, кашляли, штовхали один одного під руку. Після такого штурхана половина ложки каші, очевидно, просипалася, і тоді зчинявся загальний крик.
— Тройчатки! Тройчатки!
Тарас бігав кругом столу й весело стьобав тройчаткою по спинах. Вдарений реготав, лівою рукою закривав спину, правою набирав іще каші, а мимоходом устигав вибити ложку з рук сусіда. Регіт!.. І діти регочуть, і Совгирь регоче.
От у чиємусь роті цокнув перший шажок. Це був малий Андрійко. Він аж зареготав від щастя, поперхнувся, й кілька зерен каші вилетіло з рота.
— Тройчатки! Тройчатки! — заверещала немилосердна громада. Тарас тричі легенько вдарив Андрійка по плечах. А от Нехведові попався шажок.
Нехвід — це був син багатого чумака. Батько привів його до школи пізненько, коли прийом давно вже скінчився. Привів прямо серед уроку, держачи сина за руку. Хлоп’я в добрім кожушку, зверху набіленім крейдою, в гарних чобітках. Хоч ті чобітки пошиті й без мірки, "на око", але все ж на дитину, а не на її батька.
— Здрастуйте, пане регенцій! Оце привів вам мого сукиного сина. Не хотів, стервячина, довго не хотів до школи йти, але я таки його уговкав. Оце беріть і муштруйте, як хочете. Та добре хворостіть, щоб байдиків не бив, гав не ловив, на вулиці не грався, а щоб учився й вивчився читати у церкві. Оце й різку на нього я приніс, — і клав перед Совгирем різку. Таки справжню різку, але обвинену в добрячий рушник.
— А оце могорич! — і ставив на стіл пляшку, хліб, а на хліб клав дрібочку
солі.
— А як навука піде добре, то я вам, пане регенцій, і кабанчика отого свого перістенького прижену.
Так Нехвід попав до школи.
Вчився поганувато й чванився перед хлопцями. А коли дійшла його черга перший раз лягати під різки, рішуче виступив серед хати і, звертаючися до Совгиря, сказав:
— Дядю! Як тільки будете мене бити, то Їй-Богу скажу батькові, щоб не давали вам перістенького кабанчика!
Совгирь, покосивши голову, дивився на хлопця.
— Так значить мені перістенького не видати?
— Не видати! — рішуче підтверджує Нехвід.
— Ну що ж, — зітхає Совгидь^ Тоді доведеться тобі двійну порцію дати. Ану, хлопці, держіть — я сам йому вліплю.
І вліпив. Нехвід і кричав, і борсався, але дістав свою справно. А вставши зарюманий, натягав штанці й, хлипаючи, говорив:
— Чорта пухлого тепер з’їсте, а не кабанчика! Батькові скажу, що били.
— Скажи, скажи, — байдуже приговорює Совгирь.
Так от цьому Нехведові попався шажок. Жував він міцно, отже як давнув!
— А-а-а! — крикнув і викинув шажок разом із кашею з рота.
Тройчатки! Тройчатки! — загаласали хлопці, а Гончаренко, приятель
Тарасів, підморгнув: надави, мовляв.
Тарас з охотою надавив. Не любив і він цього Нехведа, не любили й хлопці: задавака великий.
Криво глянувши на Тараса, сказав Нехвід:
— Беріть, хто хоче отого шага. Хіба я шага не бачив?
Тут уже вмішався Совгирь:
— Ти, Нехвідку, не гонорися. Ми знаємо, що тобі шаг не в диковинку, ну тільки сьогодня такий день, що... бери й квит.
Нехвід узяв, бурчучи: "У бур’ян укину"... Хлопцям це не подобалося.
— Вже краще старцеві віддай, як у бур’ян кидати.
— Хвастає, що батько багач.
З присутніх, окрім Нехведа, не було, мабуть, ні одного, хто хотів би кидати шажки у бур’ян. Навпаки — всі були задоволені, коли нараз на зубах чувся метал.
Один шажок лежав зверху каші, так що всім було його видно. Але закони споживання були тверді — і ні одна ложка не простягалася за легкою здобиччю.
Кирилко був з усіх найхитріший. Він підбирав-підбирав кашу ложкою коло свого краю, аж стала яма. А потім якось ворухнулася ложка (сама...) і завалилася каша, як ото, бува, глинище підкопане завалюється.