І потім увечері уявляла собі Маруся це лице. Таке одухотворене мусить воно бути, світле, великими очима в вічність дивиться. Ангелів на гарних картинах такими малюють.
Так, так... Це воно. Це те ж саме лице. Хіба трохи більше вимучена земною мукою, зі скорбними лініями коло уст, але воно. Те, що можна любити його, любити сильно, на все життя.
Хотіла би бачити його, але не тепер, не тут, не в присутності цього варвара, котрий задумав щось страшне, щось підле. От стоїть він і ростить злобу в собі. Кипить! Він не бачить її радості в очах, він не бачить, що крикнути вона хоче: "Дмитрику!.. Милий!.." Він не бачить, не бачить... Він дрижить весь, стискає в потворній ярості руки і шипить:
— Єк же си маєш, Катеринко? Єк си ґаздує, домарит? Ци калачі добрі та булочки? — і підходив, мов тигр підкрадався.
І в хвилю одну краска радості — легкий поцілунок бога любові — зникла... Катерина побіліла, як стіна...
— А-а-а... Сади? Стави?... В теплій хаті сидиш? А я мокрий цілий, від твого чоловіка тікаючи? То ти з ним разом на моє житє настаєш? — і наближався, як кат.
Катерина не відступала. Побілілими губами виговорила лиш:
— Шо ти хочеш робити зі мною?
Це була неудачна фраза. Це була цілком неудачна фраза... Якось би інакше треба було сказати... інакше...
— Шо я хочу робити з тобов? Я хочу взєти своє, шо мені належне. Лєгай!
Нелюдськими голосами закричали женщини:
— Дмитре!.. Дмитре!..
Катерина затріпотіла, як спіймана пташка, Маруся ухопила опришка за руки... завертілося все... змішалося... Опришок рвав, копав ногами, переплелися руки, ноги...
— Я хочу, аби ви си дивили! Я хочу, аби ви си дивили!.. Онна на онну! — і валив обох женщин на ліжко, надавлював коліном...
Пішли...
Зганьблена, збезчещена лежала Катерина на ліжку без руху і дивилася в ніч.
Цього вона вже не сподівалася від свого життя. Всього могла сподіватися, всякого горя і кпин. Незлюбило її життя з самого початку. В сирітство кинуло, мачуху дало лиху, важку працю, мало здоров’я... Відтак поманило трошки щастєм, здалеку показало цвіток — і унесло навіки, спустило залізну браму. І мужа нелюбимого дало і самітність бездітну...
Але все терпіла. Все. Молилася богу рано і вечір, чекала благословення, сховалася в себе, глибоко в свою печаль сховалася і несла, тяжко, криваво несла на поранених плечах кам’яний свій хрест, залізом гострим окутий.
Але не це!
Цим уже могло б не карати сліпе, жорстоке, гірше дикого звіра життя.
...І не було сліз. Кров, здавалося, іде з очей безшумним обез-силюючим потоком і уносить, уносить з кожною краплею частиночку буття.
Юрішко, злий тиран людей, нелюбимий, остогидлий, Юріш-ко-пушкар, озлоблений на весь світ, одурений — і той змилосердився. За одно ласкаве слово! Нелюбимий, злий... А цес!..
"Дмитрику, ріднесенький — шос-єс наробив?!" — кричала. Кричала всім своїм єством, кричала на весь світ, кричала, що цього не було, що цього не могло бути, і тріпалася на постелі, розривалася в сухих риданнях...
І зривалася з постелі, щоби молитися. Воплями молитися, трясти образи руками. Але позабула нараз молитви, образи стояли далеко, не помагали. І роззявилася вона, ця повна тіні безодня доокола, і заревла тисячею голосів: "Було! Було! Було!"
"Ні! Не було!"
...Сіла на постелі. Як була, в розідраній сорочці, півгола; волосся спустилося на лице і закрило його. Сухими голими руками, стиснувши їх, оперлася о коліно — і вже не думала. І валилася б стеля, гори переверталися, земля огонь виміту-вала — все одно. Було би щастям, якби от раптом появилося за спиною видмо з косою і одним махом скінчило би з усім. Сама пішла би до нього назустріч, покликала би, нав’язавши петлю на шию...
Ніч чорну повість говорила свою. Спали гори в неясних рельєфах. Ріка то затихала, то знов шуміла, сповняючи сізі-
фову працю. В кутах хати все дивніше і раптовніше скакали, танцюючи якийсь безмовний чортівський танець, чорні тіні, а коли каганець згас, — виросли необ’ятно, вдарили беззвучно в стіни, в стелю і оплели чорним павутинням нерозривним все доокола. Повилазили з-під лав, з-під печі причаєні там чудовища і, розправляючи члени, розтягалися всюди, ні-жачися й злобствуючи, поки є ще час, поки можна ще спочивати.
Але недовго. От почали вже влазити вікнами сірі їх вороги. З’їдали тьму, в жорстокій боротьбі побіждали, випираючи крок за кроком, ступінь за ступнем, знову заганяючи під лави, під піч. В хаті стало мутно від цеї боротьби; все стало брудне, змучене переходовістю, не рішалося, на чий бік стати. В суті речі все одно: ніч чи день, день чи ніч.
Але день побіждав. От поповзли вже сірі черв’яки по розідраній сорочці Катерини, ховаючися в діри, впиваючися там в тіло, забігали по застигших в однім положенню руках, спустилися на обледенілі ноги. І лиш лиця не могли знайти. Сховане під розпущеним волоссям, воно, мабуть, було чорне, як ця утікаюча ніч, а в кутиках уст, мабуть, запеклася кров.
Скрипнули сінешні двері: хатєні були одчинені навстяж. Увійшла сусідка. Не могла витримати і ледве-ледве дочекалася, нім засіріє. Бо Марусяк на відході, де лиш ішов попри яку хату, то ковтав у^вікно, кричачи:
— Ей, домарєта! Йк Юрішко верне д’хаті, мете му говорити, шо був Марусяк у него в гостині та йому жінку...
1 півсела чекало сходу сонця, аби побігти, дізнатися. Оця молодиця жила найближче, отже, цілком природно, що її цікавість була найпекучіша. Але коли увійшла і побачила Катерину — серце їй повернулося.
— Катеринко!.. Шо з вами?..
Поволі, поволі підіймала Катерина голову. Косми сплутаного волосся повисли по обох боках лиця. Несвідомим поглядом обвела хату і... усміхнулася...
І від того усміху ноги задрижали у Параски, і вона почала відступати в перестраху задки до дверей...
Лиш відтак нараз почула прилив раптової енергії і закричала:
— І-і-і, бідочко ж моя кервава! Нещєстєчко моє люте! — і кинулася постіль стелити, хору класти, ватру розгнічувати, окріп гріти...
Коли Юрішкові донесли, що Марусяк вислизнув у нього межи пальці, — шварнув крисанев об землю і, завиваючи, як вовк, топтав її ногами. Аж люди чудувалися.
А як довідався в додаток, що у нього в хаті Марусяк гостив — нараз дивно якось посмирнів і затих. Лице стало темне, рот мов розірвався... Страшно, таки направду страшно було стояти побіч.
"Єк ждепнет, — шо му скажеш? — гадав собі кожний. І від-ступалися пріч. — Дай біді покі’".
Що діялося в душі цеї могутньої людини, — ніхто не знав; і що він удіє тепер, — також ніхто не знав, але всі якось відчували, що буде щось страшне. А може, й не буде. Може, так-таки не буде нічо.
І, може, дійсно обійшлося б якось, коби не Гердлічка. v
Він також уже знав про втечу опришка і чекав, чекав на Юріштана! Ой чекав! Як звір у клітці, бігав по хаті — мало! Мало місця! Вибіг на двір, крутився, як шала вівця поміж смереками. Попадися йому тепер хто під руки — горло перегриз би.
Гердлічиха стала у вікні, груба, солониною проросла, і, позіхаючи, говорила, простягаючи слова:
— Дай спокій... Ну, шо там...
Але Гердлічка так на неї глянув, що вона, перехрестившися, відкинулася назад.
Прибув і Юріштан. Розбитий, зм’яжджений, бігає очима по землі.
— А-а-а!.. Пан отаман!.. Гратуляції, гратуляції, — удавав Гердлічка спокійного, але голос переривався, пальці крючи-лися. 1 нараз підскочив, скрикнув, забризкав слиною, затупотів ногами.
Не ставало слів, не ставало рухів, воздуху не ставало.
— Так ти отаман називаєшся, ригав би пес такими отаманами? Отаман? Шуму наробив! Гори усі підняв! Людей з десяти сел зігнав та по дорогах порозставляв — і то все для того, аби Марусякові в... надути! А Марусяк — ото мені легінь! Ото мені флєкєв! Тобі задок показав, а жінці твоїй передок, сам свиснув — і нема. Шукай тепер!.. Маж тепер солонинов тото сідало, на котрім Марусяк їздив, та й злизуй відтак щонеділі по службі божій. У-у, гуцульська віро проклєта, виві-шєв бих вас усіх на одній смереці.
А Гердлічиха стоїть на порозі, сопе й тягне:
— Та вдар ти його, ради бога. Зірви своє серце.
Але Гердлічка, як не унісся, та все ж іще пам’ятав, що розв’язаного гуцула бити не вільно. Чув, що і так уже перебрав якусь мірку, пора була уже відступати, ховатися за урядову неприступність.
І він випростався, почав надиматися і підійматися на пальці, хоча то все мало йому помагало: витягнувшися скільки було сил, він однаково досягав Юрішкові лиш по ремінь, і то геть з капелюхом, з обцасами.
Відбиваючи такт рукою, різко викрикував:
— Приказую тобі йти гарячим слідом з найбільше витривалими пушкарями. Решта най іде за вами, щоби бути кож-дої хвилі напоготові. Мусиш подогонити Марусяка за всяку ціну і зв’язаного завтра ж привезти його сюда, на мій двір. А інакше — я вже сам буду знати, як з тобою розправитися, — і величним рухом показав Юрішкові на двері.
Пішов Юріштан. Світ в очах мутився, кров до горла підступала, різати когось хотілося.
Впав на своє подвір’я.
Двинув двері ногою так, що аж влипли в стіну. Що було в хаті людей — розтрутив, зірвав зі стіни свій дротяний гарапник, вмотав ліву руку в коси жінці, зволік з постелі і бив...
Не по-людському бив! Кров бризкала на стіни!
Люди тікали пріч з хати. Параска бігла вниз із горба і, мов божевільна, нічого не бачачи перед собою, кричала одно лиш слово: "Уб’єт! Уб’єт! Уб’єт! Уб’єт!.." Десь відірвала на вориню кавалок запаски, але не помітила, бігла, бігла, поки, вискочивши з хати, не заступив чоловік їй дорогу і не перехопив. Тоді заридала дикими риданнями і рвала на собі волосся... Як дитину, підхопив її чоловік на руки і поніс у хату.
Ціле село стовпилося доокола Юрішкової хати величезним, утопленим в гробовім мовчанню товпищем. Зрідка лиш виривався короткий чийсь жіночий голос. І то не словом, а стогнущим звуком якимось.
А Юріштан, передраний, весь у кровавих плямах, ходив, важко дишучи, з комори на двір, і знов у комору, і знов на двір і складав на купу все. Спочатку жіночу уберю: всі оті запаски-дротянки, золотом перетикані, дорогі фустки, спідниці з широкими галунами та позументами, кожухи мудрі, пацьорки, сорочки білі, як сніг, чоботи фарбовані. Відтак почав тягнути начиння до печі і всякі господарські причандали: і корита, і линви, граблі, вила, відтак ліжники, бесаги — словом, все, що надбав за пушкарюван-ня, що купував жінці у Косові, Коломиї ба й в далекім Станіславі.
І ахкали болізним ахканням ґаздині, дивлячися на всі ті багатства, і завмирали душею — що ж воно буде?
А коли нагорнулася вже величезна купа того всього посеред двора, викотив Юрішко скриню.